— Що ви кажете?
Він береться за візок, штовхає його вздовж стічного каналу й уздовж паркану геть, я бачу тільки його спину.
— Де Зденєк? Чому я не можу його побачити?
Він не відповідає, схилена міцна фігура віддаляється, розстібнуте довге пальто крутиться йому поміж ніг. Я стою, ніби попечена, усе це сталося за кілька секунд, і тепер уже немає куди далі йти, я вже біля навскіс перекресленої червоним позначки з назвою села. Я повертаюся, навколо нікого немає, повільно йду назад на площу, а в голові мені лунає цей діалог, хоч-не-хоч я повторюю його знову й знову. На таке ти не очікувала, дівчинко. Звісно що ні, відповідаю сама собі. Якби знала, що тут на мене чекає такий холодний душ, то радше б не повертала нагорі, а їхала б далі до самої електростанції й пішла б там на екскурсію про ядерну електроенергію. Учора тато казав мені, що люди їздять туди на екскурсії. Я наближаюся до автобусної зупинки під липою, у старому двоповерховому будинку вже немає магазину, вікна забиті дошками. Я ловлю в кишені ключі від автівки, коли раптом чую за спиною гуркіт мотора, який стає дедалі голоснішим. Я не повертаюся, але трактор із кормовим причепом зупиняється біля мене. Двері відчиняються, чоловік за кермом дивиться на мене й трошки усміхається. Він великий, обличчя повне, волосся вицвіле, росле тіло одягнене в зелений комбінезон.
— Я ж кажу собі, цю дупцю я звідкись знаю.
Він нахиляється й вимикає мотор.
— Хозе, це ти? Я вже думала, що не зустріну тут жодної живої душі.
Я застрибую до нього в кабіну. Це сучасний великий трактор із велетенськими колесами, такого ж зеленого кольору, як і його комбінезон. Усередині краще, аніж у моїй позиченій автівці. Хозе запалює цигарку, ліктями спершись на кермо.
— Та синя 206-ка[3] біля костелу твоя, так?
Він спокійний і розмовляє зі мною так, ніби ми востаннє бачилися тиждень тому. Я потроху заспокоююсь і сподіваюся, що ця зустріч буде приємнішою.
— У тобі вже центнер, так?
— Ще й більше. Зате ти не їси нічого, худюща, наче свічка.
Я вивчаю вираз його обличчя. Спочатку здавалося, що він радий мене бачити. А тепер я бачу стриманість і тінь недовіри в очах. Мене дивує, що він знає, що я довго була за кордоном і де саме. Виявляється, часом він зустрічає тата, коли той приїжджає сюди на цвинтар. Я розповідаю йому про свою зустріч із Конопкою.
— Конопка завжди був ідіотом, — махає рукою Хозе.
— Так про нього і мій дядько казав, — погоджуюсь я. — А що зі Зденєком?
— Уже з п’ять років він на інвалідній пенсії, а останнім часом лежить у психлікарні.
У мене щось стискається десь в області шлунка, я намагаюся дихати глибше. Я запитую Хозе, як він, але він багато не говорить. Він одружився з дівчиною з сусіднього села, у них двоє дітей, хлопця звуть Йозеф, як і тата, наступного року він уже піде вчитися.
— Скажи ще, як Анна?
— Я не знаю, багато років її не бачив, — каже він і похмуро дивиться поперед себе, із висоти трактора видно навіть хрест за стіною цвинтаря.
— А Оліна? Ти про неї щось знаєш?
— У неї теж двоє дітей. Ми зустрічаємося тут на поминальні дні.
— Коли їх із мамою звідси переселили, вони пішли кудись у барак на болота.
— Так, недалеко від Воднян, вони й зараз там живуть.
— А її чоловіка ти знаєш?
— Ти його теж знаєш, — він дивиться на мене, примруживши очі.
Я ковтаю, здогадуючись, що може означати його провокаційна усмішка.
— Ти ж не… хочеш сказати, що вона вийшла… за Петра?
— Так, за Петра.
— Петра Гразділа?
Він киває головою, усміхається злісно, як мені здається. Від цього всього трохи паморочиться в голові, він стежить за мною, його це розважає.
— Коли я проходила повз Махів, мені здалося, що побачила за парканом їхню стареньку бабусю. Це може бути?
— Так, минулого року їй виповнилося дев’яносто два.
— Вона так само стежила за всім з-за воріт, ще коли мені було сімнадцять. Вона, мабуть, від тих воріт за двадцять п’ять років і не відходила.
— Вона всіх переживе. Сина вже пережила, не здивуюся, як переживе й доньку.
— Зажди, Маха, який був у місцевому нацкомітеті, уже помер?
— Десь три роки тому. Раптово.
Я вже знову стою на землі. Через площу пробіг пес, але більше нічого не змінилося. Трактор уже знову гуде, Хозе нахиляється, аби зачинити дверцята кабіни.
— Я хочу побачитися з дівчатами, з Анною та з Оліною, — гукаю до нього нагору. — Ми могли б усі зустрітися «У Сладеків», що скажеш? Як у старі часи?