— Як у тебе з татом, уже краще?
— Так, доки не доходить до десяти заповідей…
— У тебе проблеми з заповідями?
— Часом. Поважай батька свого, наприклад.
— Ага. Минулого разу ми вже про це говорили, так?
— Я знаю, пані лікарко, що не повинна судити, якщо не знаю. Але коли я щось знаю? Можна мені тоді щось говорити?
— Він це зрозуміє, якщо це важливо.
— Так. Думаю, у нього з заповідями також проблеми.
— Хм. Ти смілива, — кивнула вона серйозно.
— Я маю дивитися, як страждає мама, як брат утікає з хати за першої ж нагоди?
Санітар зі Швабалом вийшли з будинку. Лікарка викинула недопалок у траву.
— Не сумуй, Гано. Тобі лише шістнадцять, на бога! — посміхнулася вона заохотливо й додала: — Як кажемо ми, латиняни, sursum corda!
Вона йшла за санітаром з носилками, але ще раз обернулася.
— Це означає: піднесімо серця!
На площі перед костелом світилася лампочка, я поглянула вгору на вежу із зеленою стріхою. Блідий циферблат поглядав униз на село, ніби риб’яче око. Було чверть на п’яту. Мені не хотілося додому, тож я дійшла до кінця площі й збігла вниз до річки. У хаті дядька Венци було темно. Дядько висипався в неділю після суботньої пивниці. Я тихенько влізла у світлицю, де була моя друкарська машинка. Там було холодно, груба в кутку була непрогріта. Я взяла з тахти біля стіни ковдру, сіла до столу й загорнулася в неї. Узяла коробку від цукерок, але відразу ж відставила її. Вона вже сказала мені все, що могла. Я поставила її ближче до дверей, аби потім забрати додому. Ранкова розмова перед бараком додавала мені відваги запитатися просто в батьків. Я вже не мала дівчинка. Якийсь час я думала про те, як це сказати, навіть подумки формулювала речення. Сьогодні вони обоє будуть удома, жодних змін, жодної праці. Ми зустрінемося за сніданком, це єдиний шанс. Брат усе одно спатиме. У мене було відчуття, що мені все вдасться. І це мене заспокоїло.
Я позіхнула й зняла з друкарської машинки чохол, який мені пошила бабуся, він був із квітчастого матеріалу, підшитого білими нитками. Я дивилася на свою машинку Consul, обклеєну братовими наклейками. Чорна каретка гладка. Я накрутила на неї чистий білий папір. І знову цей страх, який починався з мого живота, страх перед чорними літерами, що сіються на порожньому аркуші, острах від стукоту клавіш, і тяги, і від голосного скреготу, коли каретка на своєму шляху доходить кінця. Мені завжди більше подобалося дивитися на чистий папір і уявляти, що там може з’явитися. Ця спокуса дражнила, пальцями я гладила клавіші машинки, яка дісталася мені помилково. Дядько Венца купив її для мене, коли я вступила в гімназію. Тоді її принесли до нас додому. Велика важка коробка, уся сім’я збіглася на кухню. Я розпакувала подарунок, абсолютно нова друкарська машинка марки «Consul». Тато спочатку поглянув на маму, як він робив завжди, коли дядько щось таке чудив. Потім стримано сказав йому, що Ганка ж передумала вступати на економічний, а вступила в гімназію. А там машинка не потрібна. Дядько щось забубонів, що він, мовляв, забув, але я йому вголос подякувала й сказала, що навчуся на ній друкувати, навіть якщо це не буде потрібно мені в школі.
Тато з радістю обговорював дядька, а мама при цьому завжди йшла в сусідню кімнату. Найулюбленіша історія була про дядькове хресне ім’я. Тато міг щоразу падати від сміху, коли розповідав комусь, що дядько Венца зовсім не Вацлав, а Ян. Мій дід, батько мами, домовився при народженні з паном священиком про ім’я для сина й записав його собі на звороті молитовника, як робив із усіма своїми дітьми. Ніхто вже й не знає, чому священикові він сказав Ян, якщо з бабусею вони домовилися про ім’я Вацлав. Хресний лист ніхто не читав, поклали його кудись у шухлядку. А сина змалечку називали Вацлав. Коли дядько Венца в п’ятнадцять років пішов у мерію за паспортом, з’ясувалося, що його звуть не Вацлав, а Ян. У селі це викликало збурення, але якщо хтось уже п’ятнадцять років як Вацлав, то ним і залишиться, навіть якщо в паспорті записано щось інше. Коли дядько щось чудив, тато коментував: «Ти справді від самого початку помилка». І мене не дивувало, що мамі це було неприємно.
Тим часом розвиднілося. Я знову витягнула чистий аркуш із машинки й накрила чорну каретку чохлом. Це мав би бути роман про нашу сім’ю. А натомість я витягаю з машинки один і той самий непописаний аркуш, який перед цим туди ж і вставляю. Я уявила собі, як би заусміхався мій брат, потягнулася й зрозуміла, що дуже хочу їсти. Я зачинила світлицю й з коробкою в руках вирушила додому.
Мамі зранку було добре, у кухні вже світилося. Я допомогла їй приготувати сніданок і розповіла їй про Голеца. Я все ще була налаштована, але зі своїми питаннями вирішила почекати, доки в кухні не з’явиться тато. Він зайшов, усміхаючись. Це мене трохи спантеличило. Раптом із нашої кімнати виповз сонний брат. І це все вирішило. Ми раптом зійшлися на сніданок усі. Мама щебетала, Гонза бухтів, чому я тягаю його светр. У тата був добрий настрій і він запитав, чи не піду я з ними на службу. Мені не хотілося псувати цю неочікувану ранкову сімейну ідилію, тож я кивнула. Коробку від цукерок я посунула вбік, і насолоджувалася спокоєм і миром на всіх фронтах, і бажала, аби сніданок тривав до самого обіду.