Водій, приземкуватий старий чоловік із сивуватим кучерявим волоссям, забубонів привітання, ми сиділи всі втрьох поруч у накуреній кабіні швидкої.
— Можливо, спочатку треба було заїхати запитати в корівник, — сказала пані лікарка водієві, лікарську сумку вона тримала на руках.
— Там нікого немає, — зиркнула я на годинник, — зараз щойно третя. Ранкова зміна починається о четвертій.
— Голеці тут нові?
— Вони в селі вже півтора року, — сказала я.
На площі ми поїхали вгору по розбитій асфальтовій дорозі, наприкінці якої стояв барак, у темряві світилося вікно на другому поверсі. Санітар залишився перед автівкою й курив, пані Голецова з’явилася на порозі у фартуху, зігнута, нещасна. Білий халат лікарки Брейхової зникнув усередині. Потім засвітилося у Швабалів. У мене мороз пішов поза шкірою, коли я побачила Шваба, як він, напівголий, вихилився з вікна на першому поверсі. Із поверху було чутно лайку, голосний стогін, які відгукувалися мені десь у животі. Потім все перейшло в крик і сварки. Санітар викинув недопалок і забіг усередину. Я йшла за ним, і в коридорі ми зустрілися зі Швабом. Раптом ми стали перед дверима, ізсередини сильно тхнуло блювотинням і сечею. Я не наважувалася йти далі, але я бачила санітара й Шваба, як вони кинулися до ліжка й почали боротися з тілом, що чинило опір. На землі лежала збита ковдра, крик невдовзі припинився, але я вже йшла коридором, різкий запах вигнав мене назад на сходи. У коридорі з’явилася пані лікарка, у руці вона ще тримала ін’єкційний шприц і скляну пляшечку, сумка — на правому плечі.
— Там неможливо бути, — зітхнула вона й поклала сумку на землю.
Мене трохи трусило, можливо, від холоду. Стогони вже зовсім припинилися.
— Як давно з Голецом таке? — голос лікарки був трохи хриплий.
— Відтоді, як вони переїхали, — сказала я.
— Він сильно п’є, правда?
— П’є ром, — писнула я, — пляшку щодня.
Вона поглянула на мене.
— Голецова щодня ходить купувати її в магазині. Там продає мама Оліни, тож я знаю…
— Delirium tremens. Мені треба знову туди, не можу просто чекати, доки все заспокоїться.
Я сіла на сходи й руками обхопила себе за плечі, вранішній холод проникав до мого тіла навіть крізь Гонзів светр. Раптом у коридор вийшли всі: Шваб, санітар, лікарка й сама Голецова. Я зійшла сходами й зупинилася вже внизу перед бараком.
— То що? — запитала я, коли пані лікарка йшла до швидкої.
— Коли він після ін’єкції заспокоїться, відвеземо його до лікарні.
Я згадала про ряд корів, у деяких із них був скривавлений хребет. Я бачила й сама кілька разів, коли заміняла маму, як Голец бив граблями рябу, доки збирав під нею гній. Вони його боялися, завжди перед ним нервово витанцьовували й відходили, наскільки дозволяв ланцюг.
— Я піду додому, — сказала я.
— Дякуємо, — сказала лікарка Брейхова.
Халат у неї був розстібнутий зверху, на білому горлі світилася маленька підвіска на золотому ланцюжку. Червоне сердечко на золотій петельці висіло просто в ямці на її шиї. Я не могла від нього відвести погляд. Пані лікарка була ненафарбованою, я помітила невеликі зморшки біля очей та навколо рота, яких в ординації ніколи не помічала.
— Подобається? — запитала лікарка, прослідкувавши мій застиглий погляд.
Вона показала на серце вказівним правої руки.
— Це мені купив той… із яким я зараз зв’язалася, — швидко завершила вона. — Господи, де він ходить! — вона заговорила голосніше й роззирнулася, шукаючи санітара. — Ми маємо ще вкласти пацієнта.
— Мабуть, його затримав Швабал, — припустила я.
Вона сіла у відкриту кабіну швидкої, ноги в білих вузьких штанинах спущено назовні, запалила цигарку.
— Ви тут справді всі боїтесь, що вас затоплять? — запитала вона й подивилася пильно мені в обличчя.
— Половину села. До нацкомітету це вже прийшло офіційно. Висота 370,5.
— Ага.
— Ми, хто має хати найближче побіля річки, — сказала я, — уже ні на що не сподіваємося.
Лікарка Брейхова видихнула дим вгору й дивилася, як він розлітався в неї над головою.
— Що ми знаємо, Гано. У цьому соціалістичному господарстві зазвичай багато говорять і лише потім роблять. Вони почнуть щось робити в якійсь наступній п’ятирічці, ось побачиш. Якщо взагалі колись почнуть.
Я нічого не сказала. Тиша, тільки трава шелестіла від кроків черевиків, то санітар волочився назад у барак.