Я глибоко вдихнув, створив світоч і спрямував його до центра пентаграми. Налаштувавши ліхтарик, я почав читати зі свого записника заклинання. Оригінальна версія являла собою чотири рукописні сторінки, але за допомогою Найтінґейла мені вдалося трохи скоротити її.
— Ніколасе Волпенні, — сказав я. — Почуй мій голос, прийми мої дарунки, піднімись і заговори.
І раптом він з'явився, такий самий підозрілий, як і завжди.
— Я знав, що ви не такий, як усі, щойно побачив вас, — сказав він. — А ваш начальник теж поруч?
— Він там, — сказав я, — за брамою.
— І нехай собі там залишається, — сказав Ніколас. — Я був правий щодо пана-вбивці, так?
— Ми вважаємо, що це дух Пульчинелли, — сказав я.
— Що?! — здивувався Ніколас. — Містер Панч? Здається, ви хильнули зайвої. Мчіть до витверезника.
— Минулої ночі ви просили мене про допомогу, — сказав я.
— Я? — спитав Ніколас. — Якби я так вчинив, це зробило б мене свистуном і потаскухою, а ніхто ще ніколи не казав, що Ніколас Волпенні коли-небудь когось видав, якщо тільки до нього не завітали каральники, — він багатозначно подивився на мене.
«Свистун» на старому лондонському сленгу означало «донощик», а «каральниками» на тому самому сленгу називали чоловіків, найнятих для того, щоб побити когось — певно, за «свист».
— Приємно чути, — сказав я. — Як ваше… буття мертвим?
— Досить непогано, — сказав Ніколас. — Нема на що скаржитися. Зараз уже не так людно, як було колись. Оскільки це Акторська церква, вечірніх розваг нам ніколи не бракує. Іноді нас відвідують інші артисти, щоб нам було в кого вчитися. Приїжджав той знаменитий Генрі Пайк. О, це людина дуже незвичайна. Через свій довгий ніс він дуже популярний серед жінок.
Мені не подобався вигляд Ніколаса — напружений, нервовий; мав би він тіло — спітнів би. Я вагався, чи слід на нього тиснути, але жорстока правда полягає в тому, що інформатори — хоч живі, хоч мертві — існують лише для того, щоб ними користуватися за потреби.
— А цей… Генрі Пайк, він довго гастролюватиме тут? — спитав я.
— Щоб вам було зрозуміло: він купив увесь театр, — сказав Ніколас.
— Це добре, — сказав я. — Чи є в мене можливість побачити виставу?
— Знаєте, констеблю, я б на вашому місці на неї не поспішав, — сказав Ніколас. — Містер Пайк іноді буває дуже жорстокий до своїх товаришів по сцені; я маю підозру, що для вас він має особливу роль.
— Тим не менш, я був би не проти зустрітися… — казав я, але Ніколас раптом зник.
Пентаграма була пуста, лише мій світоч горів усередині. Не встиг я його погасити, як щось схопило мене за голову й спробувало грубо потягти до пентаграми. Я запанікував і почав шалено вертітися, намагатися звільнитися. Найтінґейл дуже сильно наполягав на тому, що в пентаграму ставати неможна, і я не хотів перевіряти, чим це мені загрожує. Я відкинув голову назад, але відчув, що підбори туфель скребуть дерен, бо мене тягло вперед, до пентаграми. А потім я побачив. Під моїм світочем у центрі пентаграми була темна тінь, неначе вирита в землі яма. Я бачив у темряві коріння трави, черв'яків, що несамовито намагалися заритися назад у землю, шари дерну та лондонської глини.
Коли я був уже на краю, я раптом збагнув, що те, що тягне мене, користується для цього моїм власним закляттям. Я спробував погасити світоч, але той не корився, продовжував світити тьмяним жовтавим сяйвом. Я щосили відхилився назад і розправив плечі, я вже майже лежав вертикально, але мої підбори все одно рухалися вперед.
Почувши крик Найтінґейла, я озирнувся й побачив, що він чимдуж мчить до мене. У мене було жахливе передчуття, що він не встигне. У відчаї я вирішив спробувати дещо. Коли тебе тягнуть у безодню, важко зосередитися, але я змусив себе глибоко вдихнути й створити правильну форму. Світоч раптом спалахнув демонічно-червоним. Я створив цю форму, сподіваючись, що вона додасть магії, але не міг зрозуміти, чи спрацювало це. Мої підбори перетнули край пентаграми, і я відчув раптове збудження, спрагу до насилля та цілий океан сорому, приниження, жадоби до помсти.
Я опустив вогняну кулю на півметра й відпустив її.
Почувся невтішно тихий грюк, неначе важкий словник упав на підлогу. А потім земля під моїми ногами підвелася й кинула мене спиною вперед. Я вдарився об гілля вишень, що росли позаду й мигцем побачив колону землі, що порснула вгору, наче товарний потяг з тунелю, а потім я впав з дерева і ґрунт наздогнав мене.
Найтінґейл схопив мене за комір і потягнув геть, а навколо нас сипалися грудки землі та вишневий цвіт. Велика грудка гепнулася мені на голову й розсипалася землею мені за комір.
А потім настала тиша; лише далекий гуркіт транспорту та сигналізація на машині десь неподалік спрацювала. Півхвилини ми відпочивали й чекали, чи не трапиться ще що-небудь.
— Знаєте, що? — сказав я. — Я отримав ім'я.
— Тобі, в біса, поталанило, що ти досі живий! — сказав Найтінґейл. — Яке ім'я?
— Генрі Пайк, — сказав я.
— Вперше чую, — сказав Найтінґейл.
Мій налобний ліхтарик, звісно, згорів, тому Найтінґейл ризикнув зробити світоч. Там, де щойно була яма, тепер було мілке заглиблення діаметром три метри. Дерен було повністю знищено, перемелено на суміш мертвої трави та роздрібненого ґрунту. Біля моєї ноги лежало щось кругле, біле та брудне. Це був череп. Я підняв його.
— Це ти, Ніколасе? — спитав я.
— Поклади його, Пітере, — сказав Найтінґейл. — Ти не знаєш, що на ньому може бути.
Інспектор оглянув, що ми зробили з садком.
— Пасторові це не сподобається, — сказав він.
Я поклав череп і помітив, що з землі стирчить ще дещо. Це був олов'яний значок у вигляді скелета, що танцював. Я впізнав у ньому той, який «носив» Ніколас Волпенні. Напевно, його поховали разом із ним.
— Ми ж попередили отця, що полюємо на вандалів, — сказав я.
Піднявши значок, я відчув слабкий спалах тютюнового диму, пива та коней.
— Можливо, — сказав Найтінґейл. — Але я не думаю, що його задовольнить таке пояснення.
— Може, витік газу? — запропонував я.
— Під цією церквою немає газопроводу, — сказав Найтінґейл. — Він може не повірити.
— Повірить, якщо ми скажемо, що витік газу — це легенда-прикриття для викопування бомби, що не вибухнула під час війни.
— Бомби? — спитав Найтінґейл. — Навіщо все так ускладнювати?
— Бо таким чином ми зможемо пригнати екскаватор і добряче тут понишпорити, — сказав я. — Можливо, зможемо ексгумувати цього Генрі Пайка й перемолоти його на порох.
— У тебе диявольський розум, Пітере, — сказав Найтіґейл.
— Дякую, сер, — сказав я. — Я стараюсь.
Окрім хитрого розуму я був також володарем синця на спині розміром з тарілку та ще кількох менших на грудях і на ногах. Лікарю я сказав, що посварився з деревом. Він дивно подивився на мене й відмовився виписувати мені знеболювальні, що сильніші за Nurofen.
Отже, ми отримали ім'я — Генрі Пайк. Ніколас натякнув, що Пайк не був одним з похованих біля Акторської церкви, але ми про всяк випадок перевірили архіви. Найтінґейл зателефонував до регістратури в Саутпорті, а я тим часом шукав Пайків на вебресурсах, присвячених генеалогії. Жоден з нас не досягнув великих успіхів, окрім того, що тепер ми знали, що це досить поширене ім'я, напрочуд популярне в Каліфорнії, Мічигані та в Нью-Йорку. Ми зібралися в каретні, де я мав можливість продовжувати користатися інтернетом, а Найтінґейл — дивитися регбі.
— Ніколас сказав, що той був артистом, — сказав я. — Він міг бути навіть виконавцем «Панч і Джуді», професором. Сценарій Піччіні було видано 1827 року, але Ніколас сказав, що Пайк старіший за нього; я припустив, що той жив наприкінці вісімнадцятого або на початку дев'ятнадцятого століття. Але від архівів тих часів жодної користі.