Анна посміхалася, а я тільки недовірливо хитала головою.
— Ти щось розумієш? — махала Оліна мені перед очима листком із підписами. — Ідеться про те, чи знесуть його хату, а він лежить на канапі!
— Післяобідній сон, — констатувала Анна.
— Цей твій дядько — дивне створіння, — сказала Оліна.
— Ти ж знаєш, старий холостяк, — знизала я плечима.
— Слухай, а правда, що він ніколи не їздив далі, аніж автобусом до Будєйовіце? Так кажуть.
— Це дурня, — запротестувала я, — якось він був у Празі, коли вони їздили від школи на екскурсію. Він мені розповідав.
— А як давно це було?
— Років із тридцять п’ять тому…
Анна пирснула від сміху.
Сутеніло, а я знову стирчала в хаті в дядька і більше ніж навчанням займалася безцільним спогляданням ріки. Підручник було покладено на друкарську машинку, прикриту матерією, а я дивилася геть за вікно. Я чекала Оліну, але з’явився Гонза.
— Щось ти злякалась. Мучить совість, ні? — сказав він і взяв із тахти шолом. — Не бійся, я прийшов тільки по мотоцикл.
— Куди їдеш? Тато тебе відпустив?
— Це дурні запитання… Тато пішов у нацкомітет, у них там зустріч.
— І що тут смішного?
— Він поводився так поважно, ніби йшов на засідання уряду.
— Коли ви двоє перестанете гризтися?
— Він смішний. Як пишається тим, що є членом нацкомітету! Причому його там із його маскою важливості тримають тільки тому, що більше ніхто цим займатися не хоче. А ці його народники? Усе одно вони роблять тільки те, що їм дозволять комуністи.
Він підійшов до мене, відкрив синю теку. Гортав підписані папери.
— Чудово, сестро. Я знав, що ти потай тут щось вигадуєш.
— Там є і твоє ім’я, помітив?
— Так. І татове теж. Він тебе з цим викинув геть, так?
— Я не хочу йому про це казати, доки ми не зберемо достатньо підписів.
— Дай мені якусь ручку, — сказав Гонза й став робити лиховісний вигляд. — Коли предок про це дізнається, то просто всреться…
Оліна прийшла тільки ввечері.
— Я найперше пішла до вас додому, — почала вона й сіла на тахту так рвучко, аж та заскрипіла.
— Сподіваюся, ти татові нічого не сказала?
— Ні, я говорила тільки з твоєю мамою. Я все одно запитувала себе, Гано, чи має це якийсь сенс? Барак аж там, у кінці села, їм може бути байдуже.
— Гаразд, але вони так само живуть у селі, як і ми. Анна теж казала, що ми маємо пройтися по всіх, щоб це мало значення.
— Але уяви собі Голеца — який смисл? Ті, із третього поверху, можливо. А Швабал, ти ж знаєш, що він говорить у пивниці, коли нап’ється. Що вони б мали затопити тут усе. Він мені огидний.
— Шваб з Аранкою нам усе підпишуть, не бійся. А щодо інших — побачимо. Ми повинні спробувати.
— Але до Швабалів ти підеш сама. І до Голецових теж.
— Чому й до Голецових?
— Ти знаєш його з корівника.
— А ти — із магазину.
— Пошлемо туди Анну, — в Оліни засвітилися очі.
— Вона не вдома, вони кудись поїхали з Хозе.
Ми ще якийсь час домовлялися, перш ніж я взяла листки з текою й ми пішли. Уже було темно. Ми пішли не прямо, а повз пивницю, потім угору, повз склади, тож до барака ми підійшли згори.
— На біса, немає автівки Шваба, — зауважила я.
Але їхні вікна на першому поверсі світилися. Було замкнено, але ми чули звідти голосну музику й загонистий голос.
— Арана співає? — здивувалася Оліна.
— Ні, радше свариться, — сказала я.
— Гм, і доволі матюкливо, — погодилася Оліна.
Ми зайшли в коридор, я намацала в темряві вимикач. Нічого.
— Мабуть, перегоріла лампочка.
З Оліниного голосу я зрозуміла, що йти далі вона не хоче.
— Не будь боягузкою.
Світла не було й на сходах. Оліна боялася йти нагору, але боялася також залишатися в темному коридорі сама. Я піднімалася сходами в темряві, на боці відчувала Олінину долоню.
— Ти тримаєш мене, немов у лещатах, — зашепотіла я.
Зі щілини під дверима лилося світло. Я постукала у двері й відступила на крок, наступивши при цьому Оліні на ногу. Вона заховалася за мене, щойно двері відчинилися. Пані Голецова стояла на порозі в подертому фартусі. У лівій руці диміла цигарка, затиснена поміж вказівним і середнім пальцем. Довга смужка попелу впала на обідраний лінолеум. Я витягнула з теки аркуш із підписами. Вона поглянула на папери й на мене, але не сказала ні слова. Я не знала, чи маю я щось казати. Відтоді, як у неї помер чоловік, вона фактично не виходила з квартири. Звідти неприємно тхнуло. Я подивилася їй через плече, у кутку коридору лежала купа сміття, порожні банки з зубатими кришками, блакитні пластикові коробки від молока, зім’ятий папір і якийсь зібганий скривавлений бинт. Я спробувала їй ще раз усе пояснити, але Оліна ззаду длубала мене в спину. Раптом ми знову опинилися в темряві.