— Ти відважна, мамо, що з’їздила туди…
— Та яке. Мене відвіз Швабал. Він знає там порядки.
— Шваб?
— Він теж сидів у Борах, — додала мама тихо. — Він навіть не взяв грошей за бензин. Тепер маю йому якось віддячити.
У саду я знову була серед своїх. Я торкалася дерев, гладила їх кору. Тато носив коробки, а Петр рвав яблука. Цар блукав по дворі, клітка тепер стояла відчинена. Він лишався в хаті біля річки останнім із нас. Зденєк приносив йому в каструлю трохи їжі. Цар уже майже не їв. Ми прибирали з мамою на кухні старий побитий посуд. Я зняла зі стіни бабусині вишивки, від них на стіні полишалися світлі смуги. У спальні відчинили шафи. Від дядька майже нічого не зосталося. Усе його приношене вбрання склали в простирадло. У дві картонні коробки — майже десять річних підписок часопису «Бджолярство».
— Можливо, це забере Зденєк, — сказала я.
Мама випросталася й потягнулася. Вона подавала мені те, що збирала на дні шафи. Товстий, різнокольоровий оберемок спиць для плетіння.
— А що з цим?
— Я заберу собі, — промовила я.
Сутеніло, ми стояли у дворі й роздивлялися купи речей. Мотлох, знесений із горища, скручений старий лінолеум із кухні, діряві каструлі.
— Залишилося витягнути меблі, прибрати сарай і розібрати кролячі клітки. Усе, що можна спалити, забере Маха, але тут роботи ще дні на три, — порахував тато.
Ящики з яблуками не вміщалися навіть до автівки Петра. Я сказала йому, щоб поставив їх на переднє сидіння і їхав додому сам.
— Я залишуся до ранку й буду прибирати з мамою.
— А лекції? — нагадав Петр.
— Та плювати на них… і оце візьми додому, — я подала йому важку в’язанку спиць для плетіння.
— Що ти з цим робитимеш? — підвів він брови.
— Вив’яжу тобі светр…
Петр помахав мені, вліз у автівку, повну яблук, і поїхав. Ми з мамою пішли до нашої хати. Та й досі не стала схожою на об’єкт, приречений до знищення. Ми про це не говорили. Я сиділа за столом, мама принесла каструлю з супом. «Я тут уже тільки гість», — усвідомила. Мама, мабуть, теж це відчула. Навіть тато був лагідним, і єдиний намагався щось говорити. Ми всі трохи забігалися вже й закрутилися. Це місце переставало бути нашим домом. Мама була сонною, тато давно зник у спальні, він рано вставав на роботу. Я вийшла в осінній вечір, площа була порожньою. За вікнами пивниці світилося. Я взялася за ручку. У закладі сиділо кілька хлопців, але Шваба не було. Підійшла до бару. Витягнула гроші, їх вистачило на упаковку пива. Старий Сладек приніс її із підсобки.
— Як ти це донесеш?
— Якось упораюсь, не турбуйтесь.
— Дурість. Ти не потягнеш упаковку пива, — забурмотів Сладек і загасив цигарку. Поглянув на мене. — Слухай, так шкода вашого Венцу. Мені постійно здається, що він сидить тут.
Сладек дав знак, аби я йшла за ним. Він зігнувся й узяв ящик, повний пива, ми пройшли через задній вхід у двір, де він паркував облуплені жигулі-комбі. Він закинув ящик назад.
— До вас додому? — запитав він.
— Ні, до барака.
Я стояла перед низьким парканчиком садка, ящик пива під ногами, і кидала камінці у вікно, поки фіранка не ворухнулася. Шваб вихилився, його відросле волосся звисало аж до плечей, уже більше сиве, аніж світле, за ним синювато світився телевізійний екран.
— Привіт! Ти дивишся «Кольоровий котел»[23] чи що?
Він іще трошки повитріщався, ніби потребував окулярів, а потім посміхнувся. Я підняла пластиковий ящик так високо, як змогла.
— Я тобі дещо принесла!
— Зажди, я зараз…
Я не хотіла йти далі, але зрештою опинилася на дивані поруч Арани, милиці стояли сперті біля неї. Мені здалося, що в її темних очах трохи поменшало дикості, зате Шваб помітно пожвавішав і відкривав пляшкове пиво. Тупотів босими ногами по подертому килимові, сорочка була натягнутою на величезне пузо. Він сопів, але водночас здавалося, ніби от-от почне пурхати. У телевізорі показували серіал.
— Ти літаєш тут, як метелик, — посміхнулася Арана, коли він ледь не перечепився через її витягнуту ногу.
— Що це тобі таке вигадалося з цим пивом, Гано?
— Це тобі за бензин. За маму…
— От уперта. Ходи сюди, — кивнув, аби я підійшла до вікна.
Шваб відсунув фіранку й показав униз.
— На чому, як гадаєш, їздить оця автівка?
— На бензині, ні?
— На нафті, котятко, це дизель. Можливо, єдине таке авто в цілому районі.
— Ага.
— А на чому їздить ось той колгоспний трактор, що стоїть поруч? Відгадуй, маєш дві спроби…