— Де вони так набралися?
Краєм ока я бачила Міладу, як вона п’є каву з білої чашки.
— Ходили відірватися на дискотеку.
— Селянки приїхали до Праги, так?
— Ну, щось таке.
— Чого вони дуріють? Вони ж геть у дрова…
— Сьогодні зносять їхні хати…
Бармен лише підвів брови й далі протирав склянки. Більше я вже нічого не чула. Очі в мене заплющилися, я більше не могла стриматися. Потім — яскрава автівка біля входу, холод, що спадав із темного неба, і якийсь кольоровий неоновий напис, що блимав із невтомною регулярністю на довгому бульварі навпроти скульптури святого Вацлава.
2008
Ми з татом сидимо у вітальні на тахті, телевізор вимкнений, тож нарешті тиша. Він дивиться всі можливі програми новин, а в мене ввечері від цього вже болить голова. Увесь день я налаштовувала й готувала до роботи новий ноутбук, а тепер показую татові, як він працює й що з ним робити. Я знаю, що маю діяти обережно й тактовно, щоб поступово зламати його недовіру до цієї речі й небажання вчитися чомусь новому.
— Замість телефону, за який ти все одно платив тільки через мене, у тебе тепер є інтернет. Я покажу тобі, як писати мені мейли і як можна телефонувати.
Показую йому сторінку нашого гостелу в Роттердамі. Як виглядає дім із вулиці, і як облаштовано кімнати, якою є їдальня, де гості снідають. І світлину з рецепції з Маріон, що працює в нас і чергується позмінно з Паулою. Я закриваю ноутбук, «на сьогодні досить», — кажу собі. За ці два тижні склалося так, що ввечері ми просто сидимо й говоримо. Я вже чекаю цього, таке відчуття, що цими розмовами ми щоразу посуваємося хоча б на міліметр далі. Тільки-от сьогодні я втомила тата лекцією з роботи за комп’ютером, він позіхає й збирається в ліжко.
— Що ти робитимеш завтра? — питає він.
— Хочу нарешті поглянути на місце, де ми жили з Петром.
— Хіба це розумно, Гано? Згадай, якою виснаженою ти повернулася минулого разу.
Він спирається на милиці й повільно йде до дверей.
— Тату, я забула тебе дещо запитати. На похороні мами, тоді ти бачився з Гонзою востаннє?
— Так, — погодився він, на мить зупинився у дверях, але так і залишився спиною до мене.
Зрозумілий сигнал, що більше він не хоче про це говорити. Я не бажаю загострювати ситуацію, але водночас прагну показати, що просто так не замовкну, навіть коли він повернеться до мене спиною. Але Гонзу наразі краще облишити.
— А ти пам’ятаєш, чи був на похороні Хозе?
Він мовчить, зосереджено схиливши голову. Потім крутить головою.
— Здається, не було. Не пригадую, щоб я його там бачив. Знаєш, на похороні було небагато людей. Я зробив оголошення в селі аж у останній момент, у мене з тим було забагато клопотів.
Я сиджу на тахті, у вітальні вимкнено світло, лише вогні з району дещо проблискують досередини. Дивлюся на свій аркуш із іменами. Позначки ручкою є тільки біля трьох із них. ТАТО, МІЛАДА, ХОЗЕ. Небагато, як за два тижні. Дивлюся на стовпчик імен і бачу й ті невидимі нитки, які їх сполучають. Це павутиння. Хозе не захотів за стільки років побачитися з Гонзою. Я розмірковую про це й про дивну стриманість Хозе. Цей розповнілий чоловік, якому сьогодні майже сорок п’ять, вицвілий, посивілий, увібганий у смішний зелений комбінезон, він зовсім не зрадів мені. Це було очевидно. Упізнав мене й зупинився, але радше просто обережно з’ясовував, чому я по стількох роках з’явилася в селі. Усі наші відносини, власне, припинилися відразу потому, як ми переїхали із села і як Анна з ним остаточно розійшлася. «Не варто боятися», — заохочую сама себе. Моя місія щойно розпочинається.
Перш ніж загасити у своїй кімнатці лампу, беру телефон, уночі він лежить на комоді біля «Швейка». За мить я вже чую Фредеріка, який зараз за сотні кілометрів звідси. Я скучила. За голосом розумію, що розбудила, але він, звісно, зрозуміє, що більше не маю, із ким про все це поговорити. А ще мені кортить трохи посміятися. Кепкую з нього, що він іще малеча. Що має ще замало досвіду, щоб зрозуміти, як важливо після сорока впорядкувати деякі речі. Завершити стосунки з минулого, повернутися до ран, які ще й досі кровоточать. Знайти відвагу. Раптом він перебиває мене. Він за день втомився, працює і за мене, нагадує він мені. І хоче спати, бо рано прокидається. «Він просто не міг більше слухати ці мої теревені», — кажу собі й знову кладу телефон на комод.
На пагорбі перед закрутом праворуч, куди я поїхала минулого разу, втискаю ще більше педаль газу й цього разу таки переїжджаю за видноколо й бачу пейзаж. Чотири охолоджувальні вежі викидають білу пару, на синьому небі стовпи зливаються в єдину хмару. Її не відрізнити від інших хмар, що пливуть небом. Стискаю кермо в руках, сірі бетонні стовпи зараз переді мною, уже бачу міцний паркан, бачу будинки електростанції й високі труби. Але тут гальмую, блимаю праворуч і повільно їду покинутою дорогою, що вже не має країв і чітких ліній, на ній дрібний гравій, часом об’їжджаю й більші камені. Я, власне, точно не знаю, де мушу зупинитися, лише інтуїтивно витискаю педаль. Ходжу збентежено довкола позиченого синього автомобільчика, двері відчинено, радіо грає. Тато мав рацію, коли говорив мені, щоб сюди не їздила, що тут нічого немає. Лише тепер справді усвідомлюю, що означає НІЧОГО. Поверхня, заросла травою, дерева наступають. Кущі, шипшина, вітер гуляє там, де ще п’ятнадцять років тому було село. Нічого, лиш вітер і притишена музика з радіо. Обходжу чергове більше коло, але швидко повертаюся й сідаю за кермо. Не варто тут за всяку ціну викликати в собі якісь емоції, віддаватися ностальгії й зупиняти минуле. Нічого — це просто нічого.