І якщо заради цього треба кілька днів дивитися на Беверлі у річці, то я був готовий на таку жертву.
Я думав був зателефонувати Леслі, але натомість замкнув гараж і пішов через парк до станції метро «Площа Рассел». В кіоску біля станції я купив квіти й без очевидної для того причини пішов у метро, щоб кудись поїхати.
Розділ 9
Козел-провокатор
Я доїхав на метро до станції «Свіс Котедж» і встиг пройти від неї чверть Авеню Фіцджона, перш ніж почав питати себе, що я роблю. Я не просто відмовився від власної машини на користь громадського транспорту, а ще й пішов пішки вгору на один з найвищих пагорбів Лондона замість того, щоб сісти в поїзд, доїхати до Гемпстеду, а тоді пройти пішки вниз. Ще не смеркалося, передвечірнє сонце пробивалося поміж деревами, що росли вздовж алеї. Квіти в моїй руці були трояндами, одним з тих темно-пурпурових різновидів, що здаються майже чорними. Мені було цікаво, для кого вони?
Було так тепло, що я зняв краватку й засунув її в кишеню піджака. Я не хотів з'явитися спітнілим, а тому не поспішав, а неквапливо йшов у тіні платанів, що росли вздовж тротуару. Це був один з тих днів, коли якийсь мотив не виженеш з думок, і тому не можеш не наспівувати його вголос; у цьому випадку це був хіт з мого минулого — «Digging Your Scene» у виконанні Blow Monkeys. Дивно було, що я знав слова, які побачили цей світ ще тоді, коли я носив підгузок. Коли я проспівав «Я просто хочу бути собою» в третьому приспіві, я дійшов до місця призначення. Цей будинок був готичною конструкцією з псевдо-баштами по кутах і з білими підйомними вікнами. Мармурові сходинки вели до величних вхідних дверей, але я їх проігнорував і пішов до бічної фіртки — я знав, куди йти. Я поправив на собі піджак, потер носки туфель об гомілки; задовольнившись, штовхнув брамку й зайшов.
Уздовж бічної стіни будинку росла жимолость; вона створила ароматний коридор, який вів до широкого сонячного садка. Навколо акуратно підстриженого газону були клумби з петуніями, чорнобривцями та тюльпанами. Два величезні, повні весняних квітів теракотові горщики стояли обабіч сходів, що вели вниз, до внутрішнього дворика, в центрі якого під полуденним сонцем стояв фонтан. Навіть мені було зрозуміло, що він не з тих, які можна придбати в садовому магазині чи в гіпермаркеті. Це була вишукана мармурова ванна для пташок, у центрі якої стояла оголена фігура, що несла воду; італійський ренесанс, напевно — історію мистецтва я вивчав замало, щоб знати напевне. Статуя була стародавня, мармур подекуди лущився, а на німфі цівочка води, що сочилася з її сулії, залишила тьмяний слід від плеча до паху.
Вода пахнула солодко й спокусливо, вона була саме тим, що було мені потрібно після довгої повільної прогулянки вгору. Біля фонтана на мене чекала приваблива жінка середнього віку. На ній були жовтий бавовняний сарафан, солом'яний капелюх і сандалі. Наблизившись, я побачив, що очі в неї такі самі котячі, чорні й розкосі, як у її матері, але вона була світліша за Беверлі й мала гарний, прямий, фотогенічний ніс.
Недалеко від того місця, де зараз стоїть Мармурова Арка, колись була шибениця, на якій вішали злодіїв старого міста Лондона. Шибеницю було названо на честь села, жителі якого отримували від цих жахливих видовищ такий зиск, що збудували трибуни, щоб клієнтам було краще видно, а само село було назване на честь річки, що текла через нього. Ця річка звалася Тайберн. Саме там повісили й бідолашну Елізабет Бартон, і Джентльмена Бартона (попри його чотири попередні втечі), і преподобного Джеймса Гекмана за вбивство красуні Марти Рей. Все це я знав тому, що після того, як Беверлі згадала під час розмови ім'я своєї сестри, сказавши, що та знає важливих людей, я зробив невелику розвідку.
— Мені здалося, що настав час нам з тобою поговорити, — сказала Тайберн.
Я простягнув їй квіти, і вона взяла їх, задоволено засміявшись. Потім вона нахилила мою голову до себе й поцілувала мене в щоку. Від неї пахнуло сигарами та новими автомобільними сидіннями, кіньми та засобом для догляду за меблями, Стілтоном, бельгійським шоколадом, а за всім цим можна було відчути марихуану, натовп і останнє падіння в забуття.
Я знайшов (наскільки це було можливо) витоки всіх річок Лондона. Деякі з них, як-от Беверлі Брук, Лі або Фліт було легко знайти, але розташування Тайберн, легендарного Джерела Вівчаря, загубилося під час божевільного вікторіанського пародвигунного розширення Лондона в другій половині дев'ятнадцятого століття. Цей фонтан вочевидь і був тим джерелом, хоча власне фонтан, на мою думку, був украдений якимось кмітливим посадовцем в останні дні Імперії.
Мене мучила спрага — я із задоволенням попив би.
— Про що ви хочете поговорити? — спитав я.
— Спочатку я хотіла б дізнатися про твої наміри щодо моєї сестри, — сказала Тайберн.
— Мої наміри? — спитав я. В роті було дуже сухо. — Мої наміри є виключно чесними.
— Невже? — сказала вона й присіла, щоб підняти вазу, яка стояла за фонтаном. — І саме тому ти повіз її рагулів показати?
Добре вихований молодий полісмен слово «рагуль» не вживає.
— То було просто попереднє, пробне розслідування, — сказав я. — До того ж, Окслі та Айсіс не рагулі.
Тайберн провела зовнішньою стороною долоні вздовж мармурової посудини, і цівочка з сулії набрякла, стала сильним потоком, яким жінка наповнила вазу.
— Тим не менш, — сказала вона, розгортаючи троянди, — це не ті люди, з ким приємно бачити свою сестру.
— Родину ми не обираємо, — весело сказав я. — Але, на щастя, можна обирати друзів.
Тайберн різко глянула на мене й почала розставляти троянди. Ваза була непримітна, з пласким дном, як у мірної колби, а зроблена була з зеленого лакованого склопластику — одна з тих речей, які можна придбати за п'ятдесят пенсів на придорожньому розпродажі.
— Я не маю нічого проти Старого та його людей, але ми живемо у двадцять першому столітті і це моє місто, і я не для того надривалася тридцять років, щоб якийсь «джентльмен доріг» зміг повернутися й забрати те, що належить мені.
— А що, на вашу думку, належить вам? — спитав я.
Вона проігнорувала моє питання; встромивши останню троянду, жінка поставила вазу на стінку, що обмежувала внутрішній дворик. Коли я купляв їх, ці троянди були останніми, що досі не були продані, вони вже починали в'янути на вітрині. Але коли Тайберн поставила їх у вазу, вони ожили, розправилися та навіть потемнішали.
— Пітере, — сказала вона, — ви бачили як організовано — а радше навіть не організовано — Фоллі. Ви знаєте, що офіційно його для уряду не існує, а його відносини зі столичною поліцією базуються виключно на усталених звичках і, прости Господи, традиціях. Воно тримається виключно на чесному слові та на старих зв'язках. Це типово британська мішанина, і першого ж разу, коли до вас звернулися по допомогу, ви зазнали жахливого фіаско. Я маю доступ до документів, про існування яких ви, Пітере, навіть не знаєте, про місце в Німеччині, що зветься Еттерсбург — можливо, вам буде цікаво спитати про нього свого вихователя.
— Формально він мій Майстер, — сказав я. — Як його учень, я дав цехову клятву, — мій язик був пересохлий і ледь рухався, неначе я цілу ніч спав з відкритим ротом.
— Яка різниця, — сказала вона. — Я розумію, що це суперечить національному характеру, але хіба тобі не хотілося б, щоб ми були в цій справі більш організовані, хоча б дещицю більш дорослі? Ну хіба це так важко — мати офіційний підрозділ уряду, який займається надприродним?
— Міністерство Магії? — спитав я.
— Ха, трясця, ха! — сказала Тайберн.
Мені хотілося знати, чому вона не запропонувала мені чай. Я прийшов до неї з квітами і вважав, що якнайменше можу очікувати на чашку чаю або на пиво, або хоча б води попити. Я спробував прочистити горло, в ньому щось хрипіло. Я глянув на фонтан і на воду, що струменіла в басейн.
— Подобається? — спитала вона. — Цей басейн — досить груба, зроблена в сімнадцятому сторіччі копія італійського витвору, але центральну фігуру було знайдено під землею під час будівництва станції «Свіс Котедж», — вона притулила долоню до обличчя статуї. — Мармур з Бельгії, але археологи запевняють мене, що сницар був місцевий.