— Тату, що ти говориш, це ж ти мені ніколи нічого не розповідав. Постійно вважав мене маленькою дівчинкою!
— Але Гонза вже був майже дорослий.
— Але ж ти закидав це йому таким чином, що вже нічого більше й не хотілося. Діда, власність, обов’язки, роботу на полі, він не міг зносити ці твої розмови.
— Я намагався виховати вас, як тільки вмів! — підвищує батько голос.
— Я вірю тобі. Поглянь — Фредерік має двох собак, мисливських, він вміє їх вивчити, на це є свої правила. Якщо ти каратимеш собаку, битимеш газетою чи капцем, він гарчатиме на газету й розірве ті капці…
— Хочеш сказати, що я не зміг би виховати навіть собаки?
— Хочу лишень пояснити, чому на всі поради й проповіді Гонза тільки гарикав.
— Знову ми про це! Вас послухати — я все робив погано.
Краще змовчати, у нього вже труситься підборіддя від досади, дивиться кудись у буфет, де склянки кольорового скла на тонкій кутій ніжці, мама завжди їх протирала рожевою такою ваткою. Наливаю нам іще по чарчині, до пари. Відчуваю тепло на обличчі, тато теж трохи порожевішав. Так і говорю йому.
— Цей готель у Голландії, він ваш? — питається за якийсь час.
— Це не готель, тату, а гостел. Він не наш. Винаймаємо його.
— А квартира?
— Орендована.
— Ага, я гадав…
— Ми з Фредеріком добре живемо, тату. Нам так подобається.
— А гроші в тебе принаймні є?
— Кілька тисяч євро відкладено про чорний день. Чому питаєш?
— Вважав, що ти по світах забагатіла.
— Нам подобається так жити. Ми не переймаємося власністю, розумієш?
— Я був іще хлопчаком, коли мій тато сказав своєму шваґрові, який гарував на кількох акрах зораного поля: «Тобі не соромно? Тобі невдовзі п’ятдесят, а в тебе нічого немає?»
— Чому ти про це говориш? — запитую я й доливаю по третій.
— Я часто думаю про це зараз. Про нашу сім’ю, як усе склалося.
— Але ж ті поля тобі зрештою повернули.
— А навіщо вони мені тепер? Я живу в панельці за двадцять п’ять кілометрів від них. Залишився сам і не можу стояти на ногах…
— То продай їх.
— А хто ж їх купить? Поле за парканом атомної електростанції.
— Наприклад, якийсь біофермер, — говорю й сміюся, бо не чекала, що він так розійдеться.
Сміємося обидвоє й чаркуємося вчетверте. Він відправляє мене до спальні за якоюсь картонною коробкою. Вона стоїть у маминому туалетному столику. Тато витягає з неї якісь папери.
— Ось документи на поля. А ось оцей аркуш, це судова реабілітація мого тата. Повне скасування вироку з п’ятдесят третього року. Скасовується вилучення власності й заборона жити в рідному селі.
Він посміхається. У мене в голові добряче вже шумить від цієї сливовиці, вона вельми міцна.
— Розумієш, що це означає? Цим рішенням суду мій тато, який уже сорок років як мертвий, може повернутися до рідного села, що вже двадцять років не існує, бо його знесли через атомну електростанцію…
Ми випиваємо ще по чарці, а решту я відношу в пляшці. Тато тримає в руках ці папірці з печатками й підписами й скрушно хитає головою.
— Мені часом здається, що все життя хтось із мене просто знущається…
Я знову їду довкола електростанції, оточеної високим парканом і колючим дротом. На моїх дорогах до минулого її просто неможливо оминути. У Тині за мостом є рух по колу, який пам’ятаю. Я завертаю нагору, на панельний мікрорайон.
Дім пригадую, хоча він теж пофарбований, як і татів у Будєйовіце. Підходжу до дверей будинку, і саме в цей час хтось виходить, я тішуся про себе й притримую двері, перш ніж вони зачиняться. Це буде справжня несподіванка, коли подзвоню без попередження просто у двері. Піднімаючись сходами, уявляю собі цю ситуацію, німий подив на її обличчі, і заздалегідь посміхаюся. Натискаю кнопку дзвінка, і двері відчиняються відразу ж, просто за дві секунди, я навіть лякаюся. Дивимося одна на одну, вона і я. Світле волосся, забране у хвіст, карі очі, повнява дівчина близько тридцяти в темному спортивному костюмі з білими смужками з боків. У руці тримає кед, інший уже взула.
— Вибачте, я, мабуть, переплутала. Я гадала, тут живе Анна…
Вона посміхається й говорить, що Анна тут живе, але сьогодні її немає вдома, та й завтра не буде, повернеться з відрядження щойно в п’ятницю, після обіду. На мить я завагалася, коли вона запитала, чи треба щось переказати. Нарешті пишу на аркушику номер свого телефону й дописую ГАНА.
— Вона зрозуміє, — кажу я.