Найтінґейл дав мені сімейну фотокартку в рамці, напевно, поцуплену з полиці над каміном у вітальні, а потім взяв свою тростину у праву руку.
— Я хочу, щоб ти зробив дві речі, — сказав він. — Перевірив їхні особистості та перевірив, чи є в них пульс. Зможеш?
— А ви що робитимете?
— Прикриватиму тебе, — відповів він. — На випадок, якщо вони прокинуться.
Я на мить замислився.
— А вони можуть прокинутись?
— Раніше таке траплялося, — сказав Найтінґейл.
— Наскільки часто? — спитав я.
— Чим довше ми тут стоїмо, тим більша ймовірність, — сказав Найтінґейл.
Я присів і обережно простягнув руку, щоб відгорнути комір пальта найближчого. Я рухався обережно, щоб не торкнутися шкіри. Це було обличчя чоловіка середнього віку, білого, з неприродно гладенькими щоками й мертвотно-блідими губами. Я порівняв його з фотокарткою, і хоча риси обличчя були ті самі, справжньої схожості з усміхненим батьком на світлині не було. Я розвернувся, щоб оглянути друге тіло. Це була жінка, риси її обличчя збігалися з рисами матері на фото. Добре, що Найтінґейл обрав фотокартку, на якій не було дітей. Я простягнув руку, щоб перевірити пульс, але завагався.
— На цих тілах ніщо не живе, — сказав Найтінґейл. — Навіть бактерії.
Я притиснув пальці до шиї чоловіка. Шкіра холодна, пульсу немає. Так само й з жінкою. Я підвівся й позадкував звідти.
— Нічого, — сказав я.
— Повертайся нагору, — сказав Найтінґейл. — Хутко.
Я не побіг, але назвати мою ходу розслабленою теж не можу. Найтінґейл піднявся відразу за мною, тримаючи напоготові свою тростину.
— Давай гранати, — сказав він.
Я взяв із торби гранати, Найтінґейл взяв одну з них і показав мені, що з ними робити. Мої руки трохи тремтіли й висмикнути чеку було важче, ніж я очікував — напевно, це зроблено для безпеки. Висмикнувши чеку зі своєї гранати, Найтінґейл указав вниз, на сходи до підвалу.
— На рахунок три, — сказав він. — Кидай так, щоб до самого дна долетіла.
Він почав рахувати й на «три» ми кинули гранати вниз і я як дурень дивився, як моя стрибає сходами до дна, доки Найтінґейл не схопив мене за руку й не потягнув мене геть.
Ще до того, як ми добігли до вхідних дверей, я відчув подвійний удар під ногами. Коли ми вибігали з будинку на газон перед ним, з підвалу валив білий дим.
— Білий фосфор, — сказав Найтінґейл.
Звідкись зсередини почувся тонкий крик. Не зовсім людський, але майже.
— Ви чули? — спитав я Найтінґейла.
— Ні, — сказав він. — І ти нічого не чув.
Стривожені сусіди почали вибігати, щоб подивитися, що відбувається, але Найтінґейл показав їм своє посвідчення.
— Не турбуйтеся, ми перевірили: всередині нікого не було, — сказав він. — Пощастило, що ми саме поруч проходили.
Перша пожежна машина зупинилася біля нас менше, ніж через три хвилини, і нас прогнали від будинку. З точки зору пожежників, під час пожежі люди діляться на два типи: жертви та завади, і якщо ви не хочете потрапити до однієї з цих категорій, краще відійдіть.
Потім з'явився Френк Кефрі. Він привітався кивком голови з Найтінґейлом і пішов до головного пожежника по рапорт. Найтінґейлові не треба було пояснювати мені, що має бути далі: коли вогонь погасять, Френк, як пожежник-слідчий, огляне залишки та заявить, що причиною пожежі було щось звичайне, а докази, які суперечитимуть цьому, знищить. Безсумнівно мала бути й домовленість про те, що робити з тілами в підвалі, і вся ця пригода вважатиметься пересічним займанням житлового будинку. Напевно, проблеми з електрикою; пощастило, що нікого не було вдома; добре, коли в домі є детектор диму.
Ось так ми, пані та панове, розбираємося з вампірами в старому місті Лондоні.
Важко описати відчуття успіху. Ще до того, як мені вперше вдалося скористатися магією, я відчував, що повільно наближаюся до цього. Неначе двигун, який ледь обертається холодного ранку, щось неначе чіплялося за мої думки. Через годину тренування я зупинився, глибоко вдихнув і розкрив руку.
І вона з'явилася — розміром з кульку для гольфу й сліпуча, як сонце — сфера зі світла.
І тоді я дізнався, чому Найтінґейл наполягав на тому, щоб під час мого тренування поруч була наповнена раковина. На відміну від його сфери світла, моя була жовта й випромінювала тепло, багато тепла. Мені обпекло долоню, я закричав і сунув руку в раковину. Сфера зашкварчала й погасла.
— Що, долоню обпік? — спитав Найтінґейл. Я не почув, коли він зайшов.
Я вийняв руку з води й оглянув її. Шкіра на долоні почервонішала, але на позір не було нічого серйозного.
— У мене вийшло, — сказав я.
Я не міг повірити: я створив справжню магію. Це був не просто фокус Найтінґейла.
— Повтори, — сказав він.
Цього разу я тримав руку прямо над раковиною, сформував подумки ключ і розкрив руку.
Нічого не трапилося.
— Не думай про біль, — сказав Найтінґейл. — Знайди ключ і повтори.
Я пошукав ключ, відчув, як двигун заводиться й розкрив долоню, щоб відпустити зчеплення.
Я знову обпікся, але цього разу сфера була вже не така гаряча, а долоня була ближче до води. Але я все одно подивився на руку: цього разу вже точно пухирі будуть.
— Ще раз, — сказав Найтінґейл. — Зменшуй тепло, залишай світло.
Я був здивований тим, як легко воно мені підкорилося. Ключ, газ, зчеплення — більше світла, менше тепла. Цього разу вона була тепла, а не гаряча; жовтого кольору, як стара 40-ватна лампочка.
Цього разу я не чекав наказу Найтінґейла.
Я розкрив долоню і створив ідеальну кулю світла.
— А тепер утримуй її, — сказав Найтінґейл.
Це все одно як балансувати граблі на долоні: в теорії просто, але на практиці виходить п'ять секунд, не більше. Моя чарівна сфера луснула, наче мильна булька.
— Добре, — сказав Найтінґейл. — Я скажу тобі слово, а ти кажи його кожного разу, коли робитимеш це закляття. Але дуже важливо, щоб ефект закляття раз у раз повторювався.
— Чому?
— Поясню через хвилину, — сказав Найтінґейл. — Це слово «lux».
Я повторив заклинання: ключ, двигун. Одночасно я промовив це слово. Сфера трималася довше, це безумовно ставало легше.
— Тренуй це закляття ще щонайменше тиждень, — сказав Найтінґейл. — Але не відволікайся. У тебе з'явиться бажання експериментувати: зробити її яскравішою, змусити її літати навколо…
— Її можна змусити рухатися?
Найтінґейл зітхнув:
— Найближчого тижня не можна. Тренуйся, доки це слово не стане закляттям, а закляття не стане словом. Щоб сказати «lux» означало створити світло.
— «Lux»? — спитав я. — А що це за мова?
Найтінґейл здивовано подивився на мене.
— Латинською це означає «світло», — сказав він. — Невже в школі латини не вчать?
— Ні, в нашій школі її не викладали.
— Не страшно, — сказав Найтінґейл. — Я можу тебе її навчити.
«Оце так пощастило», — подумав я.
— А чому саме латинська? — спитав я. — Чому не скористатися англійською, або не вигадати власні слова?
— Lux — закляття, яке ти щойно робив — є тим, що ми звемо формою, — сказав Найтінґейл. — Кожна з базових форм, яким ти навчишся, має власну назву: Lux, Impello, Scindere, тощо. Коли доведеш їх до автоматизму, зможеш комбінувати їх, створюючи складні закляття; так само, як складаєш зі слів речення.
— Це як ноти? — спитав я.