Я злякалася, бо він уже кричав. Він роззирнувся й трохи стишив голос.
— Він лише лікує якісь свої комплекси. Але чому за мій рахунок?
— Які комплекси?
— Сестро, ти нічого не знаєш, — сказав він спокійно й знову схилився до мотоцикла.
— Чого я не знаю?
— Тата зі школи вигнали колись. Він її не закінчив, тож я тепер маю зробити це за нього?
Я з радістю взяла Царя, і ми разом пішли вздовж течії. Я зупинилася аж за закрутом річки, звідки вже не було видно останніх хат нашого села.
Із синього неба на хату дядька Венци світило сонце. Ще здалеку я вгледіла бабусю, як вона чимчикувала уздовж стіни, у фартухові й полинялій синій блузі, зупинилася й довго дивилася на ліниву ріку. Я трохи почекала в тіні липи, поки вона не ввійшла у двері, а потім побігла до воріт. Цар спав у будці, куди сховався від спеки. Я пробігла в тіні під відчиненим вікном. У кухні на отоманці спав дядько Венца, бо саме було пів на четверту. Інакше й не могло бути. Він завжди спав у цей час, коли повертався з роботи й доходив з автобусної зупинки додому. У дерев’яному сараї біля дому, який служив майстернею й складом одночасно, було тихо. Я чула лише, як скрізь дзижчали бджоли. Вулики були в садку за фруктовими деревами, але з сараю приємно пахло медом, воском і олією, якою було промащено широкі дошки. Бджоли рухалися в цих пахощах, угору й вниз у потоках гарячого повітря над потрісканою бетонною доріжкою. Я взялася за ручку й повільно відчинила. Крізь сірість проступав промінь світла з вікна, закритого зеленою сіткою від мух. Я зачинила за собою, і Зденєк обернувся. Я очікувала на його смутну посмішку. У темно-синіх штанах від спецівки й чорній розтягненій футболці він стояв біля синього циліндра медогонки й тримав у руці дерев’яну рамку з восковою серединою. Він поклав її й підійшов до мене. Кілька кроків, і мої руки прослизнули під його футболку, я обійняла його гладеньке тонке тіло й притислася до нього. Запах воску і його поту, я відчувала на животі, як пульсує в ньому кров, в артеріях під шкірою. Я поклала голову на його праве плече й дивилася в куток, де було сперто дядькові риболовні вудки, синьо-білі поплавки, трохи зелених приманок, через очі нанизаних на нитку, сітку-підсак на дерев’яній палиці. І коли я підвела очі на сітки на вікні, на одній із них висів непорушний павук-хрестовик, а крізь запилене скло до нас лилося жовте світло. На якусь мить у високому вікні я побачила тім’я бабусиної голови й почула її кроки, як вона човгає в старих капцях по бетону, так близько від нас обох. Потім звуки стихли й ми двоє залишилися, затоплені запахом воску й меду в дерев’яному сараї, розпеченому літнім сонцем.
Ми вийшли на вулицю в сонячну спеку і йшли вздовж ріки до Скелі, Влтава текла з нами. Від покинутого чорного попелища ми збігли крутою стежкою до води. Ми скинули з себе ввесь одяг і на одному єдиному маленькому клаптику, не зарослому рослинами, де берег плавно спускався до води, ми увійшли в потік. Біле струнке тіло Зденєка заглибилося у воду, він ніколи не засмагав, а темно-синю форму з двох частин він не знімав навіть влітку. Я зробила кілька рухів за ним. Вдихала запах річкового багна й водяних рослин, холодна вода остудила раптом усе, що було до цього. Ми допливли до середини, я трималася близько до чорної голови Зденєка, що вигулькувала над водою, саме за його п’ятами, і описала невелику дугу на поверхні. Тільки він і дядько Венца знали, де течуть нижні течії. Але все одно вдома перед татом я не могла сказати, що купаюся біля Скелі. Треба було плисти проти течії, щоб річка не віднесла нас занадто далеко. Коли я ногами знову стала на дно, то відчула ступнями трохи болота й каміння.
Ми лежали поруч на великому рушнику, краплі води залишилися на моїй засмаглій шкірі, я дихала, заплющивши очі, із лівого боку мене охолоджували мокре плече й рука Зденєка. Під опущеними повіками я прокрутила собі спогад із дитинства. Мені було близько десяти, коли Зденєк узяв мене від дядька в саду й ми пішли по течії саме сюди. Увесь день він показував мені, як на волосінь прив’язати гачок; у пласкій металевій коробці в нього були їх різні види. На щуку, на менших риб. Він навчив мене насаджувати приманку, а потім ми аж до вечора стежили за поплавком. Я впіймала й сама витягла одну маленьку плотву. Зденєк убив її ножем, я не дивилася. Він випатрав її й приготував для запікання. Потім уже в сутінках ми піднялися крутою стежкою до вогнища. Зденєк витягнув з рибацької торби маленький паперовий пакетик із перцем і другий із сіллю. Кожному з нас дістався шматок риб’ячого м’яса з тієї плотви. Коли ми доїли, прибіг дядько Венца. Він знав, де має нас шукати. Він лаяв мене за те, що мама з татом сидять у нього на кухні й сварять його. Коли ми повернулися до дядькової хати, було пів на одинадцяту вечора. Тато тягнув мене додому, і мене тоді покарали двома тижнями домашнього арешту.