Зденєк нічого не сказав, узяв вила, аби допомогти мені з підстилкою.
— Цей ідіот радіє з цього, — сказала я, коли ми з пані Прохазковою залишилися самі.
Вона зав’язувала хустку над обличчям, поораним зморшками.
— Йому все це колись повернеться, — пробубоніла вона.
Увечері я чекала на Хозе й Анну, щоб вони до мене зайшли. Мама сиділа в кухні, відмовлялася лягати в спальні в ліжко, мовляв, із нею вже все добре. Вона весь день слідкувала за мною тим своїм поглядом, який останнім часом починав мене вже дратувати.
— Мамо, — зупинилася я перед нею, уже викупана, із волоссям, висушеним феном, увібгана в джинси “Wildcat”, які на все село були тільки в мене й Оліни. — Мамо, тато мені дозволив, тож я поїду на ці танці.
— Як хочеш, — позіхнула вона, ніби я мала їхати на інший кінець республіки, а не на танці до Пластовіце, за якихось п’ятнадцять кілометрів від нас.
Я поставила на плиту суп із обіду, відрізала собі хліба й зайшла в підвал по цибулю.
— Вечеря готова, мамо, масло в холодильнику.
— Так, знаю, — сказала вона злісно.
— Мамо, я просто тобі про це постійно нагадуватиму. Лікарка ясно сказала, діабетики мають їсти регулярно. Менше кількісно, але регулярно. А не як ти — мастиш собі на хліб смородинове повидло. Ти ж знаєш, скільки ми туди кладемо цукру!
— Ні, я не їстиму повидло.
— А скільки масла мастиш на хліб? Як казала пані лікарка? Лише трошки, щоб було видно дірки. Це теж через серце.
Нарешті вона посміхнулася, її кругле обличчя на хвильку прояснилося. Я знала, що вона чекатиме, доки з нічної зміни на заводі повернеться тато, а потім прокинеться, коли десь під ранок прийду я.
— А Гонзик із вами не їде?
— Гонза їде на мотоциклі аж кудись до Блатної, здається, там дискотека.
Я затнулася, чи не сказала забагато, але брат у батьків уже нічого не питав.
— Вам постійно самі веселощі, — почала знову мама.
— Мамо, ти говориш, як наша бабуся. А могла б спокійно поїхати зі мною!
Вона ствердно махнула рукою, а я ще на хвильку зникла у ванній.
У червону шкоду-МБ тата Хозе нас улізло п’ятеро. Анна сиділа спереду, позаду — Оліна, я, Петра ми забрали по дорозі за пару кілометрів. Він чекав перед великими воротами до двору, хата під номером 11 край села. Із нас трьох тільки Оліна мала хлопця з іншого села. У нього з усієї компанії було найдовше волосся, після повернення з армії воно вже встигло відрости. Кучері темно-каштанового кольору спадали йому на плечі. Хозе натиснув на газ, і наш шлях районними дорогами тривав.
— Зденєк сюди б іще спокійно помістився, — засміявся Петр і трохи нахилився, аби мене бачити, — ліг би нам на коліна. Він важить п’ятдесят кілограмів разом із одягом.
— Він каже, що від цього гамору в нього боліла б голова.
— Він має на увазі музику? — поглянула на мене Оліна.
— Це був би для нього занадто міцний горішок, — хитнула головою я.
— Для Зденєка все життя — занадто міцний горішок, — озвався від керма Хозе.
— А чим він зараз займається? — хотів знати Петр.
— Працює ремонтником біля лісу, — відповів замість мене Хозе.
— Я маю на увазі просто зараз, сьогодні.
— Мабуть, пішов до річки, — сказала я.
— А що там?
Я стенула плечима.
— Сидітиме й дивитиметься, як тече вода.
Зальчик сільської пивниці був маленький, столи навколо зіставлено тісно один біля одного, і, коли танцювали вальс чи польку, пари на поворотах у кутках зачіпали спинки стільців. Гурт був досить непоганий, грали три на три. Після класики — завжди щось сучасне, найчастіше пісні «Олімпіка» чи «Катапульта»[13], а часом навіть щось схоже на рок-н-рол.
У Петра на новій джинсовій куртці були нашивки з назвами рок-гуртів «Kiss» і «Black Sabath», Оліна їх туди сама пришила.
— Гарні гурти, — похвалила я прикраси.
Я сиділа поруч із хлопцем, який зустрічався з Оліною, і думала про те, як із ним приємно розмовляти, навколо шуміла танцювальна музика, я пила вино, і мені в голові промайнуло, що все те, що наш тато послідовно забороняє, насправді просто чудове.
— Оліна казала, що в тебе є друкарська машинка…
— Звісно, — хитнула я.
— Ми дещо готуємо зі старим Тушлом від нашого села, — Петр підсунув до мене стілець від кута столу. — Ти ж знаєш Тушла, правда? Він пише загальну хроніку.
— Оліна мені про нього розповідала, — кивнула я.
— Стає все гірше, знаєш, хати в деяких селах уже зносять. Через нову дорогу, яка вестиме до станції.