— Це, звісно, брехня, — сказав він, — але вона, принаймні, переконлива. Зараз вас відвезуть до відділку в Гемпстеді, де мила пані зі Скотланд-Ярду вислухає ваші свідчення — кожного окремо. І хоча я прихильник правдивості в усьому, я не хочу, щоб у ваших клятих свідченнях була хоч крихта клятого лайна про вуду та «секретні матеріали». Зрозуміло?
Ми підтвердили, що він виклав свої погляди дуже ясно.
— З точки зору всіх, окрім нас, до цієї халепи ми потрапили шляхом звичайних, бля, поліцейських процедур, і цим же шляхом ми, бля, з неї виберемося!
Скрипнувши ресорами фургона, він пішов.
— Я правильно зрозумів: він щойно попросив нас брехати старшому офіцерові? — спитав я.
— Ага, — сказала Леслі.
— Я думав був, що мені почулося, — сказав я.
Тож решту цього дня ми провели в різних кімнатах для допиту, даючи лжесвідчення. Ми подбали про те, щоб наші розповіді загалом збігалися, але було й багацько правдоподібних розбіжностей. Ніхто не вміє давати лжесвідчення так добре, як полісмени.
Закінчивши брехати, ми знайшли собі в казармі уніформу (що вже була у вжитку) та поїхали назад, до Даунширу. Серйозний злочин у такому районі, як Гемпстед, завжди стає хітом новин, і ЗМІ з'являються в повному складі; не останню роль у цьому відіграє те, що половина репортерів можуть прийти сюди з дому пішки.
Ми випустили підозріло тихого Тóбі з «Хонди», а потім впродовж години чистили після нього заднє сидіння, і лише тоді поїхали, не зачиняючи вікна, назад до відділку. Сильно сварити собаку ми не могли, бо це ж через нас він був весь день замкнений у машині. Ми купили йому в Мак-Дональдсі «Happy Meal», тож, напевно, він нас вибачив.
Повернувшись до моєї кімнати, ми допили залишки пива. Потім Леслі роздягнулася й лягла в моє ліжко. Я ліг позаду неї й обійняв її. Вона зітхнула й пригорнулася до мене. У мене встав, але вона була надто вихована, щоб прокоментувати це. Тóбі зручно влаштувався в кінці ліжка, скориставшись нашими ногами як подушкою, і ось так ми всі троє і заснули.
Коли я наступного ранку прокинувся, Леслі вже не було, а мій телефон дзвонив. Я взяв слухавку — телефонував Найтінґейл.
— Ви готові повернутися на роботу? — спитав він.
Я сказав, що готовий.
Знову на роботу. Знову до Криміналістичної М'ясарні Іена Веста, де нам з інспектором Найтінґейлом було призначено екскурсію по жахливих пораненнях Брендона Купертауна. Мене було представлено Абдулу Хакк Валіду — жвавому рудуватому чоловікові п'ятдесяти з гаком років, який говорив зі слабким шотландським акцентом.
— Доктор Валід займається усіма нашими особливими випадками, — сказав Найтінґейл.
— Я займаюся криптопатологією, — сказав доктор Валід.
— Салям, — сказав я.
— Ас-Саляму алейка, — сказав доктор Валід і потиснув мені руку.
Я сподівався, що цього разу ми скористаємося приладами дистанційного спостереження, але Найтінґейлові на цій стадії розтину відео не було потрібне. Знову надягнувши фартухи, маски та захисні окуляри, ми зайшли до лабораторії. Брендон Купертаун — принаймні, ми вважали, що це він — лежав на спині голий. Доктор Валід уже розітнув його тулуб стандартним Y-подібним розрізом, понишпорив усередині в пошуках того, що там зазвичай шукають патологоанатоми, і знову зашив його. Особистість жертви ми встановили завдяки біометричному паспорту.
— Нижче шиї, — казав доктор Валід, — він чоловік сорока з чимось років у добрій фізичній формі. Але нас понад усе цікавить його обличчя.
А радше те, що залишилося від його обличчя. Доктор Валід за допомогою затискачів розправив розірвані клапті шкіри, і через це обличчя Брендона Купертауна було схоже на жахливу червоно-рожеву квітку.
— Почнімо з черепа, — сказав доктор Валід і нахилився вперед з указкою.
Найтінґейл теж нахилився, але я обмежився визиранням з-за його плеча.
— Як ви бачите, відбулося значне пошкодження кісток: нижня та верхня щелепи разом із виличними кістками повністю розтрощені, а зуби, які залишаються цілі майже завжди, у цьому випадку розколоті.
— Сильний удар по обличчю? — спитав Найтінґейл.
— Це було б моєю головною версією, — сказав доктор Валід, — якби не ось це.
Він взяв щипцями складку шкіри — я припустив, що вона колись була щокою — і потягнув її на обличчя. Шкіра перекрила весь череп і закрила вухо на протилежному боці.
— Шкіру було розтягнуто так сильно, що вона не змогла повернутися до початкової форми, і хоча від м’язових тканин залишків мало, вони теж зазнали латеральної деградації. Судячи з ліній напруження, я припускаю, що щось виштовхувалося з його обличчя в районі підборіддя та носа, розтягуючи при цьому шкіру та м'язи, трощачи кістки, а потім обличчя було зафіксовано. Згодом те, що тримало все на місці, зникло, а оскільки кістки та м'які тканини втратили свою цільність… просто кажучи, обличчя відпало.
— Ти вважаєш, що це dissimulo? — спитав Найтінґейл.
— Або дуже схожий на нього метод, — сказав доктор Валід.
Найтінґейл пояснив мені, що dissimulo — магічне закляття, яке може змінювати зовнішність. Тобто, слово «закляття» він не сказав, але суть сказаного була саме така.
— На жаль, — сказав доктор Валід, — dissimulo по суті переміщає м'язи та шкіру в нове розташування, і ця зміна може стати необоротною.
— Цей метод ніколи не був популярним, — сказав Найтінґейл.
— А причину непопулярності ви бачите на власні очі, — сказав доктор Валід, указуючи на залишки обличчя Брендона Купертауна.
— Є якісь ознаки того, що він практикував магію? — спитав Найтінґейл.
Доктор Валід взяв у руки закритий металевий лоток.
— Я знав, що ти питатимеш про це, — сказав він, — тому вийняв його заздалегідь.
Він підняв кришку, а під нею був людський мозок. Я, звісно, не експерт, але на мене мозок справив враження нездорового; він здавався зморщеним і вкритим дірочками, неначе його залишили сохнути на сонці.
— Як ви можете бачити, — сказав доктор Валід, — відбулася значна деградація кори головного мозку та наявні сліди внутрішньочерепної кровотечі, яку теж можна було б пов'язати з якоюсь деградацією, якби ми з інспектором Найтінґейлом не знали справжню причину.
Він розрізав мозок навпіл, щоб показати нам те, що всередині. Орган був схожий на померлу цвітну капусту.
— Ось це, — сказав доктор Валід, — мозок після магії.
— Таким мозок стає через магію? — спитав я. — Не дивно, що нею більше ніхто не займається.
— Таке трапляється з тими, хто не знає міри, — сказав Найтінґейл. Він обернувся до доктора Валіда: — У його будинку не було жодної ознаки застосування магії. Ні книжок, ні причандалля, ні vestigium.
— А чи не міг хтось украсти його магію? — спитав я. — Висмоктати її з його мозку?
— Це дуже малоймовірно, — сказав Найтінґейл. — Украсти магію іншої людини майже неможливо.
— Хіба що на порозі смерті, — сказав доктор Валід.
— Набагато ймовірніше, що пан Купертаун сам собі це заподіяв, — сказав Найтінґейл.
— То ви хочете сказати, що під час першого нападу він був не в масці? — спитав я.
— Цілком можливо, — сказав Найтінґейл.
— У такому разі його обличчя було спотворене у вівторок, — сказав я. — Це пояснює, чому на відео з автобуса в нього були плями на обличчі. Потім він летить в Америку, три ночі проводить там, а згодом повертається. І весь цей час його обличчя по суті знищене.
Доктор Валід задумався над цим:
— Ця версія узгоджується з усіма ушкодженнями та з ознаками початку відновлення навколо деяких уламків кістки.
— Йому мало бути дуже боляче, — сказав я.
— Не обов'язково, — сказав Найтінґейл. — Однією з небезпек dissimulo є те, що воно приховує біль. Той, хто ним користується, може не відчувати, що травмує себе.
— Але коли його обличчя мало нормальний вигляд — це було лише через те, що його тримала таким магія?
Доктор Валід подивився на Найтінґейла.