Розділ 1
Ключовий свідок
Усе почалося о пів на другу ночі січневого вівторка, коли Мартін Тернер (вуличний актор і, за його власними словами, учень-жигало) перечепився перед західним портиком церкви Святого Павла, що на Ковент-Ґарден, через чиєсь тіло. Мартін, який і сам тоді був не дуже тверезий, спочатку був подумав, що це тіло одного з багатьох гульвіс, які вважали площу Ковент-Ґарден зручним туалетом і місцем ночівлі просто неба. Швидким поглядом досвідченого лондонця Мартін оглянув людину, щоб визначити, п'яна вона, божевільна, чи просто зазнала біди. Оскільки всі три версії могли виявитися правдою одночасно, бути добрим самаритянином у Лондоні вважається екстремальним видом спорту на кшталт стрибків зі хмарочосів або боротьби з крокодилами. Звернувши увагу на дорогі одяг і взуття, Мартін прийшов до висновку, що це пияк, аж раптом помітив, що тілу бракує голови.
Як Мартін потім сказав детективам під час допиту, йому пощастило, що він був напідпитку, бо інакше багато часу було б змарновано на крики та біганину, особливо після того, як він збагнув, що стоїть у калюжі крові. Натомість Мартін Тернер із повільною терплячістю п'яної та переляканої людини вийняв телефон і викликав поліцію.
Диспетчерська служба поліції передала інформацію найближчому патрульному автомобілю, і через шість хвилин перші двоє поліцейські вже були на місці. Один з них залишився з Мартіном, який раптово протверезився, а другий переконався, що це дійсно труп, і що на нещасливий випадок це не схоже. Голову вони знайшли в шести метрах звідти: вона закотилася за одну з неокласичних колон, що стоять перед портиком церкви. Патрульні доповіли про це диспетчерам, а ті зв'язалися з відділом убивств, черговий офіцер якого — наймолодший з їхніх констеблів-детективів — прибув за півгодини, лише раз глянув на пана Безголового й відразу розбудив свого начальника. І незабаром на двадцяти п'яти метрах відкритої бруківки між портиком церкви та будівлею ринку з усією пишнотою та величністю з'явилася команда розслідування вбивств. Патологоанатом прибув, засвідчив смерть, зробив попередні припущення щодо її причини й увіз тіло для посмертного розтину. (Була коротка затримка, коли шукали достатньо великий пакетик для доказів, щоб у нього голова помістилася). Команда криміналістів виявилася цілим натовпом; щоб усі навколо розуміли, хто тут найголовніший, криміналісти висунули вимогу розширити охоронювану територію, щоб вона охопила весь західний кінець Площі. Для виконання цієї вимоги на місці злочину знадобилися додаткові полісмени, тож головний слідчий зателефонував до поліцейського відділку Черінг-Крос і спитав, чи не мають вони зайвих. Почувши чарівні слова «понаднормовий час», командир зміни пішов до казарми й підняв з теплих ліжок усіх добровольцями. Таким чином охоронювану територію розширили, було здійснено обшуки, молодших детективів відправили виконувати загадкові доручення, але о п'ятій годині ранку все зрештою припинилося. Тіло увезли, детективи поїхали, а криміналісти одностайно погодилися, що до світанку (тобто, впродовж найближчих трьох годин) тут робити більше нічого. До тих пір їм було лише потрібно, щоб двійко лягавих охороняли місце скоєння злочину, а потім їх хтось замінить.
Ось чому о шостій ранку я стояв на крижаному вітрі біля площі Ковент-Ґарден, і ось чому привид здибався саме зі мною.
Іноді я питаю себе, чи не було б моє життя менш цікавим, але й набагато безпечнішим, якби тоді за кавою пішов я, а не Леслі Мей? Чи міг на моєму місці бути будь-хто інший, або ж це була моя доля? Коли я думаю про це, мені завжди допомагають мудрі слова мого батька: «Біс його знає, чому трапляється одне, а не інше».
Ковент-Ґарден — це велика площа в центрі Лондона, на східному кінці якої знаходиться Королівська Опера, а на західному — церква Святого Павла. Раніше на цій площі був головний плодово-овочевий ринок, але за десять років до мого народження його перенесли на південь. Він мав довгу й бурхливу історію, пов'язану здебільшого зі злочинністю, проституцією та театром, але тепер це ринок для туристів. Щоб не плутати церкву Святого Павла з однойменним собором, її часто називають Акторською церквою, а збудував її у 1638 році Ініґо Джонс. А знаю я про неї так багато тому, що стовбичення на крижаному вітрі має неперевершену здатність змушувати шукати хоч якусь розвагу, а на стіні церкви висіла інформаційна табличка з дивовижною кількістю подробиць. Чи знали ви, приміром, що першу офіційно зареєстровану жертву спалаху чуми 1665 року (того, що закінчився, коли Лондон згорів) поховано на цвинтарі цієї церкви? Я про це дізнався через десять хвилин після того, як сховався там від вітру.
Команда розслідування вбивства перегородила вхід у західний кінець Площі, натягнувши стрічку впоперек виходів на вулиці Кінг-Стріт і Генріета-Стріт, а також уздовж фронтону критого ринку. Я охороняв той край, де була церква, під портиком якої мав можливість ховатися від негоди, а констебль Леслі Мей, моя товаришка по стажуванню, охороняла протилежний кінець, де знайшла притулок під навісом ринку.
Леслі була низенькою білявкою з пружним бюстом, який вгадувався навіть під захисним жилетом. Ми разом пройшли базове навчання у Гендоні, а потім нас відправили на стажування до Вестмінстерського відділку. Попри моє глибоко закорінене бажання дослідити, що в неї під уніформою, стосунки між нами були суто професійні.
Оскільки ми обоє були констеблями-стажистами, доглядати за нами залишили досвідченого констебля, який з метою сумлінного виконання свого завдання всівся неподалік у цілодобовій кав'ярні.
Мій телефон задзвонив. Я не відразу зміг вийняти його з-під захисного жилета, портупеї, кийка, наручників, цифрового поліцейського радіо та незграбної, але, на щастя, водонепроникної куртки. Коли ж я його все-таки дістав, виявилося, що телефонувала Леслі.
— Я піду за кавою, — сказала вона. — Тобі купити?
Я подивився вбік критого ринку й побачив, як вона махає мені рукою.
— Цим ти врятуєш мені життя, — сказав я й провів її поглядом, коли вона чкурнула в напрямку Джеймс-Стріт.
Не минуло й хвилини, як я побачив, що біля портика хтось стоїть. У тіні за найближчою колоною ховався невисокий чоловік у костюмі.
Я привітав його, як належить полісменові столичної поліції.
— Агов! — сказав я. — Ти що там робиш?
Чоловік обернувся, і я побачив біле перелякане обличчя. На чоловікові були пошарпаний старомодний костюм з жилеткою, годинник на ланцюжку та потертий капелюх-циліндр. Я подумав, що це може бути один з вуличних артистів, що мають дозвіл на виступ на Площі, але для виступів було надто рано.
— Йдіть сюди, — сказав він і поманив рукою.
Я переконався, що мій розсувний кийок на місці, і пішов до нього. Полісмени, навіть найбільш доброзичливі, повинні загрозливо височіти над цивільними — саме тому ми носимо великі черевики та шоломи з загостреними верхівками. Але наблизившись до цього чолов'яги, я побачив що він зовсім низенький: півтора метра, якщо без капелюха. Я ледве стримував бажання присісти, щоб наші з ним обличчя були на одному рівні.
— Я все бачив, пане офіцере, — сказав чоловік. — Це було жахливо.
У Гендоні нам втовкмачили дуже добре: передусім отримай ім'я та адресу. Я вийняв блокнот і ручку:
— Як вас звати, сер?
— Авжеж, пане офіцер. Мене звати Ніколас Волпенні, але не питайте мене, як це пишеться, бо літери я не зміг засвоїти.
— Ви вуличний артист? — спитав я.
— Можна це і так назвати, — відповів Ніколас. — До сьогодні всі мої вистави були виключно на вулиці. Хоча такої холодної ночі, як сьогоднішня, було б непогано привнести в мою кар'єру трохи інтер'єрів. Якщо ви мене розумієте, пане офіцере.
До вилоги в нього був пришпилений значок: олов'яний скелет, що завмер у стрибку. Для такого маленького старигана-кокні ця прикраса здавалася надто готичною, але ж Лондон є столицею змішування культур. Я записав: «Вуличний артист».