Я не міг зрозуміти, чому мені не хотілося пити цю воду. Я ж бо вже пив до цього воду, навіть пиво, і каву або дієтичну колу, коли мав нагоду. Я пив її з пляшок, іноді з-під крана. Коли я був дитиною, я постійно пив з-під крана. Я забігав у квартиру розпечений і спітнілий після гри й не витрачав часу навіть на склянку, а просто відкривав кран і підставляв рот під струмінь. Якщо мати помічала, вона сварила мене за це, але тато лише казав, щоб я був обережний. «А що як звідти риба вистрибне? — казав він. — Проковтнеш її, навіть не помітиш». Тато завжди казав такі речі, і лише коли мені виповнилося сімнадцять, я зрозумів, що він так говорив тому, що завжди був під кайфом.
— Припиніть, — пробурмотів я.
Вона мені гарно посміхнулася:
— Що припинити?
Іноді я не проти того, щоби сп'яніти, але рано чи пізно завжди настає момент, коли розумієш, що вже натикаєшся на предмети, і тоді думаєш: «Мені це вже набридло; поверніть, будь ласка, моєму мозкові повний контроль». Так само мене дратувало і це раптове бажання доставити до Гемпстеду квіти й пити воду з дивних фонтанів. Я спробував позадкувати, але спромігся лише трохи зсунутися.
Посмішка на обличчі Тайберн зникла.
— Чому б тобі не напитися? — спитала вона.
Вона зайшла надто далеко і розуміла це; і те, що я розумію, що вона це розуміє, вона теж розуміла. Чим би не був її вплив на мене, він був надто витончений, щоб я міг впоратися з такою відвертою пропозицією. До того ж, мені завжди було цікаво дізнатися про ту рибу.
— Чудова ідея, — сказав я. — На цій вулиці є паб. Ходімо туди.
— Хитрий, падлюко! — сказала вона, і в мене склалося враження, що вона говорить не про мене. Вона нахилилася ближче й подивилася мені в очі. — Я знаю, що тебе мучить спрага, — сказала вона. — Випий води.
Я відчув, як моє тіло ринулося до фонтана. Цей рух був проти моєї волі, так само, як судома в нозі, або як гикавка, але цього разу все моє тіло корилося не мені, і від цього мене охопив жах. Тоді я зрозумів, що Старий і Мама Темза навіть не намагалися керувати мною; якщо б вони цього захотіли, я б колесом перекидався навколо них. Навряд чи ця сила безмежна, бо інакше що заважає Мамі Темзі або Старому зайти до уряду й диктувати свої умови? Гадаю, якби таке сталося, люди б це помітили; щонайменше, Темза стала б набагато чистішою.
Річ має бути в Найтінґейлі, збагнув я. Противага, людська противага надприродному, і це означало, що вони не могли керувати ним. Єдиною річчю, що відрізняла Найтінґейла від пересічної людини, була магія, а отже саме магія мала бути джерелом захисту. Це було лише припущення, але ж непросто про щось думати, коли твою свідомість намагається підкорити собі втілення історичної лондонської річки.
Щоб виграти час, я спробував відкинути себе назад. Це не спрацювало, але зупинило мій наступний ривок до фонтана. Найтінґейл ще не навчив мене захищатися від магії, тож я натомість вирішив використати Impello. Утворити в думках потрібну форму було набагато легше, ніж я очікував (пізніше я припустив, що Тайберн впливала на інстинктивну частину мого мозку, а не на «вищі» функції), і через цю легкість я переборщив.
— Impello, — сказав я й спробував підняти статую над п'єдесталом.
Почувши тріск мармуру, Тайберн із широко розкритими очима розвернулася до фонтану, і коли вона звела з мене погляд, я похитнувся, раптово звільнившись. Я відчув, як форма вислизнула з-під контролю мого розуму, і голова статуї розлетілася дощем мармурових осколків. Щось вдарило мене по плечу й порізало мені обличчя, а шматок мармуру завбільшки як маленький собака гепнувся на плитки дворика біля моїх ніг.
Басейн для птахів теж тріснув, і вода витекла з нього й розповзалася по внутрішньому дворику, наче пляма крові. Тайберн знов повернулася до мене. На лобі в неї був поріз, сарафан трохи вище стегна розірвався.
Вона мовчала, і це не віщувало нічого хорошого. Я вже бачив таке мовчання; іноді це бувало з мамою; те саме було з жінкою, брата якої щойно збив п'яний водій. Більшість людей вірить стереотипові, буцімто чорні жінки — це крики, хитання головою, подружки та «не може бути!», що якщо вони не зухвалі, то гордовиті, або зневажені, або стійкі та «Не розумію, чому деякі не можуть бути такими, як усі». Але якщо побачите, як чорна жінка замовкла, як це зробила Тайберн — очі палають, губи стиснуті, лице наче посмертна маска — ви щойно створили собі ворога на все життя.
Не залишайтеся поруч, не намагайтеся поговорити з нею про це — повірте, це погано скінчиться. Я послухався власної поради й позадкував звідти. Чорні очі Тайберн проводжали мене, і щойно я повернув за ріг, я розвернувся й дав драла звідти. Вниз до станції «Свіс Котедж» я не те щоб біг, але хода моя була швидкою. Внизу був телефон-автомат, і він був мені потрібний, бо коли я руйнував статую, батарейка була в мобільнику. Я зателефонував оператору, сказав йому свій ідентифікаційний номер, і мене з'єднали з Леслі. Вона забажала знати, де я був, бо поки я був відсутній, усе пішло коту під хвіст.
— Сліпого ми врятували, — сказала вона, — але твоєї заслуги в цьому немає.
Подробиці вона повідомляти відмовилася, бо «твій бос хоче, щоб ти був тут ще вчора». Я спитав її, де знаходиться «тут», а вона сказала мені, що у Вестмінстерському морзі, і це мене розлютило, бо сліпого, можливо, врятували, але якийсь бідолаха все одно залишився без обличчя. Я сказав, що буду там якнайшвидше.
Місцеві патрульні підвезли мене до станції «Свіс Котедж», і там я сів на поїзд до міста. Я сумнівався, що Леді Тай мала намір і достатньо людей, щоб шукати мене по всіх станціях, а однією з небагатьох переваг поламки телефону було те, що його тепер неможливо було хакнути й, відповідно, причепити до мене якісь жучки. Знаєте, я не параноїк. Такі речі можна через інтернет купити.
Коли я сів у поїзд, була година пік, і людей у вагоні було вже досить, щоб доводилося поступатися особистим простором, але ще рано було сказати, що ми напхані, як сардини. Коли я зайняв місце в кінці вагона, спиною до дверей, що вели в наступний, я помітив, що пасажири позирають на мене. Мій вигляд був незрозумілий: костюм і обнадійливо впевнене обличчя казали одне, а те, що я вочевидь нещодавно з кимось бився й до того ж був змішаного расового походження, казали про протилежне. Те, що лондонці байдужі одне одному в метро — міф; ми гіперчутливі один до одного й постійно проробляємо в голові можливі сценарії на стратегії контрзаходів. А що як цей охайний, але етнічний молодий чоловік попросить у мене гроші? Дати чи відмовити? Якщо він пожартує, чи треба мені реагувати? Як саме — стриманою посмішкою чи реготом? Якщо його поранили в бійці, чи потребує він допомоги? Якщо я допоможу йому, чи не чекатиме на мене небезпечна ситуація, або пригода, або шалений міжрасовий роман? Чи встигну я на вечерю? Якщо він розкриє свою куртку й заволає «Бог — великий!», чи встигну я вчасно втекти в інший кінець вагона?
Більшість із нас постійно розробляє безконфліктні стратегії, щоб зберегти мир у нашому часі, в нашому вагоні, будь ласка, Боже, хоча б поки я додому доїду! Люди, кому за шістдесят, називають це загальною ввічливістю; її призначення — не дати нам повбивати одне одного. Ввічливість схожа на vestigia: її не завжди усвідомлюєш, лише інстинктивно змінюєш свою поведінку у відповідь на накопичення магії навколо. Я збагнув, що саме завдяки цьому існують привиди; вони живляться vestigia, наче світлодіоди від довготривкої батарейки, час від часу вимикаючись, щоб не витрачати енергію марно. Я згадав мертвий будинок у Перлі, де жили вампіри. За словами Найтінґейла, вампіри були звичайними людьми, які «заразилися» — ніхто не знав, чим і як — і починали поглинати магічний потенціал, у тому числі vestigia свого оточення.
«Але для живлення живої істоти цього недостатньо, — сказав Найтінґейл. — Тому вони полюють на додаткову магію. Найкращим її джерелом, за словами Ісака Ньютона, були люди, але неможливо поцупити магію в живої особи, навіть у будь-якої форми життя, що складніша за плісняву, окрім як на порозі смерті, і навіть тоді це важко». Я спитав очевидне: навіщо вони п'ють кров? Він сказав, що достеменно ніхто не знає. Я спитав його, чому ніхто не зробив жодного експерименту, а він дивно подивився на мене.