— Якість полісмена визначається якістю його інформаторів, — сказав Найтінґейл.
Я не став зауважувати, що в наші часи їх треба звати «неоголошені людські інформаційні ресурси».
— Тримайся далі від нього, — сказав він. — Тебе він ще не знає.
Натаніель знову сховався у своєму лігві, а Найтінґейл підійшов і ввічливо нахилився на порозі печери троля. Я тупцював на місці й дмухав на пальці. Мені стало розуму вдягти службовий светр, але в лютому після трьох годин біля річки можна було задубіти навіть зі светром під курткою. Якби я не був такий зайнятий зігріванням долонь під пахвами, я помітив би, що за мною стежать, значно раніше. Взагалі-то, якби я не провів останні два тижні у спробах відрізнити vestigium від звичайної безпричинної параної, я б цього взагалі не помітив.
Це почалося як приплив крові до обличчя, наче збентеження, як того разу на новорічній вечірці, коли Рона Танг перетнула танцювальний зал і напрямець повідомила мене, що Фанмі Аджаї хоче, щоб я потанцював із нею, але дідька лисого я танцював би під наглядом ватаги дівчат-підлітків. Зараз я відчув таку саму пильну увагу до себе — зухвалу, насмішкувату, допитливу. Спочатку я озирнувся, як на моєму місці зробив би кожний, але позаду не було нічого, крім ліхтарів на дорозі. Мені здалося, що я відчув щокою тепле дихання, з’явилися думки про сонячне світло, скошену траву та перегріте волосся. Я розвернувся, подивився на річку й на мить мені здалося, що я побачив рух, обличчя або…
— Бачили що-небудь? — спитав Найтінґейл, і я від несподіванки сіпнувся.
— Ісусе! — сказав я.
— Його тут точно немає, — сказав Найтінґейл. — Це навіть Блейк вважав неможливим.
Ми повернулися до «Ягуара» та до слабких обійм його системи обігріву зразка 1960-их. Коли ми їхали до центру Ричмонду, цього разу вже без порушень правил руху, я спитав Найтінґейла, чи повідомив троль Натаніель щось корисне.
— Він підтвердив наші підозри, — сказав він. — Що хлопці в тому човні були послідовниками Батька Темзи, вони спустилися за течією, щоб напасти на святилище на острові Іл Пай, а там їх побачили послідовниці Мами Темзи. Перед тим хлопці безсумнівно надудлилися й напевно самі підпалили свій човен, коли намагалися втекти. Нижче за течією Темза є суверенною цариною Мами Темзи, а вище вона належить Батькові Темзі. Кордоном є шлюз Теддінгтон, розташований у двох кілометрах від острова Іл Пай.
— То ви вважаєте, що Батько Темза хоче захопити територію? — спитав я.
Ці «боги» видавалися схожими на наркодилерів.
На зворотному шляху автомобілів було помітно більше — Лондон прокидався.
— Те, що духи місця виявляють територіальність, навряд чи можна вважати несподіванкою, — сказав Найтінґейл. — Хоч там як, я вважаю, що ти маєш унікальний досвід, який допоможе розв’язанню цієї проблеми. Я хочу, щоб ти пішов і побалакав із Мамою Темзою.
— І що мені та моєму унікальному досвідові сказати пані Темзі?
— З'ясуй, у чому полягає проблема, і подивись, може знайдеш полюбовне вирішення.
— А якщо не знайду?
— Тоді нагадаєш їй, що незалежно від того, що собі дехто вигадав, спокій Королеви поширюється на все Королівство.
«Ягуар» мав право водити тільки Найтінґейл, і це можна було зрозуміти. Якби я мав таку машину, я би теж не пускав нікого за кермо. А мені було дозволено користатися десятирічним блакитним «Форд Ескорт», який вочевидь був поліцейським. Найтінґейл скуповувався у тій самій крамниці, що й Леслі. Стару поліцейську машину завжди можна впізнати, бо скільки її не мий, вона все одно старим копом смердить.
Шоредич, Вайтчепел, Воппінг — старий і новий Іст-Енд були перемішані докупи грошима та нетерпимістю. Мама Темза жила на схід від «Білої Башти» у перебудованому складі біля бухти Шедвел. Цей склад був на протилежному боці суднопідіймального елінгу від «Prospect of Whitby», стародавнього паба, що колись був легендарною джазовою сценою. Мій батько виступав там із Джонні Кітінгом, але завдяки віртуозному вмінню псувати власну кар'єру пропустив виступ із Літою Роза — здається, його тоді замінили Ронні Г'юзом.
З боку дороги склад мав фасад з лондонської цегли, в якому пробили сучасні вікна, але з боку Темзи були старі вантажні причали, які переобладнали на автостоянку. Я залишив машину між оранжевим «Сітроеном Пікассо» та червоним «Ягуаром XF», у якого на вітровому склі була наліпка з логотипом радіостанції «Urban Dance FM».
Виходячи з машини, я отримав найсильніше відчуття vestigia. Несподіваний запах перцю та морської води — раптовий, як крик чайки. І це не дивно, бо цей склад раніше був частиною Лондонського Порту, найбільшого порту у світі.
Від Темзи дмухав холодний пронизливий вітер, тож я поспішив до входу. Десь у когось грала музика, і баси були накручені так, що це можна було вважати порушенням громадського спокою. Мелодію, якщо вона й була, почути було неможливо, але басові ноти аж у грудях бриніли. Раптом на цьому тлі почувся жіночий сміх, недобрий і легковажний. Вхідні двері були замкнені домофоном. Я набрав номер, що мені дав Найтінґейл, і зачекав. Коли я хотів був набрати номер ще раз, з-за дверей почулося наближення шльопання ґумових пантофлей на ремінці. Потім двері відчинилися; за ними стояла молода чорна жінка з очима, схожими на котячі. На ній була завелика для неї чорна футболка, на якій був напис «WE RUN TINGZ».
— Привіт, — сказала вона. — Що треба?
— Я детектив-констебль Ґрант, — сказав я. — Прийшов побачитися з пані Темзою.
Дівчина оглянула мене з голови до п'ят і, завершивши порівняння з якимось теоретичним стандартом, склала руки на грудях і втупила в мене погляд.
— То й що? — спитала вона.
— Мене прислав Найтінґейл, — сказав я.
Дівчина зітхнула, розвернулася й крикнула в коридор:
— Тут якийсь чувак каже, що від Чародія прийшов!
На спині її футболки було написано «TINGZ NUH RUN WE»[4].
— Впусти його, — гукнув зсередини будівлі голос, що мав слабкий, але легковпізнаваний нігерійський акцент.
— Заходь, — сказала дівчина й поступилася дорогою.
— Як вас звати? — спитав я.
— Мене звати Беверлі Брук, — сказала вона й нахилила набік голову, коли я проходив повз неї.
— Приємно познайомитися, Беверлі, — сказав я.
Усередині було спекотно, як у тропіках, і майже так само вогко; мої обличчя та спина почали пітніти. Я побачив, що двері всіх квартир у коридорі були широко розчинені, а важкий бас лунав від залізних кованих сходів, що вели на вищий поверх. Або це найбільш дружній багатоквартирний будинок за всю історію Англії, або ж Мамі Темзі належить уся будівля.
Беверлі вела мене до квартири на першому поверсі, а я намагався не затримувати погляд на довгих струнких коричневих ногах, що визирали з-під футболки. У самій квартирі було ще спекотніше, ніж у коридорі, і я впізнав запах пальмової олії та листя маніоки. Персиковий відтінок, яким були пофарбовані стіни, рис із курятиною, який готувався в кухні, торгова марка печива з начинкою — все це пояснювало мені, до якого сорту домівки я потрапив.
Ми зупинилися на порозі до вітальні. Беверлі поманила пальцем, щоб я нахилився, а тоді пробурмотіла мені у вухо:
— Виявляй повагу.
Я вдихнув запах перегрітого волосся та какаового масла. Мені неначе знову було шістнадцять.
Коли в 1990-ті роки було найнято архітектора, який збудував цей будинок, йому сказали, що він проектує апартаменти-люкс для амбіційних молодих спеціалістів. Він, без сумніву, уявив собі суворі піджаки, підтяжки та людей, які меблюватимуть свій дім у суворому мінімалістському стилі скандинавських детективних романів. Напевно, навіть у найстрашніших своїх кошмарах він не уявляв, що хазяїн скористується цією просторою вітальнею для того, щоб заштовхати в неї щонайменше чотири комплекти м'яких меблів з магазину «Світ Шкіри». Не кажучи вже про плазмовий телевізор, на якому наразі був футбол із вимкненим звуком, і величезну рослину в горщику, в якій я несподівано впізнав мангрове дерево. Справжнє мангрове дерево, чиє викривлене коріння вивалилося за межі горщика й пішло мандрувати серед густого ворсу килима, що лежав на підлозі. Задерши голову, я побачив, що верхні гілки пробили стелю. Біла штукатурка відвалилася, з-під неї визирали соснові балки.
4
Два написи (спереду та ззаду) складаються в ямайське прислів’я «Ми контролюємо події, події не контролюють нас».