— Ось, тримай. Я, здається, дістала кісточки з мільйона за сьогодні.
— Як мама, Олі?
— Дякую, добре, — відповіла чемно Оліна на запитання моєї мами й вдарила мене носаком капця по щиколотці.
— Ми б сьогодні ввечері хотіли поїхати на танці, мамо, — почала я.
— Ти що, залишиш маму з цієї консервацією саму? — озвалося з вітальні.
Тато нас почув і вже стояв у дверях.
— Вона вже достатньо мені допомогла, — захищала мене мама.
— Ти нікуди не поїдеш, маєш удосталь праці, — категорично завершив дискусію тато й зникнув.
— Ну то йди хоча б трошки пройтися надвір, — сказала мама, — я теж трохи перепочину, а потім завершимо.
Ми вийшли з хати, я ледве встигала за Оліною. З її рвучкої ходи можна було здогадатися, що вона за всяку ціну хоче врятувати цей п’ятничний вечір. Анну ми знайшли в садку, зігнутою над грядкою. Літні квіти уздовж їхнього паркана потрошку відцвітали, вона викидала сухі стебла до приставленої тачки.
— У тебе теж, далебі, гарна розвага для п’ятничного вечора, — прокоментувала це Оліна.
Ми стояли навпроти одна одної, поміж нами двома й Анною — дерев’яний паркан.
— Що Хозе? — запитала я в неї.
— Нічого, — відповіла вона.
— Ви розійшлися, ми знаємо, — Оліна нетерпляче переминалася з ноги на ногу й видавалася розсердженою.
Анна мовчки стояла над квітковою клумбою, струнка, із традиційно короткою стрижкою вона була схожою на гарного юнака, подумалося мені тоді.
— У комітет, здається, знову прийшов лист щодо греблі.
Я стрепенулася й зосередила погляд на Анні.
— Звідки ти знаєш?
— Хозе сьогодні казав, що Маха той лист показував його батькові.
— Ага, і по тому ви розійшлися, — знову почала Оліна.
— Облиш, — гукнула я. — І що там пишуть, Анно?
— Вони встановили ту лінію, до якої підніметься вода.
— Де?
— Я не знаю.
— Як це? Хозе хіба не сказав?
— Бо там не написано, до яких це хат. Лише те, що поверхня підніметься до висоти 370,5.
— Висота 370,5? Що це? — озвалася Оліна.
Вона поглянула на мене, потім знову на Анну.
— Звідки я знаю? — стенула вона плечима.
— А що твій тато? — запитала Оліна.
— Мабуть, він про цей лист ще не знає, — відказала я.
— Як це? Він теж у комітеті.
— Але Маха й батько Хозе — комуністи, а мій тато — із народної партії. Він каже, що завжди все дізнається останнім.
Ми постояли там якийсь час мовчки, ніби заскочені. Першою прийшла до тями Оліна.
— Ми втрьох нічого не вигадаємо. Усі наші хати близько до річки, тож ми в дупі.
— Але почекай, дядько казав…
— Твій дядько може бути абсолютно спокійним, — напустилася на мене Оліна, — його хата опиниться під водою найпершою.
У Анни був її відсутній вираз обличчя, Оліна тримала руки в кишенях і плювала собі під ноги.
— То що ми так тут і стоятимемо, ніби три дурепи, чи підемо кудись танцювати? — запитала вона сердито. — Можемо поїхати автостопом…
— Я нікуди не хочу, — сказала я й відчула в шлунку неприємний поштовх.
Я швидко розвернулася й полишила їх там.
У неділю спозарання мене розбудив слабкий стукіт у вікно. Спочатку я подумала, що мені це здається, але дзенькіт віконного скла посилювався. Я спустила ноги з ліжка, за завісою рухався силует. Я недовго вдивлялася навпроти, у Гонзине ліжко. Брат спав, ніби мертвий. Я підійшла до вікна, відчинила його й пустила на себе сильний холод ззовні. Вереснева ніч була холодною. У сірій темряві засвітилося блондинисте волосся, за стишеним голосом я впізнала лікарку Брейхову.
— Це ти, Гано? Не сварися, я не знала, де ще запитати.
Голецова викликала швидку.
— Вона дзвонила з пошти. Мала б там нас і чекати, але ніде нікого.
— Ви знаєте, де барак?
— Під лісом, біля корівника?
— Ні…
Мені справді здавалося, що все це сон, проте я швидко натягнула на себе штани, футболку на голе тіло й братів светр, який висів на спинці стільця. Надворі чекала пані лікарка в білому халаті.
— Достатньо просто показати дорогу, Гано.
— Ні, я з вами.
Ми піднімалися від нашої хати до пагорба й площі. Я простувала за її пофарбованим волоссям, його було зав’язано просто резинкою, і хвостик метлявся в неї по спині.
— Цей санітар тут новий. А ти єдина, хто спав мені на думку, — усміхнулася вона до мене, коли я за нею влазила в автівку.