Я розплющила очі. Сонце стояло ще високо, ми змогли лежати на березі доти, поки воно докотилося до вершин смерек на протилежному боці Влтави. Коли ми дійшли до хати дядька Венци, вона була залита світлом призахідного сонця.
— Я завтра вставатиму о пів на п’яту, у майстерні в мене ранкова зміна.
Я ще почекала в садку, поки він востаннє помахав з-за паркану й зникнув у дверях свого дому. Мені не хотілося додому. Хата Конопків здавалася мені дивною, так само як старий Конопка й мати Зденєка. Дядько Венца був їхнім найближчим сусідом, і зі Зденєком вони були майже як батько й син, але я не пам’ятала, щоб дядько з батьком Зденєка перекинулися хоча б парою речень. У пивниці Конопка сідав за маленький столик відразу біля дверей, окремо від усіх. Мама Зденєка виходила тільки у двір і в садок, двічі на тиждень — у магазин і в неділю — у костел. Я дивилася на довгу хату з дивною провислою стріхою й почорнілою черепицею. У цій хаті дивно пахло, кілька разів я заходила зі Зденєком до них у світлицю, де був телевізор, але щоразу там я витримувала щось із годинку й мені хотілося геть. Мені здавалося, що я там не можу дихати, що ця хата може щохвилини на мене впасти.
Коли я прийшла додому, у кухні ще світилося. Батьки сиділи біля столу, тато підвівся, насуплений.
— Де ти була?
— Зі Зденєком на річці. Ми купалися, а потім я допомогла бабусі з посудом…
— Ти постійно десь вештаєшся, а додому повертаєшся, коли стемніє.
Я посміхнулася цьому дежавю через шість років. Мені вже не десять, хотілося мені сказати, але я не встигла.
— Облиш її, — втрутилася мама, — у неї канікули. Вона готує вдома й робить усе, поки я на роботі.
У тата був колючий погляд, і за ввесь час він так і не посміхнувся. Коли ж він зникнув у ванній, я поглянула на маму. Її посмішка-вибачення була мені добре знайомою. «Вона для всіх хоче як краще, а сама старіє», — подумала я.
— Ти не хочеш про це поговорити? — запитала я.
Я ввесь час чекала, що вона запитає про ту коробку з документами, яку мені віддала. Я спробувала за виразом її обличчя впізнати, чи знає вона, що я там знайшла.
— Він нервується через Гонзу, — хитнула мама в напрямку дверей, за якими зник тато.
— Це я помітила.
— Від учора його не було вдома.
— Але ж він працює на будівництві, ні?
— Але ж не вночі, правда?
— У нього останні канікули… Мамо, чому тато хотів, щоб Гонза пішов у сільськогосподарську школу в Таборі?
— Тато теж там вчився й гадав, що Гонза…
— …буде як він. Але Гонза на нього не схожий. Зовсім!
Вона злякалася. Її перестрашені очі не витримали мого погляду.
— Гонза каже, що тато сам цієї школи не закінчив, а тому хотів, аби він це зробив.
— Гано! Гонза тата ображає. Він був одним із найкращих. Його виключили зі школи в п’ятдесят другому, коли з сільськогосподарських шкіл викидали дітей усіх багатіїв. Під час канікул йому написали, що на другому курсі він уже не вчитиметься. Він через це роками переживав. Ця школа була його мрією.
— Але Гонза в цьому не винен. Він обрав будівництво, у нього виходить. А тато його ніколи не хвалить, усе він, на його думку, робить погано…
— Гонзі буде вісімнадцять, у нього складний період, — сказала вона, дивлячись у стіл.
— Мені здається, що складний період радше в тата.
— Ганко!..
— Дівчата, ви пласкі. Це нещастя, — сказав зі сміхом дядько, проходячи повз нас із Анною.
Ми лежали в купальниках біля річки, а поруч із нами — ще й моя однокласниця з гімназії Мілада, яка була такою ж.
— Облиш, — гукнула я дядькові, навіть не поворухнувшись і не розплющуючи очей.
Сонце палило нас зверху, від хати загавкав Цар. Я почула голосний плюскіт і хлюпіт, коли дядько зі своїм пивним мозолем скочив у річку. Мілада піднялася на ліктях і поглядом пройшлася по наших трьох бюстах просто так, як ми й лежали на одній підстилці, складені одна біля одної, наче сардинки в баночці.
— Врятувати нас може тільки Оліна, — засміялася Анна.
— А де, власне, Оліна? — запитала Мілада. Вона знала мої подруг із розповідей.
— Вона з мамою в магазині. Влітку більший обіг, приїжджають туристи й всяке таке. Окрім того, на іншому березі, трохи далі за течією, є піонерський табір. От усі й їздять скуповуватися сюди.