— Я ламаю собі цим голову вже два тижні. Мама дала мені це спеціально, чи вона забула, що воно лежить у цій коробці…
— То поговори з нею про це.
— Вона про таке не говорить. А тато тим паче. Можливо, вона хотіла, щоб я дізналася хоча б так…
Я поклала листи назад у коробку до старих фотографій влтавських плотарів, дідусевого атестата з Відня, молитовника, договору купівлі будинку з часів першої республіки, маминого атестата з місцевої початкової школи та інших старих документів. Оліна все ще не приходила, Анна була мовчазною й задумливо розглядала кольорові часописи. Якийсь час я розмірковувала, чи маю їй про це розказати і як саме. Те, до чого вже довгий час готувалася, але ніколи не було зручного моменту. Усе одно, вона вже декілька місяців кидала замислені погляди на Гонзу. Вважала, що цього ніхто не помічає.
Я обернулася від машинки й сіла на стілець навспак, поклала лікті на спинку й стежила за Анною. Незабаром вона підвела на мене очі.
— Що таке?
Мені здалося, що це найкращий момент, поки ще тут не було Оліни.
— Щось трапилося?
— Анно, у цьому немає сенсу, — сказала я й дивилася на неї, у Гонзиному светрі, із Гонзовими картинками мотоциклів.
— У чому немає сенсу?
— Ти ж розумієш.
Вона ковтнула й знову дивилася на мотоцикли. Трохи зашарілася. Перегорнула ще декілька сторінок.
— Що я маю розуміти?
— Викинь Гонзу з голови.
Вона трохи здригнулася.
— Хозе — непоганий хлопець, він турбується про тебе, — я майже шепотіла.
Анна вперто дивилася на картинку, але я була переконана, що вона нічого не бачить.
— Наш Гонза жахливий, ти ж знаєш, — продовжувала я. — Він отримає своє й потім тебе покине. Він так робить із усіма.
Анна мовчала, більше не гортала сторінки, тільки втупилася на фото мотоцикла, за хлопцем у чорному комбінезоні в тандемі сиділа дівчина без шолома в облягаючих джинсах і жовтій футболці, світле волосся розпущено на плечі.
— Я знаю, що він гарний, що в нього спортивне тіло, на ці свої ямочки він уже не одну впіймав.
Вона згорнула журнал і вперто дивилася в землю.
— Ти хочеш бути ще однією зірочкою на бакові його мотоцикла?
Надворі раптом загавкав Цар.
— Вибач, але я мусила тобі це сказати, — докинула я поспіхом.
У цей момент розчинилися двері й у них постала Оліна, яка одразу ж зачинила їх за собою, сперлася спиною об ручку дверей, дістала з-під куртки дві пляшки й повернула етикетками до нас. «Празький збір».
— Цей пес гавкотить, як дурний, — Оліна заїкалася, видихаючи подорож із контрабандою з площі аж сюди.
— Треба взяти його на прогулянку ненадовго, уздовж річки, вони туди ходять із дядьком.
— Я з ним пройдусь, — Анна швидко підвелася з тахти.
— Не дурій, він із тобою не піде.
— Я вже декілька разів із ним ходила, — відповіла вона трохи роздратовано й попрямувала до дверей.
— У тебе якісь задовгі рукави, ні? — здивувалася Оліна, коли Анна у світлому светрі прослизала повз неї надвір.
Вино було розлито до склянок. Стемніло. Бабуся вже спала. Курей я закрила ще до того як Анна повернулася з Царем з прогулянки, вони самі вже залізли в курник, тож я просто затулила дверцята. Перша пляшка в нас зникла доволі швидко, особливо завдяки Анні. Вона сама випила більше половини.
— Знаєте, чого мені б ніколи не хотілося? — сказала Оліна, відкоркувала другу пляшку й долила нам. — Залишитися тут в селі, як моя мама. Бути прив’язаною до магазину з ранку до вечора, щоб мене люди називали продавчиня…
— А що ж ти робитимеш?
— Я переїду до Петра відразу, як він повернеться з війська. І знайду роботу в місті. Автобусом тут зовсім близько, у хаті в нас будуть тільки кіт чи пес, жодних курей і свиней. Я розводитиму квіти, і діти бігатимуть по саду…
— А якщо вам знесуть усе село?
— Петр їх усіх поб’є, — погрозила Оліна кулаком кудись догори.
Раптом тріснуло скло й на дерев’яну підлогу впали скалки. Ми глипнули на Анну, вона затято дивилася поперед себе, а в правій руці тримала уламки склянки, яку щойно розчавила в руці.
— Що ти робиш? — вигукнула Оліна.
Я побігла на кухню, у шафі, у коробці з-під взуття, бабуся тримала ліки й бинти. Я взяла перекис і пластир. Були лише подряпини на внутрішній стороні двох пальців. Анна легко дала себе полікувати, вона все ще сиділа, схрестивши ноги, ніби за медитації. Я змела уламки скла на лопатку.