— У тому місці часто тусуються велокур'єри, — сказав я. — Там багато пабів і кав'ярень, а ще звідти близько до більшості їхніх клієнтів.
По вітровому склу почав ляпати дощ, і я був змушений сповільнитися — дорога ставала ковзкою. Скільки часу треба докторові Фремлайну, щоб доїхати до Ковент-Ґарден громадським транспортом? Не менше, ніж година, але стартував він раніше, а йшлося про Лондон, в якому їздити на метро часто було швидше, ніж на авто.
— Зателефонуй докторові Фремлайну, — сказав я Беверлі.
Вона буркнула, набрала номер, послухала й сказала:
— Автовідповідач. Напевно, він під землею.
Я назвав їй номер Леслі.
— Не забувай, — сказала дівчина, — за ці розмови платитимеш ти.
— Авжеж, — сказав я.
Беверлі притулила телефон до мого вуха, щоб я міг тримати кермо обома руками. Коли Леслі відповіла, я почув фоном гомін у відділку Белгравія — справжню поліцейську роботу.
— Що трапилося з твоїм телефоном? — спитала вона. — Я весь ранок намагалася додзвонитися.
— Зламав його магією, — відповів я. — До речі, замов мені еїрвейв.
«Еїрвейв» — назва суперсучасної цифрової рації для копів.
— Хіба ти не можеш отримати його у своєму відділку? — спитала вона.
— Жартуєш? — відповів я. — Думаю, Найтінґейл ще не знає, що таке еїрвейв. Або хоча б що таке рація. Думаю, він навіть телефоном ще не дуже впевнено користується.
Вона погодилася зустріти нас на Ніл-Стріт.
Коли ми повзли пішохідним відтинком Ерлгем-стріт, дощ лив уже як з відра. Я зупинив машину на розі, звідки було добре видно і паб, і місце тусовки велокур'єрів. Потім залишив Беверлі в машині, а сам пішов заглянути в паб. Там було пусто; доктор Фремлайн ще не прийшов.
Коли я повернувся в машину, моє волосся геть намокло, але в торбі був рушник, тож я зміг витертися майже насухо. Беверлі це чимось розсмішило.
— Дай-но я це зроблю, — сказала вона.
Я дав їй рушник, і вона нахилилася й почала терти ним мою голову. Одна з її грудей тиснула на моє плече, і я був змушений опиратися бажанню обняти її талію. Дівчина чесала пальцями моє волосся.
— Ти його хоч коли-небудь розчісуєш? — спитала вона.
— Навіщо стільки часу витрачати? — сказав я. — Просто збриваю його повністю кожної весни.
Вона провела долонею по моїй голові й зупинила її на потилиці. Я відчув її дихання близько, на своєму вусі.
— То в тобі анічогісінько від твого батька? — Беверлі сіла на своє місце й відкинула рушник на заднє сидіння. — Твоя мама, мабуть, була розчарована. Вона майже напевно сподівалася, що ти носитимеш великі кучері.
— Могло бути й гірше, — сказав я. — Якби я народився дівчинкою.
Беверлі несвідомо торкнулася власного волосся, яке було випрямлене й розділене проділом, а по боках опускалося на плечі.
— Ти навіть уявити не можеш, наскільки це складно, — сказала вона. — І саме тому тобі мене туди не витягти, — вона кивнула на вулицю, яку заливало дощем.
— Якщо ти вважаєшся богинею…
— Оріша, — сказала Беверлі. — Ми Оріша. Не духи місця, а Оріша.
— Чому ти не можеш вплинути на погоду? — спитав я.
— По-перше, — нарочито повільно сказала вона, — погода — не забавка. А по-друге, це північний Лондон, володіння моїх старших сестер.
Колись я бачив карту річок Лондона сімнадцятого століття.
— Ти маєш на увазі Фліт і Тайберн? — спитав я.
— Якщо ти й далі зватимеш її Тайберн, решту свого життя проведеш бовтаючись у зашморгу, — сказала Беверлі. — Якщо коли-небудь зустрінешся з нею, зви її «леді Тай». Втім, я б на твоєму місці не хотіла б з нею зустрітися. А вона навряд чи хоче зустрітися з тобою.
— То в тебе з ними не дуже гарні стосунки? — спитав я.
— Фліт нормальна, — сказала вона. — Але занадто цікава. А Тай просто пихата. Вона живе в Мейфейрі, ходить на вечірки багатіїв і знає «впливових людей».
— Мамина улюблениця?
— Лише тому, що може владнати справи з політиками, — сказала Беверлі. — П'є чай на терасі Вестмінстерського палацу. А мені дісталося сидіти в машині з Найтінґейловим хлопчиком на побігеньках.
— Якщо я правильно пам'ятаю, ти сама не захотіла додому їхати, — сказав я.
Я помітив, що ззаду до нас під'їжджає машина Леслі. Вона ввімкнула й вимкнула фари, а потім вийшла. Я швидко нахилився назад, щоб відчинити їй пасажирські двері. Дощ ударив мене по обличчю так, що я мало не захлинувся, а Леслі майже устрибнула всередину.
— Думаю, буде повінь, — сказала вона, схопила мій рушник і почала витирати ним обличчя та волосся. Потім різко подивилася на Беверлі. — Хто це? — спитала вона.
— Беверлі, це констебль Леслі Мей, — потім я повернувся до Леслі. — Це Беверлі Брук, річковий дух і п'ятиразова переможниця місцевого лондонського конкурсу з безперервного базікання.
Беверлі ляснула мене по руці. Леслі схвально всміхнулася їй.
— Її мати — Темза.
— Справді? — спитала Леслі. — А хто ж тоді тато?
— Це складно, — сказала Беверлі. — Мама каже, що знайшла мене; я плавала в струмку біля автостради в Кінгстон Вейл.
— У кошику? — спитала Леслі.
— Ні, просто пливла, — сказала Беверлі.
— Її спонтанно створили мідіхлоріани, — сказав я. Обидві жінки подивилися на мене, не розуміючи. — Забудьте.
— Твій підозрюваний уже прийшов? — спитала Леслі.
— Після того, як ми приїхали, ніхто не приходив, — відповів я.
— Ти що, не знаєш, який він зовні? — спитала Леслі.
Я збагнув, що не маю жодного уявлення про зовнішність доктора Фремлайна. Перед тим, як ми почали його переслідувати, я сподівався просто поговорити з ним у нього вдома.
— Я маю опис, — відповів я.
Леслі сумно подивилася на мене й витягла роздрук фотографії з прав водія доктора Фремлайна.
— Він був би непоганим копом, — сказала вона Беверлі, — якби не відволікався від деталей.
Леслі дала мені пристрій, що був схожий на великий гібрид «Нокії» та рації; це була персональна радіостанція «Еїрвейв». Я заховав її у внутрішню кишеню куртки. Цей апарат був трохи важчий за мобільний телефон, через нього я матиму кособокий вигляд.
— Це він? — спитала Беверлі.
Вдивившись у дощ, ми побачили пару, що наближалася від кінця Ніл-Стріт. Обличчя чоловіка збігалося з фото, за винятком синця навколо лівого ока та схожих на шпали стрічок пластиру, якими було заклеєно поріз на його щоці. Він прикривав парасолькою себе та свою супутницю, кремезну жінку у вогненно-оранжевому дощовику. Вони обоє всміхалися й здавалися щасливими.
Ми мовчки дивилися, як вони дійшли до гастропаба, зупинилися струсити парасольку й зайшли всередину.
— Нагадай-но, навіщо ми тут? — спитала Леслі.
— Ти вже знайшла кур'єра? — спитав я.
— Ні, — сказала Леслі. — І мені здається, що моєму начальникові не подобається, що твій начальник ставиться до нього як до хлопчика на побігеньках.
— Скажи йому, що він не перший, — сказав я.
— Сам скажи, — сказала Леслі.
— А з чим сендвічі? — спитала Беверлі.
Я розкрив торбу, розгорнув пакет і знайшов там скибочки білого хліба з хрумкою скоринкою, між якими була смажена яловичина з гірчицею та хроном — це дуже добре, бо одного разу я знайшов у обідньому пакеті смажені телячі мізки, тож відтоді ставився до сендвічів від Моллі з обачністю. Леслі, яка завжди їсть без остраху й вважає заливних вугрів делікатесом, взялася ласувати, але Беверлі вагалася.
— Якщо я їх їстиму, ти не очікуватимеш, що я буду зобов'язана тобі? — спитала Беверлі.
— Не переймайся, — сказав я. — Я взяв освіжувач повітря.
— Я серйозно, — сказала Беверлі. — У маминих квартирах є чувак, який прийшов у 1997-ому році вилучити меблі за неплатіж. Пригостився чашкою чаю та печивом і залишився назавжди. Я звала його «дядько Бейліф»[6]. Він порається в будинку, коли щось треба полагодити або прибрати, і мати його ніколи не відпустить, — Беверлі ткнула мене в груди пальцем. — Тому я хочу знати, які твої наміри щодо цього сендвіча.