— Ще раз, — сказав я.
Він розкрив руку і з'явилося світло. Джерело світла здавалося сферою розміром з кульку для гольфу та з гладенькою, схожою на перламутр поверхнею. Я нахилився ближче, але не міг зрозуміти, звідки виходить світло: зсередини чи з поверхні.
Найтінґейл стиснув кулак.
— Будь обережний, — сказав він. — Так можна очі ушкодити.
Заплющивши очі, я побачив пурпурові плями. Його правда — я обманувся м'якістю світла й дивився на нього занадто довго. Я намочив очі холодною водою.
— Готовий до повторення? — спитав Найтінґейл. — Коли я це робитиму, спробуй зосередитися на відчуттях — ти маєш щось відчути.
— Щось? — спитав я.
— Магія — як музика, — сказав Найтінґейл. — Кожний чує її інакше. Формальний термін, яким ми користуємося — «forma», але хіба це набагато зрозуміліше, ніж «щось»?
— А можна мені заплющити очі? — спитав я.
— Авжеж, — відповів Найтінґейл.
Я дійсно відчував «щось»; неначе тиша гикала в мить створення сфери. Ми повторили цю вправу кілька разів, доки я не переконався, що це не вигадка моєї уяви. Найтінґейл спитав, чи все мені зрозуміло. Я спитав його, як зветься це закляття.
— Поміж собою ми звемо це «світоч», — сказав він.
— А ви можете зробити його під водою? — спитав я.
Найтінґейл сунув руку в раковину й попри незручний ракурс без помітних ускладнень продемонстрував утворення світоча.
— Отже, річ не в тому, що щось окислюється, — сказав я.
— Зосередься, — сказав Найтінґейл. — Спершу магія, а наука потім.
Я спробував зосередитися, але на чому?
— Через хвилину, — сказав Найтінґейл, — я попрошу тебе розкрити долоню так само, як я показував. Коли ти розкриватимеш її, уявляй собі форму, що відповідає тому, що ти відчував, коли світоч створював я. Вважай, що це ключ, що відпирає двері. Зрозуміло?
— Долоня, — сказав я. — Форма, ключ, замок, двері.
— Чудово, — сказав Найтінґейл. — Починай.
Я глибоко вдихнув, простягнув руку й розкрив кулак — нічого не сталося. Найтінґейл не розсміявся, але якби розсміявся, мені б стало легше. Я ще раз вдихнув, подумки зосередився на «формі», що б це не означало, і знову розкрив кулак.
— Я покажу ще раз, — сказав Найтінґейл. — А потім повториш ти.
Він створив світоч, я відчув його форму й спробував відтворити її. Власного вогника в мене все одно не вийшло, але цього разу мені здалося, що я відчув у своїх думках відлуння форми, неначе уривок музики з вікна авто, що проїхало повз тебе.
Ми повторили цю вправу кілька разів, і зрештою я вже був певний, яку форму має ця «forma», але подумки знайти цю форму не міг. Найтінґейлу, напевно, цей процес був знайомий, бо він розумів, на якій я стадії.
— Тренуй це впродовж іще двох годин, — сказав він. — Потім пауза на обід, а потім ще дві години тренування. А ввечері будеш вільний.
— Робити це й усе? — спитав я. — Ніякого навчання стародавніх мов, ніякої магічної теорії?
— Це перший крок, — відповів Найтінґейл. — Якщо ти з ним не впораєшся, решта не матиме сенсу.
— То це перевірка?
— Це учнівство, — сказав Найтінґейл. — Після того, як засвоїш цю форму, обіцяю тобі багацько навчання. Латинь, звісно, грецька, арабська, технічна німецька. Не кажучи вже про те, що ти візьмеш на себе більшу частину біганини, пов'язаної з моїми розслідуваннями.
— Добре, — сказав я. — Ви вмієте заохочувати.
Найтінґейл засміявся й залишив мене тренуватися самого.
Розділ 4
Біля Річки
Деякі речі неприємно робити раніше, ніж через десять хвилин після того, як прокинувся, і одна з таких речей — мчати в автомобілі по Ґрейт-Вест-Роуд. Навіть якщо це відбувається о третій годині ночі, у тебе ввімкнені сирена та проблискові маячки, а інших машин на дорозі настільки мало, наскільки це взагалі можливо в Лондоні. Я висів на ремені безпеки й намагався не думати про те, що «Ягуарові», попри всю його стильність і колекційну вартість, бракує повітряних подушок та розрахунку кузова на зберігання життя людей під час зіткнення.
— Ти вже розібрався з радіо? — спитав Найтінґейл.
Хтось колись обладнав цей «Ягуар» сучасною радіостанцією, і Найтінґейл відверто зізнався, що не вміє нею користуватися. Мені вдалося її ввімкнути, але потім я трохи відволікся, бо Найтінґейл помчав по круговому перехрестю з такою швидкістю, що я вдарився головою об вікно. Коли ми виїхали на відносно пряму дорогу, я скористався можливістю й налаштувався на хвилю відділка в Ричмонді, бо саме там, за словами Найтінґейла, були проблеми. Ми почули завершення рапорту у виконанні дещо напруженого голосу, властивого тим, хто відчайдушно намагається не видати свою паніку. Йшлося там про гусей.
— Танго Віскі 3 від Танго Віскі 1, повторіть!
TW-1 — це має бути позивний чергового інспектора в центрі управління відділка в Ричмонді, а TW-3 має бути однією з патрульних машин.
— Танго Віскі 1 від Танго Віскі 3, ми біля Білого Лебедя, на нас напали кляті гуси.
— Білого Лебедя? — спитав я.
— Це паб у Твікенгемі, — сказав Найтінґейл. — Біля мосту до острова Іл Пай.
Про острів Іл Пай я знав, що це кілька доків і будинків на річному острівці довжиною 500 метрів. Колись там виступали «Роллінг Стоунз», і мій батько теж — ось звідки я знав про нього.
— А гуси? — спитав я.
— Вони кращі за сторожових псів, — сказав Найтінґейл. — Спитай у римлян.
TW-1 гусьми не цікавилася; вона хотіла почути що-небудь про злочин. Двадцять хвилин тому було кілька дзвінків — громадяни скаржилися на порушення спокою та, можливо, бійку між групами молодиків. З мого досвіду це могло бути що завгодно, починаючи від невдалої гулянки й закінчуючи лисицями, які перевернули контейнери для сміття.
TW-3 повідомив, що бачив групу вдягнених у джинси та куртки IC1 чоловіків, які билися на Ріверсайд-Роуд із невідомою кількістю IC3 жінок. IC1 — це кодове позначення білошкірих людей, IC3 — чорношкірих, а я, якщо вам дуже цікаво, залежно від того, як часто бував останнім часом на сонці, потрапляю то до IC3, то до IC6 (араби та північноафриканці). Бійки між чорними та білими трапляються, хоча й рідко, але я вперше чув, щоб хлопці билися з дівчатами. TW-1 теж з таким не стикалася, тому вимагала пояснення.
— Жінки, — доповідав TW-3. — Точно жінки, а одна з них абсолютно гола.
— Саме цього я і боявся, — сказав Найтінґейл.
— Чого саме? — спитав я.
Коли ми мчали Чизвікським мостом, зовні «Ягуара» стрімко проминала пустота. Вище Чизвіка Темза робить велику петлю на північ, навколо ботанічних садів «К'ю Ґарденс», а ми поїхали навпростець до Ричмондського моста.
— Тут поблизу є важливе святилище, — сказав Найтінґейл. — Гадаю, хлопці саме туди хотіли дістатися.
Коли він сказав «святилище», я подумав, що навряд чи йдеться про стадіон.
— І ці дівчата захищають святилище?
— Можна й так сказати, — погодився Найтінґейл.
Він був чудовий водій, така зосередженість на дорозі завжди втішає, але коли вулиці стали вужчими, навіть Найтінґейл був змушений сповільнитися. Як і велику частину решти Лондона, центр Ричмонду було засновано ще тоді, коли про міське планування люди хіба що мріяли.
— Танго Віскі 1 від Танго Віскі 4; я на Черч-Лейн біля річки, тут п'ятеро або шестеро IC1 чоловіків сідають у катер.
TW-4 мав бути другим патрульним автомобілем відділка Ричмонду, а це означало, що були залучені майже всі.
TW-3 доповів, що IC3 жінок вони не бачать, ні голих, ні одягнених, але їм видно човен, який прямує до протилежного берега.
— Зв'яжися з ними та повідом, що ми вже їдемо, — сказав Найтінґейл.
— А який у нас позивний? — спитав я.
— Зулу-1, — відповів він.
Я ввімкнув мікрофон.
— Танго Віскі 1 від Зулу-1. Ми поруч.
Настала коротка пауза — TW-1 замислилася. Я засумнівався, чи знає чергова, хто ми такі.
— Зулу-1 від Танго Віскі 1. Зрозуміло, — її голос був безвиразний; вона чудово знала, хто ми такі. — Зважайте, що підозрювані, схоже, перетнули річку й тепер можуть бути на південному березі.