— Кляніться, Пітере Ґрант із Кентіш-Таун, бути вірним своїй Королеві та її спадкоємцям. А також добре й віддано служити впродовж учнівства своєму Майстрові. Ви мусите слухатися старших і вдягатися відповідно до вимог свого братства. Шануючи секрети зазначеного братства, ви зберігатимете й не розголошуватимете інформацію нікому, окрім зазначеного братства. І в усьому цьому ви будете вірним і таємно триматимете дане слово, і нехай вам у цьому допоможе Бог, ваша Королева та сила, що рушить Всесвіт.
Я повторив клятву, хоча на словах про одяг мало не запнувся.
— Нехай вам допоможе Бог, — сказав комісар.
Найтінґейл сказав мені, що як його підмайстер я маю оселитися в його лондонському помешканні на площі Рассел. Він дав мені адресу й відвіз мене назад до казарми відділку Черінг-Крос.
Леслі допомагала мені збирати речі.
— А хіба ти не маєш зараз бути в Белгравії та працювати над розслідуванням убивств? — спитав я.
— Мені сказали взяти вихідний, — сказала Леслі. — Май співчуття… Не потрапляй на очі репортерів… Не приходь.
Це я міг зрозуміти. Винищення харизматичної багатої родини — це просто мрія будь-якого редактора новин. Обговоривши всі жахливі деталі, вони зможуть продовжити доїти цю тему, поставивши питання: що сказала нам смерть сім'ї Купертаунів про наше суспільство, чи не є ця трагедія виною сучасної культури (секулярного гуманізму, політичної коректності, ситуації в Палестині — підкресліть обране). Єдине, чим можна покращити цю історію — залучити гарну білявку-констебля, яка виконувала небезпечне завдання; до того ж без нагляду більш досвідчених офіцерів. Будуть поставлені певні питання, відповіді на які ігноруватимуться.
— Хто поїде в Лос-Анджелес? — спитав я.
Хтось мав дізнатися про те, чим Брендон займався в Штатах.
— Двоє сержантів, з якими я ще не знайома, — відповіла вона. — Я лише два дні встигла там попрацювати до того, як ти мене в халепу вплутав.
— Ти його улюблениця, — сказав я. — Сівол не злитиметься на тебе.
— Я все одно вважаю, що ти мені винний, — сказала вона, швидко й акуратно складаючи мій рушник кубиком.
— Чого ти хочеш? — спитав я.
Леслі спитала, чи не зможу я ввечері звільнитися раніше, і я сказав, що можу спробувати.
— Я не хочу весь час стирчати тут, — сказала вона. — Я хочу піти куди-небудь.
— Куди саме? — спитав я, дивлячись, як вона розгортає рушник, а потім складає його трикутником.
— Куди завгодно, тільки не в паб, — сказала вона й простягнула мені рушник. Мені вдалося втиснути його в рюкзак лише після того, як я його розгорнув.
— Як щодо кіно? — спитав я.
— Чудово, — сказала вона, — але воно має бути смішним.
Площа Рассел розташована на кілометр північніше Ковент-Ґарден, по інший бік від Британського Музею. За словами Найтінґейла, на початку минулого століття вона була в самому серці літературних і філософських рухів, але я про це пам'ятав лише завдяки старому фільму жахів про канібалів, що жили в тунелях метро.
Адреса на папірці вказувала на південний бік площі, де вижив рядок терасових будинків часів короля Георга. Вони були п'ятиповерхові, якщо враховувати житлові кімнати на горищах; до цокольних поверхів ішли вниз круті сходи з кованими залізними поручнями. Потрібна мені будівля виділялася серед сусідніх більш величним ґанком і подвійними дверима з червоного дерева та з латунним оздобленням. Над дверима був напис: «SCIENTIA POTESTAS EST»[3].
Я підняв на ґанок свій рюкзак і дві валізи. Потім натиснув на латунну кнопку дзвоника, але звуку крізь товсті двері не почув. Через секунду вони відчинилися самі. Можливо, мені завадив шум від автомобілів, але я не почув ні моторів, ні будь-яких механізмів. Тóбі заскавчав і сховався за моїми ногами.
— Нічого страшного, — сказав я. — Анічогісінько.
Я затягнув у двері валізу.
У коридорі була мозаїчна підлога в римському стилі та дерев'яна будка зі скляним віконцем, яка хоча й не мала нічого спільного з квитковою касою, все-таки натякала на те, що є межа, за якою потрапиш усередину будівлі, і що без дозволу цього краще не робити. Чим би не була ця будівля, це точно не приватне житло Найтінґейла.
За будкою поміж двома неокласичними колонами стояла мармурова статуя чоловіка, вдягненого в академічну мантію та короткі штанці. В одній руці він тримав величезну книжку, а в другій — секстант. На обличчі з широкими вилицями завмер вираз невблаганної цікавості, і я зрозумів, хто цей чоловік, ще до того, як побачив напис на постаменті:
Темрява ховала природу та її закони;
Бог сказав «Нехай буде Ньютон», і з'явилося світло.
Біля статуї на мене чекав Найтінґейл.
— Ласкаво прошу до Фоллі, — сказав він, — офіційної резиденції англійської магії від 1775 року.
— А вашим святим покровителем є Сер Ісак Ньютон? — спитав я.
Найтінґейл посміхнувся:
— Він був нашим засновником і першим, хто систематизував застосування магії.
— А мене вчили, що він започаткував сучасну науку, — сказав я.
— Він започаткував і те, і інше, — відповів Найтінґейл. — Така вже природа геніїв.
Найтінґейл провів мене крізь двері до прямокутного атріуму, що домінував у центрі будівлі. Наді мною були два поверхи галерей, замість даху був вікторіанський скляний купол із залізним каркасом. Кігті Тóбі цокали по підлозі з полірованого мармуру кремового кольору. Було дуже тихо, і в мене, попри бездоганну чистоту, виникло сильне відчуття покинутості.
— Он там — велика їдальня, якою ми більше не користуємося; салон і кімната для куріння, якими ми теж не користуємося, — Найтінґейл указав на двері на протилежному боці атріуму. — Спільна бібліотека, лекційна зала. Нижче розташовані кухня, посудомийня та винний погріб. Задні сходи, які насправді спереду, он там. Каретня та колишні стайні — за задніми дверима.
— Скільки людей тут живуть? — спитав я.
— Лише ми двоє. І Моллі, — сказав Найтінґейл.
Тóбі раптом припав до землі біля моїх ніг і загарчав — не вислужувався, а насправжки. Підвівши очі, я побачив жінку, яка плавно сковзила до нас по полірованому мармуру. Вона була струнка й одягнена як служниця часів короля Едварда: накрохмалений білий фартух, чорна спідниця, біла бавовняна блуза. Її обличчя не пасувало до її вбрання, воно було занадто довге й кістляве, з чорними мигдалеподібними очима. Попри чепець, її волосся було розпущене й схоже на чорну завісу, яка спадала до талії. Від цієї жінки я відразу відчув мороз поза шкірою, і не тільки тому, що дивився забагато японських фільмів жахів.
— Це Моллі, — сказав Найтінґейл. — Вона робить для нас.
— Що робить?
— Те, що треба зробити, — сказав Найтінґейл.
Моллі втупила очі в підлогу й незграбно чи то вклонилася, чи то реверанс зробила. Коли Тóбі знову загарчав, Моллі теж заричала на нього, вищиривши дивовижно гострі зуби.
— Моллі! — різко сказав Найтінґейл.
Моллі сором'язливо прикрила рот долонею, розвернулася й плавно повернулася туди, звідки перед цим з'явилася. Тóбі задоволено пирхнув, чим зміг обманути лише самого себе.
— А вона?.. — поцікавився я.
— Незамінна, — сказав Найтінґейл.
Перш ніж іти нагору, Найтінґейл підвів мене до алькова в північній стіні. Там стояла на п'єдесталі, наче бог домівки, скляна музейна вітрина, в якій зберігалася книга зі шкіряною обкладинкою. Вона була розкрита на титульній сторінці. Я нахилився й прочитав: «Philosophiae Naturalis Principia Artes Magicis, Autore: I. S. Newton».
— Отже, не задовольнившись започаткуванням наукової революції, наш Ісак винайшов ще й магію? — спитав я.
— Не винайшов, — сказав Найтінґейл, — а описав її базові принципи, зробив її більш передбачуваною.
— Магія та наука, — сказав я. — А що він виконав на біс?
— Реформував Королівський Монетний двір і врятував країну від банкрутства, — сказав Найтінґейл.