Головних сходів виявилося двоє; ми пішли східними й піднялися на першу галерею з колонами та дерев'яним панелюванням, подекуди закритим проти пилу білою тканиною. Ще два марші сходів, і ми потрапили до коридору третього поверху, де було багато великих дерев'яних дверей. Найтінґейл розкрив одні з них, неначе перші-ліпші, і запросив мене всередину.
— Це твоя кімната, — сказав він.
Вона була вдвічі більша за мою кімнату в казармі, з гарними пропорціями та високою стелею. В одному куті стояло латунне подвійне ліжко, в іншому — схожа на портал до Нарнії шафа, а між ними стояв письмовий стіл, на який падало світло з двох підйомних вікон. Дві стіни були повністю вкриті книжковими полицями, майже пустими. Згодом я подивився, які саме книжки були там: повне зібрання одинадцятого видання «Encyclopaedia Britannica» 1913 року, пошарпаний примірник першого видання «Нового чудового світу» та Біблія. Там, де колись, безумовно, був відкритий камін, тепер була кахельна газова груба. Настільна лампа мала абажур з псевдо-японськими малюнками, а біля неї стояв телефон, який, напевно, був старіший за мого батька. Пахнуло пилом і нещодавно використаним засобом для чищення меблів, і я припустив, що впродовж останніх п'ятдесяти років ця кімната була законсервована.
— Коли будеш готовий, зустрінемося внизу, — сказав Найтінґейл. — І вдягнися пристойно.
Я знав, що нас чекає, тому не поспішав, але розпаковування речей тривало недовго.
Строго кажучи, зустрічати в аеропорті батьків загиблих не входило в число наших обов'язків. Навіть якщо забути про те, що справою Купертаунів офіційно займався Вестмінстерський відділок, було надзвичайно малоймовірно, що батьки Августи Купертаун володіли якоюсь інформацію стосовно вбивства. Вам це може здатися жорстоким, але детективи мають важливіші справи, ніж утішати родичів; для цього є офіцери зв'язку з родинами. Але Найтінґейл був іншої думки, і тому ми з ним стояли в аеропорту Хітроу, чекаючи, поки пан і пані Фішер пройдуть митний контроль. Тримати в руках картонку з їхнім прізвищем випало мені.
Вони були не такі, якими я їх уявляв. Батько був низенький і лисуватий, а мати огрядна та сива. Найтінґейл представився на незнайомій мені мові (напевно, данській) і сказав мені віднести валізи до «Ягуара», що я зробив залюбки.
Спитайте будь-кого з поліції, що в їхній професії найгірше, і вам скажуть: повідомляти родичам погані новини. Але це неправда. Найгірше — це залишатися з родичами в одній кімнаті після того, як уже все їм розповів, коли змушений бути свідком того, як навколо людини розвалюється її світ. Деякі полісмени кажуть, що їх це не турбує — не вірте їм.
Напевно, Фішери ґуґлили найближчий до будинку їхньої доньки готель і таким чином отримали номер у цегляній будівлі, що була схожа чи то на тюрму, чи то на автозаправку. У фойє все було вицвіле, там було людно, а гостинність була як у центрі працевлаштування. Фішери це навряд чи помітили, але я бачив, що на думку Найтінґейла це помешкання було недостатньо хороше, на мить мені навіть здалося, що він хоче запропонувати їм переїхати до Фоллі.
Але він лише зітхнув і сказав мені залишити багаж біля конторки адміністратора.
— Далі я сам впораюся, — сказав він і відправив мене додому.
Я попрощався з Фішерами й пішов з їхнього життя якомога швидше.
Після цього мені вже не хотілося нікуди йти, але Леслі наполягала.
— Не можна щось скасовувати лише тому, що трапилося щось неприємне, — сказала вона. — До того ж, ти мені винний.
Я не став сперечатися, а зрештою… хорошою рисою Вест-Енду є те, що там завжди знайдеться, де подивитися кіно. Ми почали з «Принца Чарльза», але там на першому поверсі показували «Дванадцять мавп», а на другому — Куросаву за подвійну ціну, тож ми пішли за ріг, до «Вояжу» на площі Лестер. «Вояж» — це мініатюрна, сільська версія кінотеатру з вісьмома кінозалами, у двох з яких екрани були більші за пересічний плазмовий телевізор. Зазвичай мені подобається, коли у фільмі присутня певна кількість безпричинного насилля, але Леслі наполягла на тому, що цьогомісячна романтична комедія з Елісон Тайк і Деннісом Кратером — саме те, що нам треба. Цілком можливо, що цей фільм дійсно покращив би нам настрій, якби ми мали шанс подивитися його.
Уздовж усього фойє простягнулися каси. Усього було вісім віконець, кожне з яких було обладнане не тільки касовим апаратом, але й апаратами для насипання попкорну, приготування хотдогів і рекламою дитячих іграшок за мотивами останніх блокбастерів. Над кожним з віконець був великий екран, на якому був список кінофільмів, вікові обмеження, скільки часу залишилося до початку сеансу та скільки місць залишилося в кожному з кінозалів. Зображення на екрані регулярно змінювалося, щоб показати трейлер або рекламу, або ж просто нагадати вам, як чудово ви відпочиваєте у кінотеатрах мережі «Вояж». Цього вечора була відкрита лише одна каса, до якої була черга з кільканадцяти людей. Ми стали в чергу за добре вдягненою жінкою середнього віку, з якою були чотири дівчинки віком від дев'яти до одинадцяти років. Мене та Леслі це не турбувало, бо якщо чомусь у поліції навчишся, то це чекати.
Згодом під час розслідування було виявлено, що на касі працював лише один з чотирьох працівників тієї зміни — двадцятитрирічний біженець зі Шрі-Ланки на ім'я Садун Ранатунга. Під час пригоди двоє працівників прибиралися в кінозалах 1 і 3, готуючи їх до наступного сеансу, один продавав квитки, а останній давав ради огидній калюжі в чоловічому туалеті.
Оскільки пан Ранатунга продавав і квитки, і попкорн, йому знадобилося цілих п'ятнадцять хвилин, щоб скоротити чергу настільки, щоб у жінки, що стояла перед нами, з'явилася надія. Діти, з якими вона була, і які до цієї миті розважалися деінде, повернулися до черги, щоб не пропустити замовлення смаколиків. Жінка була дивовижно непохитна, вона чітко дала зрозуміти, що кожній дівчинці дістанеться один напій і одна порція попкорну або один пакет цукерок, а на більше годі й чекати, і мені байдуже, що вам дозволяє мати Прісцилли, коли ви гуляєте з нею. Ні, нáчос вам не можна, та й що це таке, ці ваші нáчос? Поводьтеся гарно, бо інакше нічого не отримаєте.
За висновками відділу карного розшуку Черінг-Крос, ключовою була та мить, коли одна парочка, дочекавшись своєї черги, попросила знижку. Цю парочку було ідентифіковано як Ніколя Фаброні та Євгеніо Турко — двоє наркоманів-героїністів з Неаполя, які приїхали в Лондон, щоб позбутися залежності. Вони мали брошури розташованої на Пікаділлі школи англійської мови та стверджували, що це означає, що вони студенти. Ще минулого тижня пан Ранатунга міг би це проковтнути, але саме цього дня його начальник сказав йому, що в головному офісі наголосили, що їхній філіал продає забагато квитків за знижкою, і що в майбутньому персонал мусить відмовляти тим, чиї підстави видаються підозрілими. Згідно з цим наказом пан Ранатунга з жалем повідомив Турко та Фаброні, що їм доведеться заплатити повну ціну. Парочку це дуже засмутило, бо вони спланували бюджет цього вечора виходячи з припущення про знижку. Вони протестували, пан Ранатунга був непохитний, але оскільки кожна зі сторін конфлікту розмовляла нерідною мовою, багато цінного часу було змарновано. Зрештою Турко та Фаброні дуже незадоволено заплатили повну ціну: дві брудні п'ятифунтові банкноти та жменю десятипенсових монет.
Як виявилося, Леслі професійним оком поглядала на італійців від самого початку, а я в цей час (як ви пам'ятаєте, я легко відволікаюся) думав про те, чи вдасться мені потайки провести Леслі до своєї нової кімнати у Фоллі. Тож для мене було певним сюрпризом, коли поважна, вдягнута в гарне пальто представниця середнього класу, що стояла перед нами, кинулася до віконця каси й спробувала задушити пана Ранатунга.
Її звали Сесілія Манро, вона жила у Фінчлі й привела до кінотеатру двох своїх доньок, Жоржину та Антонію, та двох їхніх подружок, Дженніфер і Алекс. Суперечка почалася, коли пані Манро простягнула як оплату за квитки купони «Кіно-забавки у Вояжі». Пан Ранатунга з жалем повідомив, що в цьому конкретному кінотеатрі ці купони не діють. Пані Манро поцікавилася причиною цього, але пан Ранатунга не зміг нічого пояснити, бо його начальство ніколи не завдавало собі клопоту пояснити це йому. Пані Манро висловила своє незадоволення, виявивши рішучість, яка здивувала пана Ранатунга, Леслі, мене, ба й навіть саму пані Манро, як вона потім казала на допиті.