— Так. Стояв тут так само, як і ти. З кілька років тому.
Він розсерджено вкинув кролячий гній до тачки разом із лопаткою.
— Але наступного разу питайтеся про таке вдома, чорт забирай!
Ми з Гонзою збирали один навпроти одного в спільний кошик, у мене були старі плетені рукавиці, а Гонза занурював у холодну землю голі руки аж до зап’ясть. Робочі черевики повністю вкрилися багнистою глиною. Вересень був доволі холодним, окрім футболки й блузки, я натягнула ще й светр. Ватник Гонзи був розстібнутий, від нього самого тхнуло пивним перегаром, і він був насуплений, як чорт. Не переставав бухтіти, доволі голосно, і від цього мені було трохи зле. Батьки збирали на наступному ряду, відразу біля польової дороги, відгородженої шипшиною й терниною, і були лиш трохи попереду нас.
— Уставати в суботу о шостій ранку через оці картоплинки, яких навіть не видно.
— Облиш, Гонзо, — уже вкотре просила я впівголоса.
— Вони не більші від заячих какашок.
— Коли збираєш після комбайна, то це справді далеко не перший сорт, хлопче, — озвався тато, а це було знаком того, що він усе чув.
— Ми тут побираємося, ніби якісь бідні родичі, — ремствував далі Гонза.
— Є ще якісь запитання? — тато підвів голову від грядок.
— Так. Мені здається розумнішим купити собі нормальної картоплі в магазині. А крім того, мама отримує від держави натуральні виплати…
Не встиг він договорити, як тато вже стояв над нами, підняв Гонзу за краї ватника й потягнув його через грядки картопляного поля за галявину. Ми з мамою також схопилися на ноги й злякано дивилися на ряди високих кущів шипшини. Ми глипали одна на одну, нам здавалося, що це тривало довго, але насправді минуло не більше хвилини. Тато повернувся до повного кошика й пересипав вміст у мішок. Гонза йшов повільним кроком назад. Коли побачив, що ми з мамою видивляємося на нього, напустив на себе вираз знудженого фраєра. Його відросле світле волосся літало від вітру. Я схилилася знову до кошика.
— Ти як дитина, — сказала я.
— Сестро, — він глипнув на мене й поглядом та голосом дав зрозуміти, щоб я займалася своїм.
Свіжий запах глини й запах гнилого картопляного бадилля змішувалися в низькому пасмі туману просто над землею. Батьки лишили нам один мішок на кінці грядки й перейшли на віддалену частину поля. Віддаля в туманному повітрі було видно лише мамину оранжеву хустку, яка була пов’язана в неї на шиї.
— Вчора в автобусі до мене підсіла Маґда з Лготи.
Він збирав, нахиливши голову, нічого не сказав, навіть не поглянув на мене.
— Вона майже плакала, Гонзо.
— І що?
— Вона в тебе закохана.
Він підвівся, схопив кошик і пішов його висипати в ютовий мішок. Порожній кинув мені до ніг. Робив вигляд, що розпрямляє спину.
— Ти жахливий, ти про це знаєш?
Я виголосила це йому, дивлячись просто в очі. Він не відвів погляду, лише трохи схилив голову, потім опустився в глину й виривав пальцями картоплини, деякі дрібні, немов коралі, а більші — розрізані навпіл.
— Ти її не любиш?
Я вдарила його обома руками. Він цього не очікував і перекотився на спину. Замахнувся рукою з картоплиною, я наставила долоні перед обличчям, але він не кинув.
— Вона тебе любить.
— Сестро…
— Ти чуєш? Вона все ще закохана.
— Це наче грип. Минеться.
— Для тебе це нічого не означає?
Він мовчав.
— На баку мотоцикла в тебе вже сім зірочок.
— А що там має бути?
— Ти вважаєш, що крутий, але ти насправді покидьок.
Він підвівся й вдарив напівпорожній кошик. Вилетіло кілька покривлених картоплин.
— Дружба, сестро. Це єдине, що визнаю. Але ти цього не можеш зрозуміти. Це працює тільки поміж хлопцями.
Ввечері ми залишилися з мамою вдома самі. Тато пішов до Махи, із яким вони разом були в місцевому нацкомітеті. А Гонза справді став дотримуватися того правила, що після своїх сімнадцяти років не питатиметься в тата, чи може він кудись піти, і, зрештою, якщо не буде такої потреби, навіть не повідомлятиме вдома, куди збирається.
— Мамо, ти не забула? Сьогодні ми разом ідемо до Доманів. Із Петрою я домовилася, вона пофарбує тобі волосся й мене трохи підстриже.
Я бачила з її обличчя, як їй цього не хочеться, але вона все ж пішла у ванну, а за півгодини ми обидві стояли на порозі й зачиняли двері дому. Ми вийшли доріжкою на площу, проминули паркан навколо хати Махів. Між стовбуром паркану й металевими воротами показалася бабуся в хустці.