— От блін, ми тут проходимо вже вдруге…
— То йди першою, коли така розумна!
Старий житловий будинок ми знайшли десь за півгодини, як виповзли з метро. Номер будинку був той. Анна, глибоко видихнувши, сперлася на стіну, а я підкинула рюкзак на спині й замислилася.
— Що таке? Забула, як звуть того хлопця?
— Ні, він Мартін.
— Браво! А прізвище?
— Думаю, щось типу Верхній… щось таке…
— Гм. Чи Нижній… ні?
— Можливо. Це має бути квартира його батьків.
Я поглянула догори на вікна, а потім — іще вище, понад стріху, на сіре жовтневе небо. Холодно не було, ми зігрілися, гуляючи Прагою-9. Анна підійшла до входу й дивилася на дзвінки. Раптом розсміялася. Я дивилася, нічого не розуміючи.
— Ходи подивишся, — хихотіла Анна і, віддихуючись від сміху, показувала на дзвінки.
— Тобі вже досить, — мовила я й підійшла із рюкзаком за спиною. — Краще вже не пий.
Вона пройшлася пальцем по табличках з іменами. Друге прізвище згори було Нижній. Набрано на машинці. Передостаннє знизу — Верхній, великими друкованими літерами, ручкою. Біля жодного не було імені.
— Це має бути цей нагорі, Нижній…
— Та ні, оцей внизу, Верхній.
— То дзвони вже комусь, — махнула рукою Анна.
Я натисла пальцем на дзвінок. Відступила з кілька кроків назад і дивилася на вікна. Одне з них на другому поверсі відчинилося, і з нього визирнули плече й лисина.
— Доброго дня, ми шукаємо пана Нижнього.
— Так? Чому ж тоді дзвоните Верхньому?
— Вибачте, — пробубоніла я, — щось я поплутала…
Ми з Анною ззирнулися.
— Верхній має жити наверху, — промимрила мені вона.
— Чого вам? — почулося зверху.
— Ви точно знаєте, що вас звуть Верхній? — загукала Анна.
— Робіть дурня із когось іншого, безмозкі дівки!
Він зачинив вікно. Так, що луна пішла вулицею. І раптом, іще раз закинувши голову, я побачила Міладине обличчя на п’ятому поверсі, вона махала нам і скинула донизу ключ на червоному шнуркові.
Під стелею дискотеки крутилася велика блискуча куля, що іскрилася сотнями дзеркальних скелець, які відбивали кольорове миготливе світло довкола паркету для танців. Ми з Анною випхалися на високі стільці, що саме звільнилися біля бару. Я замовила випити, собі — джин із тоніком, Міладі — розбавлене вино.
— Часто сюди ходиш? — схилилася я їй до вуха.
— Та ні, сюди ходять спекулянти, тут часом буває дивно, — кричала мені Мілада просто в обличчя. — Ми частіше кудись не в центрі ходимо.
Ті двоє хлопців прилипли до нас, щойно ми заходилися витанцьовувати на паркеті. Вони вочевидь поділили нас із Анною поміж собою, а Мілада трималася біля бару, ніби старша сестра, яка наглядає за нами. Навколо мене крутився менший із них, Радек, із темним волоссям, коротко підстриженим ззаду аж до шиї, а спереду з пасмом, яке він постійно відкидав із очей. Був у білій сорочці з блискучими ґудзиками й короткими широкими рукавами. Вельми пахтів якимось пряним парфумом і виробляв переді мною складні танцювальні витребеньки під дискотечну музику, що шуміла навколо нас і в нас самих. Я відчувала тиск пульсуючого ритму десь аж за грудними кістками.
Поруч Анни кружляв худий блондин із кучерявою чуприною над лобом, у нього були тонші риси й тендітні, легкі руки, із одягу — блакитна футболка із зображенням і світлі штани з обшитими кишенями.
— Ми вже дещо доросліші дівчата, — сказала Анна на барі, коли Радек і Лукаш запросили нас випити.
Ми перезирнулися, у наших очах стояв сміх, але ми перебороли себе й не випустили його назовні. Обидва стверджували, що їм вісімнадцять, тож я попросила їх показати паспорти. Цей жарт їх трохи образив, але журилися вони недовго. Манірно розповідали нам, які тут правила, Анна пробовкалася, що ми не з Праги. Мабуть, вони все одно б зрозуміли. Іще один джин із тоніком і вино. Лукаш, той Аннин блондин, уже спробував залишити руки на її талії трохи надовше, вона йому це дозволила. Радек був стриманішим. Ми непомітно перезиралися з Анною, щоб не образити хлопців знову. Напевне, їх збивало з пантелику, що ми постійно сміємося, як дурні, вони це списували на алкоголь, бо ми пили все, що вони нам замовляли й не змушували себе припрошувати.