— Ходімо, вона не при собі. А цей сморід не можна витерпіти, — зашепотіла Оліна.
У наступних мешканців ми мали більший успіх. Два підписи. Третій поверх ми подужали також у темряві. Наші кроки сходами відлунювали й унизу, я зупинилася на першому поверсі перед дверима Швабалів, а Оліна пішла далі до виходу. Гомін зсередини не вщухав.
— Почекай, Оліно.
— Я вже йду.
— Боже, зажди! — я схопила її за руку, аж вона закрутилася на місці й ледь не впала.
Раптом ізсередини на двері впало кілька сильних ударів. «Ніби в них б’ють милицями», — подумала я.
— Ти вже приліз додому, шльондро?!
Арана кричала на Шваба щоразу, коли він повертався з пивниці напідпитку. Ми обидві залишилися стояти, ніби прирослі до підлоги.
— Узагалі сюди не приходь, якщо йдеш від тої дівки…
Раптом дзенькнула ручка й зі світла кімнати вилетіла пляшка, пролетіла повз мою голову, ударилася в стіну й розлетілася внизу на друзки. Я відскочила ліворуч, і двері відчинилися навстіж. Я зайшла в нішу за картатою ширмою, наскочивши при цьому на металеве відро, яке задзеленчало, а з-під завіси в коридорі щось випало. «Швабра», — зрозуміла я. Дерево впало на кам’яну підлогу, і в цей же час у коридорі пролунав голосний вереск. Я впізнала Оліну. Я визирнула туди й перше, що побачила, — блискавична Олінина втеча коридором до виходу, а друге — це приблизно півметровий гладкий шмат дерева, із одного боку якого було натягнуто стоптаний жіночий мокасин чорного кольору. Це була нога! Вона лежала посеред коридору, в який падало світло з прочинених дверей квартири. Я вилетіла з арки й побігла за Оліною, лише на мить я побачила знайому довгу спідницю й два костури, а з дверей, ніби з гідранту, валив шквал найогидніших лайок. Я вибігла з барака й зупинилася на самій площі, під липами. Я втишувала дихання й озиралася за Оліною. Площу було ніби вилизано, її освітлювали дві лампи, біля костелу стояв припаркований синій автобус із вимкненим світлом. Мені спало на думку подивитися навпроти на зупинці. У дерев’яній будці сиділа Оліна й трусилася всім тілом. Я сіла біля неї, і якийсь час ми отак одна біля одної й видихали цей шалений біг.
— От блін, це була людська нога, — вигукнула вона.
— Дерев’яна, — додала я.
Я притискала до грудей теку з аркушами. Обидві ми дивилися поперед себе, ніби боячись поворухнутися. Це тривало кілька довгих хвилин.
— Ти думаєш, Анна вже вдома? — сказала я й підвелася з лавочки.
Ми підійшли до хати, у вікнах світилося. Анна була вже в піжамі. Ми ввалилися в її кімнату й скинули пальта.
— Це було, наче у фільмі жахів, — трусилася Оліна.
Замість запитань, Анна пішла приготувати чай. Коли вона принесла на підносі три чашки, ми обидві вже сиділи в її ліжку. Вона влізла до нас і слухала нашу історію.
— Ви знали, що в Арани дерев’яна нога? — запитала врешті Оліна.
— Я гадала, вона кульгає, — сказала Анна, — вона ж носить довгі циганські спідниці, це непомітно.
— А Швабал їй зраджує, як може, це очевидно, — сказала я.
— Наприклад, із тією з хутора, що працює в лісі, — хитнула головою Анна, — а ще зі старою Духцовою з барака, із третього поверху.
— Ой, вони обидві кралі. У Духцової, здається, узагалі немає зубів, та й вона далеко не молода.
— Ти права, Гано. Арана значно краща за тих двох.
— Так, тільки вони мають обидві ноги, — сказала я.
Ми дещо вимушено засміялися.
— Але знаєш, що в цьому найстрашніше? — дивилася на нас Оліна.
— Що вона інвалід, — почала Анна, — а він…
— Ви не зрозуміли? — перебила її Оліна. — Чому нога була за ширмою в коридорі? Ну? Шваб завжди від неї цю ногу ховає, коли йде до жінок, щоб вона не могла вийти з квартири.
Ми обидві мовчки на неї витріщилися. Вигадування історій Оліні завжди вдавалося.