— Вона каже, що після цього він не повернувся, — сказав я. — Це правда?
— Це правда, — сказав Окслі. — І, якщо чесно, Старий ніколи не любив те місто після того, як воно вбило його синів.
— Про яких синів ідеться?
— О, ви їх знаєте, — сказав Окслі. — Були Тай, Фліт і Ефра. Усі вони тонули в потоці бруду та гною, доки їх не позбавив страждань той хитрий покидьок Безелджет. Той, що створив каналізацію. Я зустрічався з ним, до речі; дуже шляхетний чоловік, з найблагороднішими рисами. Набив йому сраку за те, що він такий покидьок і вбивця.
— Ви вважаєте, що він убив ті річки?
— Ні, — сказав Окслі. — Але він був їхнім трунарем. Мушу віддати належне дочкам Великої Пані, вони безумовно витриваліші за моїх братів.
— Якщо йому не потрібне місто, чому він рветься нижче за течією? — спитав я.
— Декого з нас досі ваблять яскраві вогні, — сказав Окслі й посміхнувся дружині.
— Гадаю, було б непогано знову відвідувати театр, — сказала вона.
Окслі налив мені ще чаю. Десь позаду мене хрипкий голос гучномовця крикнув: «Почнімо цю вечірку!» Джеймс Браун досі співав свою пісню.
— І заради цієї можливості ви хочете битися з дочками Мами Темзи?
— Ви вважаєте, що вони для нас занадто страшні? — спитав Окслі.
— Я не думаю, що ви хочете цього настільки сильно, — відповів я. — До того ж, я певний, що можна домовитися.
— Возитимете нас автобусом на екскурсію? — спитав Окслі. — А паспорти для цього будуть потрібні?
Попри все, що ви, як вам здається, знаєте, більшість людей битися не хочуть, надто коли сили рівні. Натовп може розірвати на шматки одинака; чоловік, що має зброю та шляхетну мету, залюбки уб'є багато жінок і дітей. Але ризикувати в чесній бійці — це не так просто. Ось чому часто можна побачити, як п'яні молодики виконують номер «не тримайте мене», водночас відчайдушно сподіваючись, що їх утримають. Приїзду поліції всі завжди дуже раді, бо ми маємо обов’язок рятувати їх, незалежно від того, чи подобаються вони нам, чи ні.
П'яним молодиком Окслі не був, але я бачив, що він так само бажав знайти того, хто його стримає. А може, не його, а його батька?
— А ваш батько, — сказав я. — Чого він насправді хоче?
— Того самого, чого хоче будь-який батько, — відповів Окслі. — Поваги своїх дітей.
Я мало не бовкнув, що не всі батьки варті поваги, але зумів стулити пельку, та й узагалі… Не всі мали такого батька, як мій.
— Було б непогано, якби всі трохи охолонули, — сказав я. — Розслабтеся, поки ми з інспектором шукатимемо якогось вирішення.
Окслі подивився на мене поверх своєї чашки.
— Зараз весна, — сказав він. — Вище Ричмонду є багато цікавого.
— Вівці ягняться, — сказав я. — Тощо.
— А ви не такий, як я очікував, — сказав Окслі.
— А що ви очікували?
— Я вважав, що Найтінґейл обере когось більш схожого на себе, — сказав Окслі. — Може, більш аристократичного?
— Відвертого, — сказала Айсіс, випереджаючи чоловіка. — Майстерного.
— У той час як ви, — сказав Окслі, — хитрун.
— Більш схожий на тих чародіїв, яких ми знали раніше, — сказала Айсіс.
— Це добре? — спитав я.
Окслі та Айсіс розсміялися.
— Не знаю, — сказав Окслі. — Але дізнатися про це буде цікаво.
Залишити ярмарок було напрочуд важко. Ноги здавалися важкими, неначе я брів у воді. І лише коли ми дійшли до «Ягуара» й звуки ярмарку почали слабшати, я відчув, що втік.
— Що це таке? — спитав я Найтінґейла, коли ми сідали в машину.
— Seducere, — відповів він. — Непереборний потяг або спокуса. Як пише Бартолом'ю, багато надприродних істот користуються цими чарами як засобом самозахисту.
— А коли я навчуся це робити? — спитав я.
— Приблизно через десять років, — сказав інспектор. — Якщо вчитимешся трохи швидше, ніж зараз.
Поки ми поверталися через Сайренсестер до шосе М4, я розповів Найтінґейлові про своє знайомство з Окслі.
— Він consigliere[10] Старого Чоловіка, так? — спитав я.
— Якщо ти маєш на увазі, що він його consiliarius, радник, то так, — сказав Найтінґейл. — Напевно, друга за важливістю особа в таборі.
— Ви знали, що він звернеться до мене, так?
Найтінґейл зупинився, щоб подивитися на шосе, перш ніж виїжджати на нього.
— Вимагати переваги — його робота, — сказав він. — Ти погодився пригоститися тортом?
— Я мав відмовитися?
— Ні, — сказав Найтінґейл. — Доки ти під моїм захистом, він не намагатиметься спіймати тебе в пастку; втім, коли маєш справу з такими людьми, не завжди можна покладатися на здоровий глузд. Старому немає сенсу не сіло не впало намагатися змінити кордони. Отже, тепер ти бачив обидві сторони. Що скажеш?
— І перші, і другі мають справжню силу, — сказав я. — Але відчувається вона по-різному. У неї сила безумовно від моря, від порту й усього такого. А в нього — від землі, погоди та… звідки мені знати, може від лепреконів і кристалів?
— А це могло би пояснити, чому кордон між ними саме на шлюзі Теддінгтон, — сказав інспектор. — Теддінгтон — найвища точка, куди доходить приплив. Нижче нього річка зветься припливним річищем. А також це частина Темзи, яку адмініструє Лондонський Порт — навряд чи це збіг.
— То я маю рацію? — спитав я.
— Напевно, так, — сказав Найтінґейл. — Думаю, між припливним річищем і прісною рікою завжди був розкол. Можливо, саме тому Батькові Темзі було так легко залишити місто.
— Окслі натякнув, що Старому насправді не хочеться мати справи з містом, — сказав я. — Що йому просто потрібна повага.
— То може його задовольнить якась церемонія? — сказав Найтінґейл. — Може, клятва вірності?
— А що це таке?
— Феодальна клятва, — сказав Найтінґейл. — Васал присягається в лояльності своєму сюзеренові, а той обіцяє свій захист. Таким чином були організовані середньовічні суспільства.
— Саме до середньовіччя ми й повернемося, якщо ви спробуєте змусити Маму Темзу присягнути комусь у підданстві, — сказав я. — А надто Батькові Темзі.
— Ти певний у цьому? — спитав Найтінґейл. — Це було б суто символічно.
— Символічність усе лише погіршує, — сказав я. — Вона сприйме це як приниження. Вона вважає себе господинею найкращого міста на Землі, і не стане нікому вклонятися. А надто селюкові, що у фургоні їздить.
— Шкода, що ми не можемо одружити їх, — сказав Найтінґейл.
Сміючись із цього, ми об'їхали Свіндон.
Коли ми виїхали на М4, я спитав Найтінґейла, про що була його розмова зі Старим Чоловіком.
— Мій внесок у розмову був щонайбільше побіжний, — сказав Найтінґейл. — Здебільшого йшлося про технічні деталі: зменшення рівня ґрунтових вод, затримка циклів водоносних горизонтів, сукупні коефіцієнти водозбірної площі. Усе це визначатиме, скільки цього року води потече в річку.
— А якби я повернувся на двісті років у минуле і теж мав би з ним розмову, — сказав я, — про що тоді балакав би Старий Чоловік?
— Про те, які квіти зараз цвітуть, — сказав Найтінґейл. — Якою була минула зима… як весняним ранком літають птахи.
— І це був би той самий Старий?
— Не знаю, — сказав Найтінґейл. — У 1914 році Старий був той самий, це я тобі можу точно сказати.
— А звідки ви знаєте?
Трохи повагавшись, Найтінґейл відповів:
— Я не такий молодий, яким виглядаю.
Задзвонив мій телефон. Мені дуже кортіло проігнорувати дзвінок, але лунала пісня «That’s Not My Name», а це означало, що телефонує Леслі. Коли я ввімкнув зв'язок, вона забажала знати, де ми в біса були. Я сказав їй, що ми саме зараз проїжджаємо Редінг.
— Це знову трапилося! — сказала вона.
— Наскільки погано?
— Дуже погано, — сказала вона.
Я причепив до даху машини проблисковий маячок, Найтінґейл натиснув на педаль, і ми помчали назад до Лондона, залишаючи позаду себе захід сонця.