Выбрать главу

— Принаймні щось залишиться від Венци, — почула я слова Зденєка.

— Можливо, ці дерева ще вдасться зберегти, — додала я.

— Вони не можуть мати коріння у воді, — зауважив Шваб.

— Мені здається, вони стоятимуть саме над водою.

— Ну не можна вирахувати аж до сантиметра, Гано. Вони ж і самі не знають, як підніметься вода, коли поставлять греблю. Поглянь туди, на хату Конопків. То кажуть, що треба зносити, то ні, потім знову так… Вони й самі гівно знають.

Я вже не відповідала Швабу. Вони зі Зденєком заходилися розбирати дядьків сарай. Усього, що ми брали до рук, востаннє торкався й дядько. Я відчувала, що навіть Швабал про це думає, він навіть не докидав своїх сороміцьких жартів. Я знайшла каструльку, в якій дядько варив приманку для риб. Там залишалися шматки затверділого тіста. На гачку в сараї ще й досі висіла дядькова вельветова кофта. Я понесла її у вогонь, але перш аніж вкинути, залізла до кишені. У пальцях опинилися кілька дрібних монет на пиво. Ми носили дошки із цвяхами до вогню, він сичав, коли дошки, промащені олією, горіли в полум’ї. Потім ми з мамою вирішили перепочити. Я пройшла у відчинену хвіртку й зійшла до річки. Сіла в дядьків човен і витягнула ноги. Суденце злегка хиталося, я заплющила очі. За хвильку мене розбудив голос Швабала.

— Я маю піти накласти корму для денного годування, — гукав він і йшов у спітнілій хустці до села.

— Дякуємо!

Він лише потрусив головою й далі поволочився доріжкою, його посивіла грива розвівалася ззаду. Мама також пішла, лише Зденєк стояв біля вогню. Випрямлена постать в темній спецівці, чорне волосся спадало нижче коміра. «Він відпустив волосся», — подумала я. Мене раптом охопила хвиля ніжності: «Це мій брат. Як Гонза, якого тут немає. Так само, як Анна — моя сестра. І Оліна, яка мене тепер ненавидить, — теж моя сестра». Я покрутилася на сидінні човна й обхопила руками коліна. Зігрівалася від холодного вітру й дивилася на спорожнілу хату. І раптом побачила, як Цар, що лежав біля клітки, повільно й важко звівся, роззирнувся й пішов униз до хвіртки. Я гадала, що він полізе до мене в човен, як раніше, але він тільки ненадовго спинив на мені погляд і повільно поволікся доріжкою до лісу, до Скелі. Хотіла його покликати, але якось не змогла. Зденєк стояв біля вогнища, що тліло. Я вийшла з човна й зробила кілька кроків доріжкою.

— Цар! — почула я свій голос, напрочуд далекий.

Пес ішов усе далі. У голові мені промайнуло безліч думок, ціла ріка спогадів, голоси з минулого. Дядьків голос.

— Цаааар! — загукала я так сильно, як тільки могла, так, як гукав до пса дядько.

Голос зрештою перейшов на хрип. Цар навіть не повернув голови. Я підійшла до Зденєка.

— Нехай іде, — сказав він і повернувся до купи дощок перед сараєм.

Уже виднівся його скелет із брусків, встановлених на бетонному фундаменті. Їх продимав вітер. Ми разом приносили дошки, вогонь знову пожвавішав.

До вечора згоріло майже все, що могло згоріти. Я стояла біля колонки, Зденєк качав, і вода розбивалася об мої долоні, бризкала на обличчя, волосся й чоло. Я жадібно пила, а потім ми помінялися зі Зденєком, щоб він також попив. Струмінь води випорскував із облупленої синьої колонки, Зденєк нахилився й пив просто зі струменя, спершись долонями на стегна. Потім він випростався й віддихував, схиливши голову, краплі стікали його горлом просто за футболку.

— Іди вже, Гано. Завтра ми з татом і Швабалом доробимо все, — сказав він і вказав на дерев’яний скелет сараю.

— Цар іще не прийшов, — кивнула я в тому напрямку, де зник пес.

Зденєк нічого не відповів і зайшов за хату. З’явився з сапою в одній руці й лопатою в іншій.

— Він уже не прийде.

Я дивилася в сині очі, які все так точно й без сумнівів знали.

— Куди ти?

— На Скелю, — пояснив він, — іди вже додому.

— Я з тобою.

— Ні.

Він залишив мене біля вогнища, що дотлівало, і з начинням у руках повільно пішов доріжкою туди, куди години зо три тому пішов і Цар.

Ми вийшли в Празі на центральному вокзалі, двоє селючок. Анна несла на спині рюкзачок, який ми дорогою передавали одна одній. Окрім кількох одежин, у ньому була й напівпорожня пляшка дешевого вина. Ми готувалися до великої гулянки ще в потязі. Руки були порожніми, а кисле вино мене вже трохи веселило. Я відчувала себе вільною, наче птах. Першим завданням було забрати по обіді Міладу. До студентського гуртожитку в Південному Місті я б потрапила, але Мілада саме того дня мала бути у свого хлопця десь у Височанах, і це була підстава. Анна вивчала лінії метро, потім ми розпитували перехожих, а потім кружляли довкола залу заводу ЧКД[24].

вернуться

24

ЧКД — одна з найбільших і настаріших компаній з електроніки і машинобудування в Чехії.