Леслі нахилилася вперед так, що її голова пройшла повз петлю, й спитала:
— Так?
— Ні, ні, — сказав я й указав на петлю, — Сюди.
Я подумав, що якщо на мене діє навіювання, я маю бути здатним відкинути його.
Леслі театрально промахнулася, знову намагаючись засунути голову в петлю.
— Ось так? — спитала вона.
Я намагався виштовхнути цю форму зі свого розуму, але натомість сказав:
— Не так, дурню! — і зобразив роздратування.
Груба сила допомогти не могла, і я мав щось вигадати, бо менш ніж через дві репліки персонаж Джек Кетч мав сунути свою дурну макітру в петлю й дозволити повісити себе, а разом із собою й мене.
— Ти кого дурнем звеш? Спробуй це сам зробити, якщо розумний! — пищала Леслі й зробила паузу, даючи глядачам час посміятися. — Покажи мені, як це робиться, і я відразу повторю.
Моє тіло посунулося в передчутті руху, після якого моя голова мала потрапити в петлю. І тоді мені спала думка, що якщо я не можу позбутися цього змушення, то, може, вдасться його змінити? Я зробив це за подобою зниження шуму, коли для послаблення звуку створюють такий самий звук, але в протилежній фазі — це дуже складний і неінтуїтивний принцип, але він працює. Я сподівався, що моя дивна спроба зробити подумки те саме буде вдала, бо щойно я почав утворювати подумки форму, аж мій рот сказав:
— Добре, покажу.
Моя форма та примус зіткнулися наче двоє коліщат, що зчепилися зубцями, намагаючись рухати одне одного в протилежному напрямку. Мені здалося, що я навіть відчуваю, як шматки forma вертяться в моїй голові й боляче рикошетять всередині черепа, але все це могло бути лише моєю уявою. Втім, байдуже, уява то була чи ні. Я відчув, що параліч минув, відсмикнув голову від зашморгу й тріумфально глянув на Леслі.
— А може і не покажу, — сказав я.
Величезна рука обхопила ззаду мої груди, а здоровенна долоня штовхнула мене в потилицю, спрямовуючи голову в петлю. Я відчув запах верблюжої шерсті та лосьйон після гоління — певно, поки я радів своїй розумності, до мене ззаду підійшов Сівол.
— А може і покажеш, — сказала Леслі.
Я пручався, але хоча й бувають великі чоловіки, які напрочуд слабкі, Сівол до них не належав, тому я встромив шприц у не прикриту одягом частину його руки та вколов йому всю дозу. На жаль, ця доза була підібрана для Леслі, яка не мала розміру Сівола. Його сили анітрохи не послабшали, а Леслі тим часом крикнула: «Підіймайте, хлопці!» і мене потягнуло за шию вгору.
Єдине, що врятувало тоді моє життя — мене вішали театральним зашморгом, який з урахуванням норм безпеки було розроблено так, щоб не пошкодити горлянку привабливого хорватського баритона, якого мали в ньому вішати. Вузол був несправжній, а щоб мотузка не втрачала форму, її було підсилено металевим дротом. Десь безумовно мало бути вушко, до якого мала бути пристебнута майстерно прихована страхувальна система, надягнута на того гарного баритона, що мав співати прощальну арію. У мене, на жаль, страхувальної системи не було, тому клятий зашморг мало не вбив мене, але все-таки мені вдалося висунути з нього голову, обдерши при цьому шкіру на підборідді. Щоб мати більшу опору, я засунув у зашморг лікоть, але спину все одно пройняло болем.
Швидко глянувши вниз, я побачив що до сцени щонайменше п'ять метрів. Найближчим часом руки розслабити не вдасться.
А Леслі піді мною знову звернулася до глядачів.
— От і розібралися з поліцією! — сказала вона.
Сівол позаду неї важко сів на сходинку й упав уперед, наче втомлений бігун — нарешті подіяв еторфіну гідрохлорид.
— Бачите, — сказала Леслі. — Один офіцер смикається перед сконом, а другий заснув, напевно, очманівши від пиття. Ось так ми, добрі люди Англії, довіряємося свиням, які майже не відрізняються від злодіїв, яких мусять ловити. Як довго, пані та панове, хлопчики та дівчатка, ви можете терпіти це? Чому це люди доброї вдачі платять податки, а іноземці тим часом не платять нічого, але розраховують на вільності, які є важко заробленими привілеями англійця?
Триматися мені було дедалі важче, але розтискати пальці анітрохи не хотілося. Обабіч сцени були величезні завіси, і я подумав, що зможу вхопитися за одну з них, якщо розгойдаюсь. Схопившись обома руками за зашморг, я почав згинатися, зміщати центр ваги, щоб збільшити амплітуду.
— Бо кого пригноблено сильніше? — вигукнула Леслі. — Тих, хто не шукає нічого, крім прав для себе, або тих, хто вимагає всього — соціального забезпечення, субсидій, пенсій — а самі нічого не платять?
Одна з речей, яку я вивчав з історії, була реформа «Закону про бідних», тому я знав, що Генрі Пайк або користається тим, що знайшов у пам'яті Леслі, або впродовж минулих двохсот років читав газети.
— І чи вдячні вони? — питала вона.
Глядачі щось забурмотіли.
— Авжеж, ні! — сказала Леслі. — Бо вони звикли вважати такі речі своїм правом!
Було нелегко зробити так, щоб мотузка гойдалася не над оркестровою ямою. Я спробував змінити напрямок, і через це почав описувати вісімку. Від платформи на риштуванні мене досі відділяло кілька метрів, тож я гойднувся сильніше, змахнувши ногами.
Раптом натовп заревів, і я відчув, як навколо мене здіймається хвиля розчарування та обурення. У критичну мить я втратив зосередженість і врізався у портьєру. Я стрибнув, відчайдушно хапаючись за важку тканину руками та ногами, намагаючись сповільнити свій спуск на сцену.
А потім усе освітлення погасло. Не було ні іскор, ні вибухів, ні спалахів — нічого театрального; лампи просто вимкнулися. Я подумав, що десь усередині сучасної системи освітлення кілька мікропроцесорів щойно розсипалися піском. Коли висиш на самих лише нігтях, рухатися вниз — майже завжди найкращий вибір, тому я намагався не зважати на біль у передпліччях і почав опускатися завісою. Я чув, що глядачі в раптовій темряві не панікують; зважаючи на обставини, це було дуже моторошно.
Навколо Леслі, наче промінь від невидимого прожектора, з'явилося коло світла.
— Пані та панове, — гукнула вона, — хлопчики та дівчатка! Гадаю, настав час погратися надворі!
Один з дядьків моєї мами колись придбав квитки на матч «Арсенала» проти «Тотенгема», а через те, що його син піти не зміг, взяв замість нього мене. Ми опинилися серед власників сезонних квитків, найзатятіших футбольних фанатів, які прийшли заради гри, а не бійки. Бути серед такого натовпу все одно, що потрапити в приплив — хоч як не старайся рухатися в іншому напрямку, він усе одно потягне тебе за собою. Гра була досить нудна й усе йшло до нічиєї «нуль-нуль», аж раптом, не сіло не впало, в додатковий час «Арсенал» стрімко пішов у наступ. Коли вони досягли штрафного майданчика, усі шістдесят тисяч людей затамували подих. А коли форвард «Арсенала» влупив м'яч у сітку, я кричав від радості разом з усіма людьми навколо. Це було цілком мимовільно.
І таке саме відчуття було, коли Генрі Пайк вивергнув натовп з Королівської Опери. Напевно, я відпустив завісу й останні два метри пролетів. Єдине, що пам'ятаю: я раптом лежу на сцені з різким болем у гомілці та з несподіваним бажанням набити комусь пику. Ставши на ноги, я опинився лицем до лиця з Леслі.
Я здригнувся. Зблизька дивитися на рештки обличчя було ще важче. Мої очі проти волі намагалися втекти від цієї гротескної карикатури. Навколо дівчини стояли актори: всі чоловіки, всі напружені та, за винятком тендітного баритона, набагато дебеліші, ніж можна очікувати від творців високої культури.
— У тебе все гаразд? — верещала вона. — Я через тебе хвилювався.
— А хіба не через тебе я висів? — сказав я.
— Пітере, — сказав Генрі Пайк. — Я ніколи не бажав твоєї смерті. Впродовж минулих кількох місяців я став сприймати тебе не стільки як ворога, скільки як комедійного персонажа, телепня, що виходить на сцену з собакою й виконує кумедні речі, поки справжні актори перевдягаються.
— Я звернув увагу, що Чарльз Маклін не з'явився, — зауважив я.
Ніс Панча смикнувся.
— Байдуже, — сказала Леслі. — Цей старий покидьок не зможе ховатися вічно.
— А ми тим часом… Що ми робимо? — спитав я.