Найтінґейл дивився, як збірна Нової Зеландії долала оборону «Лайонс», щоб здобути очко; судячи з його похмурого обличчя, імовірність перемоги була досить високою.
— Було б непогано, якби ти побалакав із затятим театралом того часу, — сказав він.
— Хочете викликати ще привидів? — спитав я.
— Я мав на увазі декого з тих, хто досі живий, — сказав він. — У певній мірі.
— Ви натякаєте на Окслі? — спитав я.
— І на його дорогоцінну неофіційну дружину Айсіс, яка відома також як Анна Марія де Бург Коппінгер, коханка Джона Монтаґю, четвертого графа Сендвіча й співмешканка Генрі Айрленда, знаменитого дослідника творчості Шекспіра. Залишила цей тлінний світ у 1802-му, вочевидь, заради зеленіших пасовищ Чертсі.
— Чертсі?
— Саме там тече річка Окслі, — сказав він.
Якщо я мусив знову побачитися з Окслі, чому б не вбити одним каменем двох птахів? Я зателефонував Беверлі на її водостійкий мобільник і спитав, чи не погодиться вона на екскурсію. На випадок, якщо заборона її мами досі в силі, я збирався сказати, що екскурсія матиме за мету «дати ради» справі з Батьком Темзою, але шансу сказати це не отримав.
— Ми поїдемо в «Ягуарі»? — спитала вона. — Не ображайся, але інша твоя машина смердить.
Я погодився, і за п'ятнадцять хвилин вона вже дзвонила у вхідні двері. Мабуть, вона ще до мого дзвінка вешталась по Вест-Енду.
— Мама відправила мене порознюхувати, — сказала вона, сідаючи в «Ягуар». — Шукати твого поверненця.
На ній були чорні леґінси та чорна гаптована курточка поверх червоного светра з високим коміром.
— Ти б упізнала поверненця, якщо б зустріла його? — спитав я.
— Не знаю, — сказала вона. — На все буває перший раз.
Мені кортіло подивитися, як вона засовуватиме свої довгі ноги під приладову дошку, але температура була вже й без того висока. Мій тато колись сказав мені, що секрет щасливого життя — ніколи не заводити нічого з дівчиною, якщо не маєш бажання приймати всі можливі наслідки. Це була найкраща з усіх порад, які він мені дав, а також, можливо, це була причина мого народження. Я зосередився на виїзді з гаража та на прокладанні маршруту на південний захід — знов на інший бік річки.
У 671 році нашої ери на південь від Темзи, на пагорбі, що в наші часи відомий як Чертсі, було засновано абатство. Це був класичний англосаксонський заклад, наполовину центр освіти, наполовину — економічний центр, а також притулок для тих синів знаті, які вважали, що в житті є щось інше, окрім як рубати людей мечами. Двісті років по тому вікінги, яким ніколи не набридало рубати людей мечами, пограбували абатство й спалили його. Його було збудовано наново, але мешканці, певно, чимось дошкулили королю Едгару Мирному, бо в 964 році він їх прогнав і поселив там бенедиктинців. Цей чернечий орден вірив у життя, присвячене міркуванню, молитві та дуже великим стравам, а через свою любов до їжі вони прагнули покращити будь-яку ділянку орної землі, що потрапляла їм на очі. У рамках одного з таких покращень, приблизно в одинадцятому столітті, вони прокопали для Темзи канал від Пентон Гук до Чертсі Вейр, щоб забезпечити енергією води свої млини. Хоч я й кажу «ченці прокопали», вони, звісно, мобілізовували для важкої праці селян. Цю штучну притоку Темзи позначено на картах як Еббі-Ривер[11], але колись вона була відома як потік Окслі Міллз.
Я не сказав Беверлі, куди ми прямуємо, але вона зметикувала це сама, щойно ми звернули з кругової розв'язки й поїхали по Лондон-Роуд до славетного Стейнза.
— Мені сюди неможна, — сказала вона. — Це не моя територія.
— Розслабся, — сказав я. — Це санкціоновано.
Дивна річ, але попри те, що я народився й виріс у Лондоні, існують великі райони міста, які я ніколи не бачив. Стейнз, хоч він формально і не є частиною Лондона, був одним з таких місць; мені він видався малоповерховим і сільським, як на вигляд. Переїхавши в Стейнзі через міст, ми опинилися на безіменному відтинку шосе з великими живоплотами та парканами, що заважали дивитися навколо. Наближаючись до розв'язки, я сповільнився, шкодуючи, що не купив навігатор.
— Повертай ліворуч, — сказала Беверлі.
— Чому?
— Ти шукаєш одного з синів Старого Чоловіка? — спитала вона.
— Окслі, — відповів я.
— То повертай ліворуч, — сказала вона з абсолютною впевненістю.
З тим дивним відчуттям спантеличеності, яке маєш завжди, коли їдеш за вказівками іншої людини, я за першої ж нагоди з'їхав з кільцевої розв'язки. Ліворуч я побачив пристань: на хвилях колихалися рядки білих і блакитних суден, монотонність яких подекуди розбивали баржі.
— То воно? — спитав я.
— Не кажи дурниць, — відповіла вона. — То Темза. Їдь прямо.
Ми проїхали коротким сучасним мостом над тим, що Беверлі впевнено назвала річкою Окслі, й доїхали до невеличкої дивної кільцевої дороги. Було враження, що ми в'їжджаємо в країну манчкінів; район складався з маленьких вуличок, вздовж яких стояли рожеві вапновані одноповерхові будинки. Ми повернули праворуч, паралельно до річки. Я їхав повільно, боячись, що зараз якийсь малий розбишака вискочить посеред дороги та заспіває.
— Приїхали, — сказала Беверлі, і я зупинив машину.
Я вийшов, але вона залишилася сидіти.
— Як на мене, це погана ідея, — сказала вона.
— Насправді вони досить люб'язні люди, — сказав я.
— Я певна, що вони дуже виховані й усе таке інше, — сказала вона. — Але Тай це не сподобається.
— Беверлі, — сказав я. — Твоя мама сказала мені розібратися, і зараз я саме цим і займаюся. А ти маєш допомагати мені в цьому. А для цього ти маєш вийти з машини.
Беверлі зітхнула, відстібнула пасок безпеки й вийшла. Вона потягнулася й вигнула спину, від чого її груди сильно натягнули светр. Перехопивши мій погляд, вона підморгнула мені.
— Просто розминаю спину, — сказала вона.
Найтінґейл сказав, що пригощатися пирогом в Айсіс було поганою ідеєю, тож навряд чи він схвалить, якщо я зближатимусь із німфами місцевих вод. Тому, не зводячи очей з округлих сідниць Беверлі, я намагався думати на професійні теми. До того ж, була ще Леслі, або ж, якщо бути точнішим, слабка надія на Леслі колись у майбутньому.
Я подзвонив і ввічливо відступив.
Зсередини почувся голос Айсіс:
— Хто там?
— Пітер Ґрант, — сказав я.
Айсіс відчинила двері, зустрівши мене широкою усмішкою.
— Пітере! — сказала вона. — Який приємний сюрприз.
Вона помітила за моєю спиною Беверлі, і хоча усмішка з її обличчя не зникла, в очах з'явилася стурбованість.
— А це хто? — спитала вона.
— Це Беверлі Брук, — сказав я. — Я подумав, що настав уже час повноцінного знайомства. Беверлі, це Айсіс.
Беверлі обережно простягнула руку, Айсіс її потиснула.
— Приємно познайомитися, Беверлі. Ми на задньому дворі — проходьте.
Айсіс, звісно, не побігла — це було б недостойно — але, тим не менш, пішла швидкою ходою дружини, яка рішуче налаштована повідомити чоловікові приголомшливу новину раніше за гостей. Я мигцем зауважив чисті маленькі кімнати зі шпалерами з рослинним візерунком, а потім ми пройшли крізь двері кухні надвір.
Задня стіна будинку була біля самої річки, і Окслі збудував собі дерев'яний причал, що стирчав над водою. Від зовнішнього світу цей свого роду басейн був відгороджений з обох кінців двома плакучими вербами. Тут панували прохолода та позачасовість, як у сільському храмі. Окслі стояв голий у воді, коричнева вода хлюпала по його стегнах. Він широко всміхався Айсіс, яка шалено намагалася показати йому жестами, що треба поводитися пристойно. Виходячи з води, він побачив мене та Беверлі.
— Що це таке? — спитав він. Його плечі напружилися, і чесне слово, сонце тієї миті зайшло за хмару; хоча це міг бути просто збіг.
— Це, — сказав я, — Беверлі Брук. Привітайся, Беверлі.