На той час, коли ми з Найтінґейлом вийшли з задніх дверей Королівської Опери на Бау-Стріт, усі вже мали бути на місцях. Зваживши, що Генрі Пайка було забито Чарльзом Макліном на смерть менш, ніж у десяти метрах звідси, ми обоє вирішили, що кращого місця, щоб розпочати пошуки, ми не знайдемо. Я знехотя дістав з торби й надів свій кітель і чортів дурний шолом. Щоб ви знали, ми всі ненавидимо цей клятий шолом, який анітрохи не допомагає під час бійки, а до того ж робить тебе схожим на синю ручку, з якої не зняли ковпачок. Єдина причина, чому ми досі їх носимо, полягає в тому, що всі альтернативні проекти були ще гіршими. Але якщо я мав зіграти роль констебля, краще бути схожим на нього.
Наближалася північ, і останні шанувальники опери виходили з Театру й прямували до станції метро або до стоянки таксі. Бау-Стріт була настільки тиха та пуста, наскільки це взагалі можливо для вулиці в центрі Лондона.
— Ви певні, що зможете його відстежити? — спитав я інспектора.
— Ти роби свою справу, — сказав він, — а я — свою.
Я поправив ремінець на шоломі й звернувся до рації. Цього разу обізвався Сівол, який сказав мені припинити тягти Сірка за хвіст і братися до діла. Я обернувся спитати Найтінґейла, чи добрий я маю вигляд, і лише завдяки цьому побачив чоловіка в гарному костюмі, який вийшов з тіні біля службового виходу з театру й вистрелив чародієві в спину.
Розділ 10
Сліпа зона
Це був білий чоловік середнього віку, вдягнений у якісний, пошитий на замовлення костюм, але нічим іншим не примітний. У правій руці він тримав предмет, схожий на напівавтоматичний пістолет, а в лівій — оперний довідник Густава Коббе. У бутоньєрці в нього була біла гвоздика.
Найтінґейл упав швидко. Просто опустився на коліна, а потім впав обличчям на землю. Він упустив свою тростину, і та торохтіла по бруківці.
Чоловік у гарному костюмі блідими й безкольоровими у світлі ліхтаря очима подивився на мене й підморгнув.
— Ось так, — сказав він.
Теоретично, від чоловіка з пістолетом можна втекти, особливо при слабкому освітленні, за умови що не баритимешся й не забудеш постійно робити зиґзаґи. Я не буду стверджувати, що ця опція мене не спокушала, але якби я побіг, цьому стрілку нічого не заважало би підійти й вистрелити Найтінґейлові в голову. Мене вчили, що треба умиротворювати стрілка, водночас повільно задкуючи; розмова сприяє взаєморозумінню й зосереджує увагу підозрюваного на офіцері, даючи цивільним можливість забратися геть. Ви дивилися «Блакитний Ліхтар» з Джеком Ворнером і Дірком Богардом? Під час мого навчання в Гендоні нас змушували дивитися ту сцену, де полісмена Діксона, якого грає Ворнер, було застрелено. Сценарій написав колишній коп, який знав свою справу. Діксон помирає тому, що як дурний насувався на озброєного підозрюваного. Наші інструктори казали дуже чітко: не юрбіться, не висувайте загроз, балакайте й задкуйте звідти; підозрюваний має бути або надзвичайно дурним, або політично мотивованим, або (одного разу було й таке) мати захист дипломатичної недоторканості, щоб думати, що вбивство полісмена покращить його становище. Щонайменше ви виграєте час на те, щоб прибула група озброєного реагування й відстрелила дурному мерзотнику голову.
Я не думав, що задкування цього разу допоможе. Цей чоловік був однією з керованих Генрі Пайком ляльок, попри будь-які заспокійливі балачки він не вагаючись стрілятиме в мене або Найтінґейла.
Якщо чесно, я взагалі не думав. У моєму мозку було лише: «Найтінґейла підстрелено — пістолет — закляття!»
— Impello! — якомога спокійніше сказав я і підняв ліву ступню чоловіка на метр.
Він скрикнув, а його тіло піднеслося вгору й праворуч. Напевно, я недостатньо зосередився, бо чітко почув, як у його щиколотці зламалася кістка. Пістолет з його руки випав, а сам він змахнув руками й гепнувся на землю. Я підійшов і відштовхнув ногою пістолет, а потім, для певності, копнув чоловіка по голові.
Я мусив надіти йому наручники, але Найтінґейл позаду мене лежав на землі й дихав дуже хрипко. Це зветься «смоктальне поранення грудної клітки», і в цих словах немає метафор. Вхідний отвір був на десять сантиметрів нижче правого плеча Найтінґейла, але вихідного отвору я, перевернувши інспектора на бік, знайти не зміг. Мої інструктори з надання першої допомоги казали про такі поранення однозначно: кожна згаяна тобою секунда є секундою, на яку спізниться швидка допомога.
Я знав, що команда підтримки не почула постріл, бо інакше вони б уже були тут, а збиваючи стрілка з ніг закляттям, я зіпсував свою рацію. Раптом я згадав срібний свисток, що лежав у верхній кишені мого кітеля. Намацавши його, я встромив його в рот і щосили дунув.
Поліцейський свисток на Бау-Стріт. На мить я відчув схожий на vestigium зв'язок із ніччю, з вулицями, з усіма полісменами Лондона, зі свистками, запахом крові та з власним страхом, з усіма копами Лондона всіх часів, які питали себе, якого біса вони так пізно роблять на вулиці. Або ж це була всього лише моя паніка; її та vestigium легко сплутати.
Дихання Найтінґейла ставало уривчастим.
— Не припиняйте дихати, — сказав я. — Цієї звички не слід позбавлятися.
Я почув наближення сирен — який чудовий звук!
Зі зв'язками та знайомствами є одна проблема — ніколи не можна бути певним, чи вони пущені в дію, чи ні, та чи працюють вони на твою користь або на користь іншого знайомого. Те, що цього разу вони працюють проти мене, я запідозрив, коли в кімнату для допитів мені принесли каву та печиво. Колеги-полісмени, яких допитують дружньо, ходять по каву до їдальні самостійно. А обслуговування в номері отримуєш лише тоді, коли стаєш підозрюваним. Я знову був у відділку Черінг-Крос, і дорогу до їдальні, звісно, знав.
Інспектор Найтінґейл був досі живий, як мені сказали, перш ніж посадити з незвичного боку столу в кімнаті для допитів, і його відвезли до нової травматології в університетській лікарні з коментарем «стан стабільний» — за цим терміном могло ховатися що завгодно.
Я подивився на годинник. Пів на четверту ночі, менш ніж чотири години після того, як стріляли в Найтінґейла. Коли довго працюєш у великій організації, починаєш інстинктивно відчувати її течії та припливи. Я відчував, що на мене опускається молот, а зважаючи, що моя чуйка розвивалася лише два роки буття копом, цей молот мав бути величезний. Я здогадувався, хто розпочав рух цього молота, але не міг нічого зробити, окрім як сидіти по інший бік столу для допитів з чашкою поганої кави та двома шоколадними печивами.
Іноді треба нічого не робити й стерпіти перший удар. Таким чином можна побачити, що має нападник проти тебе, викрити його наміри, а тоді, якщо для вас це важливо, недвозначно стати на боці закону. А що як цей удар буде таким сильним, що тобі кінець? Що ж, буває і так.
Обраний для удару тупий предмет захопив мене зненацька, хоча я й зумів зберегти спокійний вигляд, коли Сівол і детектив-сержант Стефанопулос зайшли до кімнати для допитів і сіли навпроти мене. Стефанопулос недбало кинула на стіл теку. Та була надто товста, щоб стільки встигли написати за кілька годин, а отже більшість із тих паперів були просто макулатурою. Вона стримано посміхнулася, розриваючи на аудіокасетах целофанову обгортку, а потім вставляючи їх у подвійний диктофон. Одна з цих касет була для мене або для мого юридичного представника, щоб запобігти вириванню моїх фраз з контексту, а друга була для поліції, щоб довести, що моє зізнання отримано без биття мене по спині, стегнах і сідницях шкарпеткою, наповненою кульками з підшипників. Обидві касети були зайві, бо мене чудово було видно в кадрі відеокамери, що висіла над дверима. По проводах зображення наживо передавалося до кімнати спостереження, в якій, судячи з театральності появи Сівола та Стефанопулос, сидів хтось з Асоціації Старших Офіцерів Поліції, щонайменше заступник комісара.