— Не треба було про це починати, так? Вашого дому вже немає…
— Нічого страшного, Міладо…
Вона собі не уявляє, як можна так довго бути не вдома, але діти підуть у світ, вони мають пообтертися, каже, синові дванадцять, йому подобаються мови, ми б хотіли, аби він вчився в університеті десь за кордоном. Я дивлюся на неї, уже трохи не тямлячи, про що ж вона говорить. Я люблю її, але чи це все ще та сама Мілада? Де наші дівчачі секрети? Яка тепер їм ціна? Зрештою, після паузи вона запитує, як я.
— Ми з другом маємо гостел, — кажу я, — уже третій рік поспіль. Поки що мені це подобається. Постійно щось відбувається, зустрічаєш людей із усього світу.
Вона розпитує про Голландію, чи є в мене діти, як батьки. Вона не знала про маму. Лякається. Уже минуло тринадцять років, як це вона не знала? Перепрошує. Неприємно це все.
— Нічого, Міладо. Ти не могла знати.
Переводжу розмову на інше, Мілада підтримує, уже знову щось оповідає, а мені вже хочеться надвір. І в мене є гарний привід.
— Я мушу готувати татові, — кажу, — але я тут буду цілий місяць, можемо побачитися ще.
Вона захоплено киває головою. На сходах мені спадає на думку запитати в неї ще й про авторинок. Коли кажу їй, що шукаю стару автівку, вона бере мене за лікоть.
— Візьми мою, Гано. У нас дві, і моя все одно ввесь час стоїть у гаражі. Чоловік купив її мені два роки тому.
Я вагаюся. Якось дивно ось так позичати авто.
— Безглуздо купувати автівку на місяць. Поки все оформиш, уже час її продавати…
Я відчуваю, що вона говорить щиро й відверто. Мене вражає така щедрість, вона стільки років мене не бачила. І коли вона відразу ж приносить ключі й техпаспорт, я не пручаюся.
— Що ти робиш, що так добре виглядаєш? — перепитує вона мене внизу на доріжці.
— Я їм тільки рибу й овочі, — кажу, — ми живемо неподалік від пристані.
Я їду з гостей у маленькому синьому пежо, усередині він усе ще пахне, як новий, на ньому проїхали усього лише п’ять тисяч кілометрів. Уявляю, як здивується тато.
У неділю вранці везу тата на службу. Коли вони з мамою після переїзду з села шукали костел тут у місті, то обрали цей. У напрямку до лікарні, ліворуч на галасливій вулиці. Я розчиняюся в сильному звукові органу, він виповнює весь головний неф костелу. Дорогою назад до парковки тато хоче подискутувати про мене й віру. Я потураю йому в цьому, часом він мені здається такою дитиною, але він — батько, і в цьому він не сумнівається. Зупиняємося посеред тротуару. У нього болять руки, так далеко на милицях він іще не ходив. Я пропоную йому, нехай зачекає, доки я за ним приїду, але він хитає головою. Він дивиться на мене, в очах у нього біль. Не лише фізичний.
— Я не зміг вас виховати у вірі, жодне зі своїх дітей.
— Мені завжди було в костелі страшно, іще з дитинства.
— Це якось поверхово, якщо ми вже говоримо про віру, тобі не здається?
— Це був один із моїх дитячих страхів. Може, це дурниця, але Гонза мені тоді показав, що…
— Прошу тебе, — зумисно уриває він мене при згадці про Гонзу, — що тебе там могло лякати?
— Служба, ці пісні, цвинтар, який був навколо костелу. А також темрява, ти, те, як ви сварилися з Гонзою…
— Зрозуміло, я був тим тираном, деспотом, який вас усіх ображав. Ось що ти приїхала мені на старість сказати!
Він стоїть, спершись на милиці, безсилий, побуряковілий. Ми знову йдемо, ходіння його займає й втомлює. Дорогою до автівки ми більше не говоримо.
Вдома я готую для нас обід, тато вмикає програвач із щонедільним оркестровим концертом від Чеського радіо. Після їжі я швидко мию посуд, за хвилину вже з’їжджаю ліфтом униз із дев’ятого поверху, сідаю в автівку й, тримаючи руки на кермі, розмірковую, куди ж поїхати найперше. На сидінні біля мене лежить аркуш з іменами. Два «пункти» уже позначено. ТАТО й МІЛАДА. Але що це означає? Я дивлюся на список й маю дивні відчуття. Я уявляла собі все якось простіше. Але дурницею було, мабуть, узагалі щось тут уявляти, втішаю себе, заводячи мотора.
Я заправляюся на Глибокій, потім їду в центр, п’ю каву, стільці й столи все ще на тротуарі, досі тепло й світить сонце. Я запитую офіціанта про лікарку Брейхову, але йому приблизно двадцять п’ять, і він її не знає. Потім я блукаю містечком, на будинку з латунними табличками знаходжу декілька імен, приватна лікарська практика, але її серед них немає. Я навіть не знаю, куди піти. Мабуть, вона вже насолоджується пенсією, кажу собі, вік у неї саме такий.
Проїжджаю в тіні, широку дорогу оточують обабіч лісові господарства. Коли автівка виїжджає на пагорб, я бачу ген-ген на синьому небі потужні білі стовпи диму. Але більше нічого, панорама ще не відкрилася, краєвид затуляє ліс і коричнева смужка поля. Перш ніж я встигаю побачити горизонт і виїхати на відкриту місцевість, повертаю праворуч і за хвилинку мене знову вбирає тінь лісу. Тепер уже постійно вниз із пагорба, я відчуваю, що наближаюся до долини Влтави. Тієї ріки, яка все знає[2], кажу вголос. Якою вона буде? Я пам’ятаю її двадцять років тому, нашу гарну річку. Гребля біля костелу, канал для млина. Потроху дається взнаки нервозність. Я виїжджаю на площу, паркуюся біля костелу. Спершу мені навіть здається, що я в якомусь іншому місці, що я помилково зупинилася в іншому селі. У голові спливають спогади й образи минулого. Площа порожня, вона видається мені дуже маленькою. Лише костел святого Павла повертає мене до реальності. Стріха на вежі була колись зеленою, тепер вона червона, нещодавно відремонтована. Я роззираюся, будинку священика вже немає, але з’явилися дві нові будівлі й нова пивниця. Я дивлюся в кінець площі й переводжу подих: стара пивниця «У Сладеків» усе ще тут і особливо не змінилася. Сонце висить над верхів’ям старої липи, яку я дуже добре пам’ятаю. Усе ще тепло, я тільки в джинсах, футболці й короткій куртці до пояса. Входжу через низькі ворота на цвинтар. Спільна могила, поруч із місцем, де поховані бабуся й дідусь. На чорному полірованому граніті два імені. ЯН ПОРЖІЧНИЙ, 1933—1988, БОЖЕНА ТОМАШКОВА, 1941—1994. Я кладу квіти, хотіла б запалити й свічку, але в мене немає ані сірників, ані запальнички. Окрім мене, на цвинтарі нікого немає. Я згадую маму. Вона постійно лише працювала й піклувалася про інших, аби не думати про свою душу. Мені здається, що це було так давно. Я стою над могилою й раптом усвідомлюю, що думаю лишень про те, як зроблю декілька кроків до стіни цвинтаря, звідки можна побачити річку й частину села. Ще хвилинку це відкладаю, але потім вирушаю доріжкою поміж могил, ліворуч бачу низький морг — і вже стою біля стіни. Я нахиляюся, під нею контейнер, повний сухих квітів, вінків, трави. А внизу за схилом вода. Широка, розлита річка. На лівому березі, де був і наш дім, а за ним школа, немає нічого. Порожній берег, два прив’язані човни. На правому березі видно садки, оточені парканами, один причеп-караван, кілька садових будиночків чи малих сарайчиків. Молоді дерева. Я спираюся долонями на паркан, вражена цим першим поглядом. Греблі немає, млина теж, та й каналу. Усе під водою. Очі потроху звикають, а спогади десь у глибині моєї голови все одно вже доволі нечіткі й розірвані.