Після служби ми з паном священиком трохи постояли біля його автівки, перш ніж він вирушив на службу до іншого костелу.
— Цей лист, це третя кара Божа, — казав тато тихо, нахилившись до пана священика.
Вітер здіймав татів поношений плащ, поки ми стояли на площі, а пан священик серйозно кивав головою.
Ми йшли додому, я попереду, батьки повільніше за мною. Я думала про татову теорію трьох Божих кар. Я знала це назубок, у кухні перед недільним обідом ми прослуховували це ледь не щотижня. Брат від цього ховався в нашій кімнаті й вмикав магнітофон, перш ніж тато його суворо викинув до дядькової хати.
Перша кара впала на наше село, згідно з татом, за Другої світової війни, коли німці вивезли з костелу дзвони, щоб їх розплавити й зробити з них зброю. Дзвін Святий Павло походив із 1564 року, маленький дзвін був поховальним. Лише він після війни й повернувся. Здається, десь аж із Гамбурга. Другою карою для нашого села було те, що на початку сімдесятих років хтось вкрав із вівтаря ікону святого Павла. Так і не з’ясувалося, хто поцупив патрона села. Я вже не бачила, як ця ікона висить у церкві, знала про неї лише з історій бабусі й мами. Коли село втрачає своє серце, висвячений дзвін, і коли втрачає свого охоронця, йому судилося нещастя.
— Мамо, я йду гуляти, — сказала я після обіду.
Брат теж був уже десь у бігах. Я вийшла за село нагору, до лісу, і дугою до нашого дерева. Я поглянула на годинник. До третьої лишалося ще десять хвилин. Я присіла й сперлася на стовбур берези, кора з якої скручувалася в сіро-білі фоліанти. Незабаром з’явився Зденєк. Він був у темно-синій спецівці, у штанах і блузі, які носив у неділю. Мабуть, щойно видані на роботі, бо виглядали як нові, без жодної плями чи смужки. Я озирнулася назад, на луці не було ні душі, із села виднілися лише черепичні дахи й костел із віконцем циферблата, який дивився на нас здаля. Зденєк підсунувся до мене й приставив для поцілунку свої губи до моїх. Я із заплющеними очима хвильку лише відчувала його дихання, коли він ледь розтуленими губами торкався мого підборіддя й зубів.
— Ти сонна?
— Я від третьої на ногах, — сказала я.
Ми встали й повільно пішли до лісу, я розповідала про деліріум старого Голеца.
Коли ми вже поверталися й серед стовбурів виднілася зелена костельна вежа, мені спало на думку зайти до дядька. Ми попрощалися зі Зденєком біля воріт його садка. Він мене обійняв, але я його злегка відсторонила. Я була похмурою, до мене повернулася думка, що я боягузка. Що батькам не сказала про те, що знайшла в коробці з документами. Я збігла до самого низу, до річки, і забігла у двір, Цар, спершись на сітку загону, вітав мене й метляв хвостом, але я його не помічала й обійшла хату. Дядька знайшла біля кліток із кроликами. Він чистив загін, тачка приставлена поруч, він — зігнутий біля відчинених дверцят. Малі різнобарвні пухнастики тислися ззаду й перелякано тупотіли.
— Дядьку, я знаю, що було з батьками, — почала я прямо.
Він повернув до мене голову. Погляд цілковитого нерозуміння.
— Я знаю, що було, коли мав народитися Гонза.
Він працював далі, я дивилася на його зігнуту спину.
— Тата з ними спочатку не було, мама була самотньою матір’ю.
Він зачинив дверцята, за сіткою з кольорових спиць з’явилися кролячі носики й волохаті вуха. Він розправив спину.
— Я не дурна, дядьку. Я знаю, якого року тато повернувся в село, Гонзові тоді було вже понад рік.
— Ну, якось так це й було.
— Тато навіть не хотів платити аліменти, лише за наказом суду. Я бачила листи.
— Ну, так. І що? — він продовжував на мене дивитися, у руці тримав лопатку з кролячими кругляшками.
— Я змушена постійно про це думати. Що тато не хотів одружуватися з мамою. Я не мала б народитися, якби…
— Це вже в минулому, — спохмурнів він і витер ніс рукавом сорочки.
— Гонза про це знає, дядьку?