— Це гарна квартира, досить простора для нас. І поруч від твого факультету, могла б пішки ходити в університет, Гано, — втрутилася й мама.
Я вимушено посміхнулася. Як добре я вже все це знала!
— Це заздалегідь програна битва, Гано!
— Хай так, і що?
Я вийшла пройтися в садок. Здавалося, нічого не змінилося. Дерева, кущі смородини й аґрусу, грядки зелені. Наша хата з вікнами на річку, на схід, де сонце вранці осявало горизонт, а вода миготіла золотом-сріблом. Ніщо не провіщало, що колись тут уже не буде ні будинку, ані садка. Навіть греблі, шум якої був звичним від самого дитинства. Лише розливатиметься спокійна поверхня. Глибока вода. Під навісом дровітні тато поволі збирав коробки, ящики й картонки для переїзду. Потягувалася смугаста сусідська кішка, бджоли гули в кронах фруктових дерев. Затишшя перед бурею.
Мені хотілося побути в дядьковому човні самій, тож я нічого нікому не сказала. Дихала річкою, сумішшю запахів риби, багна й всього, що несла із собою Влтава. Вогкий вітерець торкався мого волосся. Цар лежав на дні човна, поклав велику голову на передні лапи й мружився до сонця, яке ховалося то за білі, то за сірі хмари. Я розмірковувала над тим, що останнім часом випадають тільки розлуки.
Я ввійшла до кухні з кулінарною книжкою у вишитій обкладинці, що лишилася від бабусі й зберігалася над металевим рукомийником. Сказала дядькові, що житиму в Петра. Він нарізав собі на дощечці цибулю й складав соковиті запахущі кільця, що розпадалися на кружальця, на окраєць хліба, товсто намащений салом. Він навіть не підвів голови. Я ж трохи дрижала й відчувала тяжкість у шлунку.
— Хотіла б я навчитися сприймати все так спокійно, як ти, дядьку.
Він їв на газеті, яку потім склав і засунув у дверцята плитки. Мовчки пішов у комору й дав мені сумку. Вона була заважкою, аж я зігнулася від її ваги. У сумці були банки з медом.
— Це торішній. Новий віддам тобі, коли зі Зденєком його зберемо.
— Я приїжджатиму сюди купатися, не хвилюйся. А почнеться спека, то приїду на літню квартиру, — засміялася я, дещо вимушено.
— Хата твоя, Гано, ти можеш бувати тут, коли тобі заманеться.
Я уявляла, як можна було б обійняти дядька й вліпити йому поцілунок просто в обличчя. Але в нас до такого не звикли. На сорочку, розстебнуту майже до пуза, він одягнув приношену вельветову кофту, у кишені задзеленчали металеві монетки, і вирушив до пивниці. Було ще достатньо часу, доки з’явиться Петрова автівка, тож я вирушила короткою дядьковою дорогою через хату Конопків до села. Коли наближалася до довгого дерев’яного паркану, мені навіть дихати стало важче. Але цього разу не вагалася, хвіртку було відчинено, тож я пішла просто до дверей. Вони були привідчинені. Я зупинилася. Вікна порожні, без фіранок. Я обійшла довкола хати, постукала й позазирала у вікна. Запізно. Оліна з мамою, бабусею й дідусем були вже далеко. Я поволочилася тією ж самотньою доріжкою назад. Минуло вже два роки, а мене це все ще мучить, подумала я й поклала руку собі на живіт. Вивчала дивне відчуття, яке там вгніздилося. Відчуття провини. Стара незавершена історія. Я знала, що Оліна з мамою та її батьками переїхали до барака десь поблизу Воднян. Це не вельми далеко, втішала я себе, від хати Петра якихось п’ятнадцять кілометрів. Але тут це було й зовсім кілька кроків, і ніколи звідтоді, як все це позаторік між нами сталося, я не наважилася цього зробити.
Із вершечка пагорба мені вже було видно автівку Петра, що стояла біля річки. Я розбіглася, без привітання проминула старого Конопку, який працював, зігнувшись над грядками, і кинулася в Петрові обійми. Ми поскладали сумки на заднє сидіння, Петр увімкнув мотор, я озирнулася на дядькову хату, що ніколи не зачинялася. Хата зменшувалася, допоки не зникла за закрутом річки. Я переїжджала до села, яке офіційно вже не існувало.
Вилежувалася в ліжку аж до пів на дев’яту. Петр поїхав близько шостої, я навіть не прокинулася, коли він вставав. Фіранки на вікнах лише злегка хвилювалися, кінець серпня потішив нас низкою гарних, погожих днів. Лежачи на подушці, я розглядала свій новий дім із кривими побіленими стінами, дверцята старої шафи приємно порипували, люстра в спальні залишилася ще від Петрової бабусі. Саме я захищала її, коли вона вже мала піти на смітник, бо Петр у магазині підшукав собі іншу, сучасну. Так люстра залишилася й освітлювала вечорами темні шафи, важке ліжко й дерев’яну підлогу.
Після сніданку я обійшла ставок на площі, привіталася з кількома сусідами, старенька пані Згоркова ходила по садку.