Це було логічно. Вона була присутня під час убивства Купертауном дружини та дитини, під час пригоди в кінотеатрі та під час нападу на доктора Фремлайна. Вона була присутня на плануванні операції біля Опери й прибула туди з підмогою вчасно, щоб забрати й сховати пістолет.
Моєю підозрюваною була Леслі Мей. Вона брала в цьому участь; керована Генрі Пайком, вона грала роль у його божевільній виставі про бунт і помсту. Я подумав, чи не брала вона участь у цьому від самого початку, ще від тієї ночі, коли голову Вільяма Скірміша було збито з його плечей і коли я зустрів Ніколаса Волпенні. Але потім я згадав Кралю Поллі зі сценарію — мовчазну дівчину, до якої залицявся Панч після того, як убив свою дружину та дитину. Він гучно цілує її, і вона не вбачає в цьому нічого поганого. А потім він співає «Якби я мав усіх дружин Короля, я вбив би їх усіх заради моєї Кралі Поллі».
Одного разу одна мати загубила на Ковент-Ґарден свого сина. Вона була справжньою англійкою в старому сенсі цього виразу: гарне плаття з візерунком, гарна сумочка; вона йшла скуповуватися у Вест-Енді та відвідати музей лондонського транспорту. На мить відволіклася, задивилася на вітрину крамниці, а обернувшись, виявила, що її шестирічний хлопчик зник.
Я дуже добре пам'ятаю, яким було її обличчя на той час, коли вона знайшла нас. Поверхневий спокій, традиційна британська стриманість, але її видавали очі, які металися то вправо, то вліво — вона стримувала бажання бігти відразу на всі боки. Я намагався заспокоювати її, а Леслі зв'язалася з відділком і організувала пошук. Не пам'ятаю, що я казав тій жінці; напевно, щось заспокійливе; але навіть говорячи я бачив, як вона ледь помітно тремтить, і збагнув, що просто на моїх очах людина розвалюється. Шестирічна дитина знайшлася менше, ніж за хвилину по тому: якийсь добрий мім привів її з одного з двориків Площі. Тієї миті, коли з'явився хлопчик, я дивився на матір і бачив, як на її обличчя повернувся спокій, як страх наче засмоктувало всередину, доки не залишилася просто жвава та практична жінка в сарафані та босоніжках.
Тепер я розумів цей страх — не за себе, а за когось іншого. Леслі була керована Генрі Пайком, який сидів у її голові вже щонайменше три місяці. Я спробував згадати, коли бачив її востаннє. Чи виглядало її обличчя інакше? А потім я згадав її усмішку, широку посмішку, яка не приховувала зубів. Чи посміхалася вона мені нещодавно? Я подумав, що це було можливо. Якби Генрі Пайк застосував на ній dissimulo, переробив її на подобу Пульчинелли, вона б не змогла приховати розтрощені зуби. Я не знав, як вийняти Генрі Пайка з її голови, але подумав, що якщо зможу дістатися до неї раніше, ніж поверненець спотворить її обличчя, то, можливо, зможу цьому запобігти.
На той час, коли доктор Валід повернувся до свого кабінету, я вже мав план.
— Який саме? — спитав він.
Я розповів, але на його думку цей план був жахливий.
Розділ 11
Бунт вершків суспільства
Першою задачею було знайти Леслі. Це я зробив просто: зателефонував їй і спитав, де вона.
— Ми на Ковент-Ґарден, — сказала вона.
«Ми» — це вона, Сівол і приблизно половина решти відділу розслідування вбивств, бо старший інспектор вирішив діяти за перевіреною часом традицією «коли маєш сумнів, залучи якнайбільше людей». Вони збиралися прочесати Площу, а потім швидко перевірити Королівську Оперу.
— Що він сподівається зробити? — спитав я.
— Перш за все обмежити поширення проблеми, — сказала Леслі. — А щодо більшого ми сподіваємося на тебе, чи ти забув?
— Я дещо вигадав, — сказав я. — Але важливо, щоб ти не робила нічого дурного.
— Гей! — сказала вона. — Це ж я!
Якби ж то це була правда!
Далі мені було потрібне авто, тож я подзвонив Беверлі на її водозахисний телефон, сподіваючись, що вона зараз не плаває під Тауерським мостом, чи що там ці німфи річок на дозвіллі роблять. З другої спроби вона взяла слухавку й захотіла знати, що я зробив з її сестрою.
— Вона незадоволена, — сказала Беверлі.
— Забудь про сестру, — сказав я. — Мені потрібна твоя машина.
— Лише якщо я теж поїду, — сказала вона. Я був до цього готовий; тобто, насправді я навіть розраховував на це. — А інакше йди пішки.
— Згода, — сказав я, вдаючи, що мені цього не хочеться.
Вона сказала, що за півгодини під'їде.
Третім пунктом було знайти якісь сильні препарати; зважаючи на те, що я знаходився у великій лікарні, ця задача виявилася напрочуд важкою. Проблема полягала в тому, що мій слухняний лікар мав сумніви щодо етики.
— Ви забагато телевізор дивитеся, — сказав доктор Валід. — Дротиків зі снодійним не буває.
— Бувають, — сказав я. — В Африці ними постійно користуються.
— Я спробую перефразувати й говорити повільніше, — сказав доктор Валід. — Безпечних дротиків зі снодійним не буває.
— Це не обов'язково має бути дротик, — сказав я. — Чим довше ми залишаємо Леслі керованою, тим більша ймовірність того, що Генрі Пайк зруйнує її обличчя. Для того, щоб працювала магія, розум має бути притомним. Вимкніть ту частину мозку, що відповідає за свідомість, і б'юсь об заклад — Генрі не зможе скористатися закляттям, а лице Леслі залишиться таким, яким його Бог створив.
З виразу обличчя доктора Валіда я бачив, що він поділяє мою думку.
— Але що потім? — спитав він. — Ми не можемо тримати її в медичній комі невідомо скільки.
— Ми отримаємо час, — сказав я. — Може, Найтінґейл отямиться, може я встигну повернутися до бібліотеки Фоллі, може Генрі Пайк помре від старості… чи як там називається, коли непомерлі зникають.
Доктор Валід буркнув, пішов геть, і згодом повернувся з наповненими одноразовими шприцами, що були запаковані й мали емблему біологічної небезпеки та надпис «Ховайте від дітей».
— Розчин еторфіну гідрохлориду, — сказав він. — Достатньо для того, щоб приспати жінку вагою шістдесят п'ять кілограмів.
— Швидко діє? — спитав я.
— Це саме те, що колють носорогам, — сказав він і дав мені другий пакунок, в якому були ще два шприци. — А цей препарат для зворотного ефекту, наркан. Якщо вколеш собі еторфін, негайно вколи собі ось це, викликай швидку й зроби так, щоб вони прочитали ось цю картку.
Він дав мені картку, яка ще не охолола після ламінатора. Акуратним почерком доктора Валіда там було написано: «Увага! Мені стало дурості вколоти собі гідрохлорид еторфіну», а далі йшов перелік потрібних лікувальних процедур. Більшість з них стосувалася реанімації та героїчних заходів щодо збереження серцебиття та дихання.
Їдучі ліфтом униз, до вестибюля, я нервово плескав по кишенях куртки й тихо повторював, що транквілізатори — в лівій кишені, а протидія — в правій.
Беверлі чекала на мене там, де паркуватися було заборонено; на ній були штани кольору хакі та коротка чорна футболка з надписом «WINE BACK HERE» на грудях.
— Та-да! — сказала вона й показала мені свою машину.
Це був яскраво-жовтий «BMW Mini» з відкидним верхом, модель «Cooper S». Важко знайти машину, яка впадає в очі сильніше за цю, але поміщається на стандартній парковці. Я залюбки дозволив вести дівчині, бо не хотів, щоб мене побачили за кермом такої автівки.
Було спекотно, як для кінця травня, тож це був чудовий день, щоб їхати з відкинутим верхом, навіть попри вихлопи в годину пік. Вміння Беверлі водити машину було пересічно жахливим, чого й слід було чекати від того, хто отримав права менш ніж два роки тому. Хорошою рисою лондонського транспортного руху є те, що зазвичай водій не має можливості розігнатися до такої швидкості, на якій можна припуститися фатальної помилки. Цілком очікувано ми зрештою застрягли на початку Ґавер-Стріт, і переді мною повстала одвічна лондонська дилема: вийти та піти пішки чи чекати й плекати надію?