Рядком на шкіряній канапі сиділа добірна колекція африканок середнього віку, і кожна з них оглянула мене з голови до п'ят так само, як це зробила Беверлі. Абсолютно недоречно поміж ними сиділа худорлява біла жінка в рожевому кашеміровому светрі й перловому намисті, почуваючи себе цілком як вдома, неначе колись зайшла сюди випадково й залишилася назавжди. Я звернув увагу, що спека їй не дошкуляла. Вона дружньо кивнула мені.
Але все це не було важливим, бо крім них у кімнаті була Богиня Річки Темза.
Вона сиділа, наче на троні, на найкращому, директорському кріслі. Її волосся було сплетене з чорними стрічками в прикрашені золотом коси й стояло над її лобом наче корона. Обличчя в неї було кругле, без зморщок, шкіра гладенька й бездоганна, як у дитини, а губи — повні й дуже темні. Очі були такі самі котячі, як у Беверлі. Блуза та спідниця — з вишуканих золотих австрійських мережив; виріз на шиї прикрашений червоним і срібним, достатньо широкий, щоб відкрити гладеньке повне плече та верхні схили грудей.
Прикрашена гарним манікюром рука лежала на кавовому столику, біля ніжок якого стояли мішки та маленькі дерев'яні ящики. Наблизившись, я відчув запах солоної води та кави, дизеля та бананів, шоколаду та риб'ячих нутрощів. Для того, щоб зрозуміти, що я відчуваю щось надприродне, мені не була потрібна підказка Найтінґейла, чари були такі сильні, неначе мене омивав морський приплив. У її присутності я не бачив нічого дивного в тому, що Богиня Річки була нігерійкою.
— Отже, ти хлопчик чародія, — сказала Мама Темза. — А хіба не було угоди?
Я знайшов у собі сили говорити.
— Здається, то була радше домовленість.
Я опирався бажанню кинутися перед нею на коліна, занурити своє обличчя між її грудей і не виринати звідти. Коли вона запропонувала мені сісти, зробити це було невимовно важко.
Я побачив, що Беверлі сміється, прикривши рот рукою. Мама Темза теж хихикнула й відіслала дівчину на кухню. І це було мені теж зрозуміло: африканські жінки заводять дітей саме для того, щоб було кому замість них вдома поратися.
— Хочеш чаю? — запропонувала Мама Темза.
Я ввічливо відмовився. Найтінґейл сказав дуже чітко: під її дахом нічого не їсти й не пити. «Зробиш це, — казав він, — і вона запустить у тебе свої пазурі». Моя мати сприйняла б таку відмову як образу, але Мама Темза лише кивнула. Може, це теж є частиною угоди?
— Твій Майстер, — сказала вона. — Чи добре він почувається?
— Так, мадам, — сказав я.
— Чим старішим стає наш Майстер Найтінґейл, тим краще він почувається, — сказала вона. Не встиг я спитати, що вона має на увазі, а вона вже питала про моїх батьків. — Твоя мати з народу фула, так? — спитала вона.
— Зі Сьєрра-Леоне, — сказав я.
— А твій батько, якщо я не помиляюся, більше не грає?
— Ви знайомі з моїм батьком?
— Ні, — сказала вона й багатозначно посміхнулася. — Лише в тому сенсі, що всі музиканти Лондона належать мені, особливо джазмени та блюзмени. Це річкове.
— То ви й з Міссісіпі знаєтеся? — спитав я.
Мій батько завжди наполягав, що джаз і блюз народилися в каламутних водах Міссісіпі. А мати казала, що вони, як і решта диявольських вигадок, народилися в пляшці. У певній мірі я глузував, але також мені раптом спало на думку, що якщо існує Мама Темза, то чому б не бути й богу Міссісіпі, а якщо він існує, чи спілкуються вони? Чи були в них довгі телефонні розмови про замулювання, водорозподіл і потребу контролювати повені в припливно-відпливних зонах? А може, вони шлють одне одному електронні листи? СМС? Твіттер?
Повернувшись таким чином на землю, я збагнув, що чари частково послабшали. Думаю, Мама Темза теж це відчула, бо хитро подивилася на мене й кивнула.
— Так, — сказала вона. — То ось воно як. Як розумно було з боку твого Майстра обрати саме тебе; а ще кажуть, що старого пса новим фокусам не навчиш.
Два тижні схожих незрозумілих зауважень Найтінґейла призвели до того, що я виробив дієву протидію зарозумілим висловлюванням — змінював тему.
— А як ви стали Богинею Темзи? — спитав я.
— Ти певний, що хочеш знати? — спитала вона, але я відчував, що їй приємна моя цікавість. Загальновідомо, що всі люди люблять говорити про себе. Дев'ять з десяти визнань своїх гріхів зобов'язані природному інстинкту людини розповісти про себе уважному слухачеві, навіть якщо йдеться про те, як оповідач забив на смерть ключкою свого партнера по гольфу. Мама Темза була така сама; взагалі-то, я збагнув, що боги мають навіть більшу потребу розказувати про себе, ніж звичайні люди.
— Я приїхала в Лондон у 1957 році, — сказала Мама Темза. — Але тоді я не була богинею. Я була простою сільською дівчиною, ім'я якої вже забула; я приїхала вчитися на медсестру, але якщо чесно, медсестра з мене була не дуже хороша. Наближатися до хворих мені ніколи не подобалося, а серед однокурсників було забагато ібу[5]. Через тих дурних пацієнтів я не склала іспит, і мене вигнали, — Мама Темза невдоволено чмокнула. — Викинули на вулицю. А потім мій красунчик Роберт, який залицявся до мене три роки, каже мені: «Я більше не можу чекати, доки ти даси мені відповідь, я оженюся з білою ірландською сучкою».
Вона знову чмокнула й цього разу кімнатою наче луна пішла, бо інші жінки зробили те саме.
— Я була така нещасна, — сказала Мама Темза, — що вирішила накласти на себе руки. О, так, настільки сильно той чоловік розбив мені серце. Тож я пішла до моста Ганґерфорд, щоб кинутися в річку. Але ж то залізничний міст, а старий пішохідний, що йшов тоді вздовж нього, був дуже брудний. Хто тільки не жив тоді на тому мосту: волоцюги, тролі, гобліни. Це було зовсім не те місце, де порядна нігерійська дівчина хотіла би втопитися. Бо що як хтось побачить? Тому я пішла до моста Ватерлоо, але поки я туди дійшла, сонце вже сідало за обрій, і куди б я не подивилася, всюди було так красиво, що я не змогла змусити себе стрибнути. А потім стемніло, і я пішла додому вечеряти. Наступного ранку я встала рано й сіла в автобус до моста Блекфраєрс. Але на його північному кінці стоїть клята статуя Королеви Вікторії, і хоч вона й дивиться в інший бік, уяви, який то був би сором, якби вона обернулася й побачила мене на парапеті!
Усі присутні згідно кивали.
— Ні за що на світі не кинулася б я з моста Саутварк, — сказала Мама Темза. — Тож куди я потрапила наприкінці ще однієї довгої пішої мандрівки?
— До Лондонського моста?
Мама Темза нахилилася й поплескала мене по коліну.
— Це був старий міст, який згодом продали гарному американському джентльменові, який знав, як догодити річці. Дві бочки Ґіннесу та ящик рому — ось що я називаю справжнім приношенням!
Наступила пауза, бо Мама Темза надпивала чай. Беверлі зайшла з тарілкою печива з начинкою й поставила її так, щоб я міг дотягнутися. Я й сам не помітив, як узяв печиво в руку, але швидко схаменувся й поклав його назад. Беверлі пирхнула сміхом.
— Посередині старого Лондонського моста була каплиця на честь святого Бірина, а оскільки я на свята ходила до церкви, то вирішила, що це гарне місце, щоб зістрибнути. Я стояла там, дивилася на захід; починався приплив. Лондон тоді досі був портом, який уже помирав, але як і кожний старий, проживши довге, захопливе життя, мав багато розповідей і спогадів. І був переляканий тим, що стає старим і слабким, і нема кому за ним доглянути, бо не лишилося в річці життя, не було Оріши, духу, ніхто не міг подбати про старого. Я почула, що річка кличе мене за ім'ям, яке я вже забула, й каже: «Ми бачимо, що тобі боляче, ми бачимо, що ти плачеш через чоловіка, як дитина».
— І я сказала: «О, Річко, я здолала таку велику відстань, але з мене не вийшла медсестра, з мене не вийшла жінка, і саме це причина того, що мій чоловік не любить мене».
— І тоді річка сказала мені: «Ми можемо забрати цей біль, можемо зробити тебе щасливою й дати тобі багато дітей і онуків. Весь світ прийде до тебе й покладе дарунки до твоїх ніг».