— Послухайте, — сказав я. — Мені шкода за той фонтан.
На мить мені здалося, що в мене вийшло. Я можу заприсягтися, що щось промайнуло в її очах — чи то пом'якшення, чи то схвалення — але воно відразу зникло, поступившись місцем попередній люті.
— Я дізнавалася про тебе, — сказала вона. — Твій батько — наркоман, уже тридцять років.
Такі слова не мають дошкуляти мені. Про залежність свого батька я знаю з дванадцяти років. Коли я дізнався, він був досить відвертий і намагався зробити так, щоб я зрозумів усе, що це означає, бо не хотів, щоб я успадкував це від нього. Він був одним з кількох людей у Великобританії, які досі отримували героїн за рецептом, завдяки районному лікареві, який був великим шанувальником найменш успішної джазової легенди Лондона. Батько ніколи не позбувався цієї звички повністю, але й ніколи не втрачав контроль. Мені не має дошкуляти, коли його звуть нариком, але все одно дошкуляє.
— Дідько! — сказав я. — Як же йому вдалося це приховувати? Я в шоці.
— Бути розчаруванням — ваша сімейна риса, чи не так? — сказала вона. — Твій вчитель хімії був настільки розчарований тобою, що написав про це листа до газети. Ти був його хлопчиком. Фігурально.
— Еге ж, — сказав я. — Тато вклеїв ту вирізку в альбом.
— А коли тебе звільнять за злісну неправомірну поведінку, він досі берегтиме ту вирізку? — спитала Тайберн.
— Заступник помічника комісара Фолсон, — сказав я. — Він ваш хлопчик, так?
Тайберн злегка посміхнулася.
— Я вважаю за потрібне стежити за зірками, що сходять, — сказала вона.
— Вертите ним навколо пальця? — спитав я. — Дивовижно, що чоловіки згодні робити за невеличкий флірт.
— Не поводься як дитина, Пітере, — сказала Тайберн. — Річ у владі та взаємних інтересах. Якщо ти досі думаєш переважно своїми геніталіями, це не означає, що всі так роблять.
— Я радий це чути, бо хтось має сказати йому, що час вже стригти брови, — сказав я. — Пістолет — ваша робота?
— Не кажи дурниць, — відповіла вона.
— Це цілком у вашому стилі. Змусити іншого дати ради вашим проблемам. Макіавеллі пишався б вами.
— Ти хоч що-небудь читав з Макіавеллі? — спитала вона.
Я завагався і вона зробила з цього правильний висновок.
— А я читала, — сказала вона. — В оригіналі, італійською.
— Навіщо?
— Для диплома, — сказала вона. — Коледж святої Гільди в Оксфорді. Історія та італійська.
— І з обох спеціалізацій відмінниця, звісно? — сказав я.
— Авжеж, — сказала вона. — Тож ти мусиш розуміти, чому поношена шляхетність Найтінґейла мене анітрохи не вражає.
— То це ви дали пістолет? — спитав я.
— Ні, не я, — сказала вона. — У мене не було потреби планувати цей провал. Рано чи пізно Найтінґейл мав облажатися. Хоча навіть я не думала, що йому стане дурості дозволити комусь підстрелити себе. Втім, нема лиха без добра.
— Чому ви досі не в Фоллі? — спитав я. — Чому тут, у каретні? Там дуже цікаво, бібліотека просто неймовірна, а якщо здавати ці апартаменти тим, хто знімає історичні кінофільми, можна цілий спадок заробити.
— Усьому свій час, — сказала вона.
Я намацав у кишені ключі.
— Ось, можу свої ключі позичити, — запропонував я. — Не маю сумнівів, що десантників ви зможете забалакати.
Від моєї простягнутої руки вона відвернулася.
— Одним з добрих наслідків цих подій, — сказала вона, — стане можливість зробити розумний вибір щодо того, як діяти в таких справах надалі.
— Ви не в змозі зайти, — сказав я. — Я правий?
Я згадав про Беверлі Брукс і її «недружні силові поля».
Леді Тай глянула на мене, наче герцогиня, тим старим поглядом, який не до снаги опанувати дружинам футболістів, і на мить від неї тхнуло стічною трубою, грошима та угодами, ухваленими під бренді та сигари. Але через те, що Тайберн була сучасною, були там також запахи капучино та в'ялених помідорів.
— Ти зібрав усе, за чим прийшов? — спитала вона.
— Цей телевізор мій, — сказав я.
Вона відповіла, що я можу забрати його будь-коли, коли мені зручно.
— Що він у тобі знайшов? — спитала вона й похитала головою. — Завдяки чому ти став хранителем таємного полум'я?
Я не знав, про яке в біса полум'я йдеться.
— Просто пощастило, напевно.
Не вдостоївши мене відповіді, вона відвернулася й продовжила нишпорити у валізах. Мені стало цікаво, що вона насправді шукає.
Коли я перетинав двір каретні, я почув позаду приглушене дзявкотіння й обернувся. З вікна третього поверху на мене дивилося бліде скорботне обличчя — Моллі, яка міцно притулила до грудей Тóбі. Я зупинився, щоб помахати їм рукою (сподіваюся, що обнадійливо), а потім пішов перевірити, чи живий ще Найтінґейл.
Біля дверей до палати Найтінґейла чатував озброєний полісмен. Я показав йому своє посвідчення, а він змусив мене залишити мої торби в коридорі. Сучасна реанімаційна палата може бути напрочуд тихою: апаратура моніторингу стану хворого видає звуки лише коли щось погано, а дартвейдерського сипіння не було, бо Найтінґейл дихав самостійно.
У різнобарвній поліестеровій постелі, яку легко прати, він виглядав дуже старим і недоречним. Одна з нерухомих рук була оголена й приєднана до десятка проводів і трубок, обличчя витягнулося й посірішало, очі заплющені. Але дихання було сильне, рівне та самостійне. На столику біля нього стояла миска з виноградом, а у вазі стирчав букет синіх диких квітів.
Якийсь час я постояв біля ліжка, вважаючи, що треба щось сказати, але нічого не спало на думку. Переконавшись, що ніхто цього не побачить, я взяв його за руку й потиснув її — вона була напрочуд тепла. Мені здалося, що я щось відчув — слабкий запах вологої сосни, деревного диму та полотна — але це відчуття було настільки нечітким, що я не був певний, чи це vestigia. Я збагнув, що хитаюсь на ногах — настільки був утомлений. У куті кімнати було крісло. Зроблене з ламінованої деревостружкової плити та вкритої пластиком незаймистої піни, воно здавалося надто незручним, щоб спати в ньому. Я сів у нього, дозволив голові нахилитися вбік, і за півхвилини вирубився.
Ненадовго прокинувшись, я побачив доктора Валіда та двох медсестер, які метушилися навколо ліжка Найтінґейла. Я витріщався на них, як дурень, доки доктор Валід не побачив мене й не наказав спати; принаймні, мені здалося, що він сказав саме це.
Наступного разу я прокинувся від запаху кави. Доктор Валід приніс мене картонну чашку лате й таку кількість пакетиків з цукром, що їхня ціна могла зробити в моєму продуктовому бюджеті суттєву недостачу.
— Як він? — спитав я.
— Йому вистрелили в груди, — сказав доктор Валід. — Після такого люди дещо сповільнюються.
— З ним усе буде гаразд?
— Він житиме, — сказав доктор Валід. — Але я не знаю, чи одужає він повністю. Втім, те, що він дихає без штучної допомоги — добрий знак.
Я надпив лате й обпік язик.
— Мене не пускають у Фоллі, — сказав я.
— Я знаю, — сказав доктор Валід.
— Ви можете зробити так, щоб пустили?
Доктор Валід засміявся.
— Тільки не я, — сказав він. — Я лише цивільний радник, що має трохи езотеричного досвіду. Доки Найтінґейл не може виконувати свої обов'язки, рішення про доступ до Фоллі має ухвалювати комісар, або навіть хтось вищий за нього.
— Міністр внутрішніх справ? — спитав я.
Доктор Валід знизав плечима.
— Щонайменше, — сказав він. — Ти знаєш, що далі робитимеш?
— У вас є доступ до інтернету? — спитав я.
Якщо пройти крізь певні двері, навчальні лікарні на кшталт цієї перестають бути лікарнями й перетворюються на медичні дослідницько-адміністративні центри. Доктор Валід мав там свій кабінет і — це мене шокувало — студентів.
— Езотеричним речам я їх не вчу, — сказав він.
Вибачаючись за вихваляння, доктор пояснив, що він є всесвітньо визнаним гастроентерологом.
— У кожного своє хобі, — прокоментував він.