— Саме так, — сказав Найтінґейл. — Але ми хотіли би перевірити кілька фактів про вашого чоловіка.
— Ви вважаєте, що я все це вигадала? — спитала пані Купертаун.
У неї був вигляд переляканого кролика — той самий, якого набувають усі цивільні після п'яти хвилин відповідання на питання поліції. Якщо свідки залишаються спокійними довше, ніж кілька хвилин, це ознака того, що вони або професійні злодії, або іноземці, або просто дурні. Якщо не бути обережним, через одну з цих трьох причин можна потрапити до буцегарні. Якщо вам трапиться розмовляти з поліцією, моя вам порада: поводьтеся спокійно, але майте винуватий вигляд; так буде найбезпечніше.
— Авжеж ні, — сказав Найтінґейл. — Але оскільки він головний свідок, ми мусимо мати його свідчення.
— Він у Лос-Анджелесі, — сказала вона. — Сьогодні ввечері має повернутися.
Найтінґейл залишив пані Купертаун свою візитну картку й пообіцяв, що він, як і всі добропорядні полісмени, ставиться до нападів маленьких гавкітливих цуциків дуже серйозно і ще обов’язково зв'яжеться з нею.
— Що ти там відчував? — спитав Найтінґейл, коли ми поверталися до його «Ягуара».
— Ви про vestigium?
— Vestigium — однина, а множина — vestigia, — сказав Найтінґейл. — Ти відчув vestigia?
— Якщо чесно, то ні, — сказав я. — Жодного vestigium-у.
— Верескливе дитя, розпачлива мати та відсутній батько. Не кажучи вже про такий старовинний будинок, — сказав Найтінґейл. — Щось мало бути.
— Вона мені здалася дещо збоченою щодо чистоти, — сказав я. — Може, вона всю магію пилососом прибрала?
— Щось її безумовно прибрало, — сказав Найтінґейл. — Поговорімо завтра з батьком. А зараз повернімося на Ковент-Ґарден і спробуймо знайти слід там.
— Уже три дні минуло, — сказав я. — Хіба vestigia не звітрилося?
— Камінь зберігає vestigia дуже добре. Саме тому старі будівлі мають такий сильний характер, — відповів Найтінґейл. — Але через велику кількість перехожих і місцеві надприродні компоненти їх буде нелегко знайти.
Ми дійшли до «Ягуара».
— А тварини відчувають vestigia?
— Це залежить від тварини, — сказав Найтінґейл.
— Як щодо тварини, яка на нашу думку вже пов'язана з цим розслідуванням? — спитав я.
— Чому ми п'ємо у твоїй кімнаті? — спитала Леслі.
— Бо в паб мене з собакою не пустять, — відповів я.
Леслі, яка наразі сиділа на моєму ліжку, нахилилася й почухала Тóбі за вухом. Собака заскавчав від задоволення й притулився головою до її коліна.
— То ти сказав би їм, що це мисливський собака на привидів, — сказала вона.
— Ми не полюємо на привидів, — сказав я. — Ми шукаємо ознаки надприродної енергії.
— Він серйозно сказав, що він чародій?
Я вже починав шкодувати, що розповів про все Леслі.
— Так, — сказав я. — Я бачив, як він наклав закляття.
Ми пили пиво з ящика, який Леслі поцупила під час різдвяної вечірки у відділку, заховавши його за листом гіпсокартону, що був погано прикріплений до стіни кухні.
— Ти пам'ятаєш того хлопця, якого ми заарештували минулого тижня?
— Ще б пак! Під час боротьби з ним я вдарився об стіну.
— Я думаю, ти вдарився тоді головою сильніше, ніж вважав, — сказала вона.
— Це все насправді, — сказав я. — Привиди, магія — все.
— Тоді чому все не здається іншим? — спитала вона.
— Тому що все це було перед тобою завжди, — сказав я. — Нічого не змінилося, то чому ти маєш щось помічати? — я допив свою пляшку.
— Я думала, що ти скептик, — сказала Леслі. — Вважала, що тобі властиві наукові погляди.
Вона простягнула мені ще одну пляшку.
— Гаразд, — сказав я. — Ти же знаєш, що мій татусь колись грав джаз?
— Авжеж, — сказала Леслі. — Ти нас колись познайомив. Забув? Він мені сподобався.
Я спробував не скривитися від цих слів і продовжив:
— І ти знаєш, що суть джазу в імпровізації?
— Ні, — сказала вона. — Я думала, що його суть — співати про сир і про те, як зав'язуєш комусь гетри.
— Смішно, — сказав я. — Я колись спитав у тата — коли він тверезий був — звідки він знає, що грати. А він сказав, що коли знаходиш правильний мотив, то розумієш це, бо він ідеальний. Знайшов мотив — просто йди слідом.
— І яким бісом це стосується магії?
— Те, що робить Найтінґейл, не суперечить тому, яким я бачу світ. Це правильна мелодія.
Леслі засміялася.
— Ти хочеш бути чародієм, — сказала вона.
— Не знаю.
— Брешеш, — сказала вона. — Ти хочеш стати його учнем, навчитися магії й літати на мітлі.
— Навряд чи справжнім чародіям подобаються мітли, — сказав я.
— Ти взагалі розумієш, що ти кажеш? — спитала Леслі. — Та й узагалі, звідки тобі знати? Може він саме зараз ганяє на ній верхи.
— Той, хто має такий «Ягуар», як у нього, не стане вештатися навколо верхи на мітлищі.
— Слушний аргумент, — сказала Леслі, і ми цокнулися пляшками.
Ковент-Ґарден, знову ніч. Цього разу з собакою.
А ще це ніч п'ятниці, а це означає ватаги молодих людей, які понапивалися й галасують на двадцяти різних мовах. Довелося нести Тóбі на руках, бо інакше я загубив би його в натовпі разом із повідцем. Їхати верхи йому подобалося: він то гарчав на туристів, то лизав мені обличчя, то намагався встромити свій ніс у пахви перехожих.
Я запропонував Леслі попрацювати трохи безоплатно, але вона, як не дивно, відмовилася. Але я дав їй фото Брендона Купертауна, і вона пообіцяла ввести інформацію про нього в ГОЛМС замість мене. Приблизно об одинадцятій ми з Тóбі дійшли до площі й знайшли там «Ягуар» Найтінґейла; інспектор припаркував своє авто біля Акторської церкви — ще б трохи ближче, і його забрав би евакуатор.
Коли я підійшов, Найтінґейл вийшов. У нього була з собою та сама тростина зі срібною голівкою, яку я бачив під час нашої з ним першої зустрічі. Я подумав, чи не має вона якесь інше призначення, окрім як бути холодною зброєю?
— Як ви збираєтеся це робити? — спитав Найтінґейл.
— Експерт тут ви, сер, — сказав я.
— Я звернувся щодо цього до літератури, — сказав Найтінґейл, — але нічого корисного не знайшов.
— То про це є навіть література?
— Про що тільки не буває літератури, констеблю.
— У нас є дві альтернативи, — сказав я. — Або один з нас водить його по місцю злочину, або ми відпускаємо його й дивимося, куди він піде.
— Гаразд, саме в такому порядку ми це й зробимо, — сказав Найтінґейл.
— Ви думаєте, що якщо спочатку провести його керовано, подальші результати будуть кращими? — спитав я.
— Ні, — сказав Найтінґейл, — просто якщо після того, як ми його відпустимо, він втече, то більше ми нічого не вдіємо. Я погуляю з ним. А ви стійте біля церкви та пильнуйте.
Він не сказав, що саме я маю пильнувати, але я й сам здогадувався. І дійсно — щойно Найтінґейл і Тóбі зникли за рогом критого ринку, я почув, як хтось намагається привернути мою увагу. Обернувшись, я побачив, що з-за однієї з колон мене кличе Ніколас Волпенні.
— Сюди, пане офіцере, — шипів Ніколас. — Поки він не повернувся.
Він затягнув мене за колону; там, у тіні, Ніколас здавався менш прозорим і моторошним.
— Ви знаєте, з якого сорту людиною маєте справу?
— Ви привид, — сказав я.
— Я не себе мав на увазі, — сказав Ніколас. — А того, в гарному костюмі й зі срібною палицею.
— Інспектора Найтінґейла? — спитав я. — Він мій керівник.
— Що ж, не хочу я лізти не у своє діло, — сказав Ніколас. — Але я б на вашому місці знайшов би собі іншого керівника. Когось більш нормального.
— В якому сенсі? — спитав я.
— Просто спитайте в нього, в якому році він народився, — сказав Ніколас.
Я почув, як гавкнув Тóбі, і раптом Ніколаса біля мене не стало.