Старий Чоловік вигукнув вітання на невідомій мені мові, яка могла бути валлійською, шелта, або навіть доримською гельською. Найтінґейл відповів тією самою мовою, і я подумав, чи не доведеться мені її теж вивчати? Старі чоловіки посунулися, щоб біля огорожі з'явилося місце, але лише для одного чоловіка. Найтінґейл підійшов до Батька Темзи, і вони потиснули один одному руки. Завдяки більшому зросту та гарному костюмові Найтінґейл мав виглядати як поміщик, що зустрівся з селянами, але в тому, як Батько Темза дивився на нього, не було анітрохи смиренності.
Говорив здебільшого Батько Темза, свої слова він підкреслював легкими рухами пальців. Найтінґейл похилився на огорожу, навмисно зменшуючи різницю зросту; він кивав і сміявся в доречні, наскільки я розумів, моменти.
Коли я думав, чи не наблизитися мені до них, щоб почути, про що вони розмовляють, мій погляд перехопив один з молодших чоловіків. Він був вищий і більш кремезний, ніж Батько Темза, але мав такі самі довгі жилаві руки та вузьке обличчя.
— Краще вам не забивати собі цим голову, — сказав він. — Мине не менше, ніж півгодини, перш ніж вони закінчать обмінюватися люб'язностями, — він простягнув велику мозолясту долоню, щоб потиснути мені руку. — Окслі, — представився він.
— Пітер Ґрант, — сказав я.
— Ходімо, я познайомлю вас зі своєю дружиною, — сказав він.
Дружина була привабливою жінкою з кругленьким личком і разючими чорними очима. Вона зустріла нас на порозі скромного фургона 1960-их років, який стояв окремо, ліворуч від ярмарку.
— Це моя дружина Айсіс, — сказав Окслі, а потім звернувся до неї: — Це Пітер, новий учень чародія.
Вона потиснула мені руку. Її шкіра була тепла й мала таку саму нереальну бездоганність, яку я помічав у Беверлі та Моллі.
— Дуже приємно, — сказала вона. Вимова в неї була наче в Джейн Остін.
Ми сіли на розкладні стільці навколо картярського столика, який мав стільницю з потрісканого лінолеуму й був прикрашений самотнім нарцисом, що стояв у стрункій скляній вазі.
— Ви хочете чаю? — спитала Айсіс, а потім, побачивши моє вагання, додала: — Я, Анна Марія де Бург Коппінгер Айсіс, урочисто клянусь життям свого чоловіка, — на цих словах Окслі злегка пирхнув, стримуючи сміх, — і майбутніми перспективами веслярської команди Оксфорда, що ніщо, спожите вами в мене вдома, ні до чого вас не зобов'язуватиме, — вона перехрестила серце й по-дівчачому всміхнулася мені.
— Дякую, — сказав я. — Від чаю я не відмовлюсь.
— Бачу, вам цікаво, як ми познайомилися, — сказав Окслі.
Я бачив, що йому кортіло про це розповісти.
— Напевно, вона впала до вас у річку, — припустив я.
— Ви помиляєтесь, сер, — сказав Окслі. — За тих часів я мав велику прихильність до театру, і дуже часто вбирався гарно й з'являвся у Вестмінстері, щоб подивитися вечірню виставу. Я тоді був той ще франт і, напевно, привертав до себе багато захопливих поглядів.
— Особливо, коли гуляв по ринку худоби, — сказала Айсіс, саме повернувшись із чаєм.
Я звернув увагу, що чашки та чайник були зі сучасної порцеляни, гарного дизайну зі стильною платиновою смужечкою навколо вінців. Я запідозрив, що отримую VIP-обслуговування, і зацікавився причинами такого ставлення.
— Вперше я побачив свою Айсіс у старому театрі «Рояль» на Друрі-Лейн. Я був у раї[8], а вона — в ложі зі своєю любою подругою Ганною. Я був вражений, але вона, на жаль, вже мала залицяльника, — він зробив паузу, щоб налити чай. — На якого чекало жахливе розчарування.
— Мовчи, коханий, — сказала Айсіс. — Молодому чоловікові це не цікаво.
Я взяв чашку. Чай був заварений слабо; я впізнав аромат «Ерл Ґрей». Я вагався, тримаючи чашку біля губ, але ж довіра має з чогось починатися, тому я рішуче надпив. Чай був дуже гарний.
— Але ж я як річка, — сказав Окслі. — Хоча й біжу, але завжди на місці.
— За винятком посух, — сказала Айсіс і запропонувала мені шматок бісквітного торта.
— Я завжди ховаюсь під поверхнею, — сказав Окслі. — Так було й тоді. Її подруга мала дуже гарний будинок у Стробері Гілл, просто чудовий, тоді навколо ще не було цих будинків у стилі псевдо-тюдор. Якби ви бачили той будинок, то знали б, що він збудований як замок, а моя Айсіс була принцесою, ув'язненою у його найвищій башті!
— І досить часто виїжджала з нього жити до будинку своїх друзів, — сказала Айсіс.
— Мій шанс настав, коли в цьому замку відбувався великий маскарад, — сказав Окслі. — Одягнувшись у своє найкраще, хитро сховавши своє обличчя маскою лебедя, я проникнув усередину через вхід для торговців і незабаром опинився серед аристократів.
Я вирішив, що якщо вже наважився пити чай, то чому б не пригоститися ще й тортом. Той виявився купленим у магазині й дуже солодким.
— Це був великий бал, — сказав Окслі. — Лорди, леді, джентльмени — всі вдягнені або в довгі сукні, або в обтислі штанці та оксамитові жилетки, і кожен, ховаючись за маскою, думав про щось розпутне. А найбільш розпутною була моя Айсіс, бо вона на собі мала лише маску Цариці Єгипту.
— Я була богинею Ісідою[9], — сказала Айсіс. — Як ти чудово знаєш.
— Тож я зухвало підійшов і записався в її картку на всі танці.
— Що було нахабно й безсоромно, — прокоментувала Айсіс.
— Я врятував твої ноги від багатьох незграб! — сказав Окслі.
Вона притиснула долоню до його щоки:
— Цього я не заперечуватиму.
— Але про маскаради треба пам'ятати одну річ: наприкінці всі маски мусять бути зняті, — сказав Окслі. — Принаймні, у ввічливій компанії, але я тоді подумав…
— А коли таке трапляється — чекай біди, — зауважила Айсіс.
— Чому цей маскарад має закінчуватися? — продовжував Окслі. — І як син слідує за батьком, я дозволив дії слідувати за думкою — схопив свою любу Айсіс, кинув її собі на плече й помчав полями до Чертсі.
— Окслі, — сказала Айсіс. — Цей хлопець — представник закону. Не можна казати йому, що ти мене викрав. Він буде зобов'язаний заарештувати тебе, — вона подивилася на мене. — Запевняю вас, це було за моєї згоди, — сказала вона. — Я двічі була одружена, мала дітей і завжди робила як сама вважала за потрібне.
— Це точно, вона виявилася досвідченою жінкою, — сказав він і підморгнув, змусивши мене зніяковіти.
— Хто б міг подумати, що він колись носив сутану, — сказала Айсіс.
— Ченець з мене був жахливий, — сказав він. — Але то було інше життя, — він постукав пальцями по столу. — А тепер, коли ми нагодували вас, напоїли й набридли вам до нестями розмовами, чому б не перейти до справи? Чого хоче Велика Пані?
— Ви ж розумієте, що я тут виключно як посередник, — сказав я.
Нам у Гендоні читали курс лекцій про розв'язання конфліктів і казали, що треба повсякчас підкреслювати свою нейтральність, одночасно дозволяючи обом сторонам конфлікту вважати, що потайки ви на їхньому боці. Ми виконували вправи з розподілом ролей і все таке інше, і це була одна з небагатьох речей, яку я вмів робити краще за Леслі.
— Мама Темза вважає, що ви прагнете опуститися нижче шлюзу Теддінгтон.
— Це все одна ріка, — сказав Окслі. — А він — Старий Чоловік Річки.
— Вона стверджує, що він покинув припливну частину річища в 1858 році, — сказав я.
Якщо бути точнішим, це відбулося під час Великого Смороду (зверніть увагу на великі літери), коли Темза переповнилася каналізаційними стоками й у Лондоні запанував настільки жахливий сморід, що парламент вирішив переїхати до Оксфорда.
— Того літа в Лондоні залишилися лише ті, хто не міг поїхати, — сказав Окслі. — Місто тоді було непридатне ні для людини, ні для тварини.