— Гратимемо свої ролі, — сказала Леслі. — Ми — Містер Панч, нестримний дух бунту та повстання. Наша природа — чинити неспокій, так само як твоя природа — намагатися зупинити нас.
— Ти вбиваєш людей, — сказав я.
— На жаль, — сказала Леслі. — Будь-яке мистецтво вимагає жертв. І послухай того, хто знається на цьому: смерть — це радше нудно, ніж трагічно.
Раптом мене вразила думка, що той, з ким я розмовляю, не є повною особистістю. Вимова стрибала то взад, то вперед, від однієї ери до іншої, переслідувані мотиви та поведінка шалено змінювалися. Це був не Генрі Пайк, навіть не Містер Панч, це була якась мозаїка; особистість, складена з напівзабутих фрагментів. Можливо, привиди всі такі — візерунки зі спогадів, що затрималися в матеріалі міста, наче файли на жорсткому диску; і вони повільно згасають, бо кожне покоління лондонців додає до цих візерунків свої життя.
— Ти мене не слухаєш, — сказала Леслі. — Я приділив час зі свого насиченого розкладу, щоб позловтішатися, а ти поринув у свій власний світ!
— Скажи-но мені, Генрі, — сказав я. — Як звали твоїх батьків?
— Містер і міс Пайк, звісно.
— Я питав про імена, а не прізвища.
Леслі засміялася.
— Ти намагаєшся обдурити мене, — сказала вона. — Їх звали Батько та Мати.
Я не помилився; Генрі Пайк — принаймні, та частина його, що сиділа в голові Леслі — був у буквальному сенсі не сповна розуму.
— А розкажи-но мені все добре, що спливає тобі на думку про твою матір, — сказав я.
Леслі нахилила голову вбік.
— Ти що, дурнем мене вважаєш? — сказала й указала на трупу акторів, які незворушно спостерігали за нашою розмовою. — Знаєш, що надрукували в «Таймс» про цю постановку?
— «Похмура та безглузда»? — припустив я, підводячись. Якщо Леслі воліє просторікувати, чому б мені не скористатися цим і не встати?
— Майже, — сказала вона. — Театральний критик з «Таймс» написав, що «ця вистава була така сама серйозна, як різдвяний епізод серіалу «Вулиця Коронації»».
— Як грубо, — сказав я.
Транквілізатора в мене більше не залишилося, але за кулісами лежав набір першої медичної допомоги. Можливо, одного удару важким ящиком по голові вистачить, щоб Леслі знепритомніла. А що потім?
Леслі нахилила голову в інший бік, не зводячи очей з мене.
— Дивіться, хлопці, — сказала вона акторам. — Це ж театральний критик з «Таймс»!
Я подумав був сказати їм, що навіть не читаю «Таймс», але вирішив, що вони мене навряд чи слухатимуть. Я побіг до найближчого пожежного виходу, керуючись тим, що він за визначенням має бути найкоротшим шляхом назовні, який за законом має бути незамкненим. До того ж, знаки пожежних виходів мали інше живлення, а тому залишалися єдиним джерелом світла.
Перетнувши залаштункове приміщення, що мало розмір ангара, я випереджав співаків на три метри й не став сповільнятися для того, щоб відчинити перші двері — це коштувало мені синця навпроти ребра, зате надало мені ще один метр. Мої очі почали вже адаптуватися, але навіть попри те, що знак аварійного виходу світив прямо переді мною, його світла не вистачило, щоб не перечепитися через залишений на проході возик. Схопившись за гомілку, я полетів на підлогу, і якась дурна частина мого мозку думала тоді про те, що ця перепона була порушенням правил безпеки.
Вздовж коридору до мене мчав чийсь силует. Мене наздоганяв співак; у темряві було незрозуміло, який саме. Я штовхнув ногою йому назустріч візок, і він гепнувся долілиць поруч зі мною. Це був великий чоловік, від якого пахнуло потом і гримом. Він спробував підвестися, але я, встаючи на ноги, наступив йому на спину. У двері вломилися його друзі, тож я скрикнув, щоб привернути їхню увагу до себе, а тоді дременув звідти. Крики, з якими вони перечіплювалися через свого колегу, дуже тішили.
Бах! — крізь ще одні двері — і ввімкнулося світло; напевно, це була окрема мережа; я знову був у лабіринті вузьких коридорів, що виглядали однаковими. Я пробіг крізь кімнату, що була населена самими лише перуками, і повернув у коридор, підлога якого була вкрита заметами балетних туфель. На одному з них я послизнувся й врізався в шлакобетонну стіну. Позаду чулося виття акторів, які бажали моєї крові; те, що їхні погрози виголошувалися з бездоганною дикцією, анітрохи не розраджувало.
Зрештою, вибігши крізь ще один пожежний вихід, я опинився на першому поверсі біля туалетів, поруч із роздягальнею. З головного фойє чулося, як б'ється скло, тому я попрямував до бічного виходу, повз квиткові каси. Проігнорувавши повільні двері, що оберталися, я відразу попрямував до запасних виходів, але те, що я побачив за склом, змусило мене зупинитися.
На Бау-Стріт був повний безлад. Добре вдягнутий натовп грабував готель, що був навпроти, а від однієї з машин здіймався стовп густого чорного диму. Це була знайома машина — жовтий «Міні» з відкидним верхом.
Розділ 12
Крайні заходи
Масові зворушення не подобаються нікому, крім мародерів і журналістів. Лондонська поліція, будучи динамічною сучасною правоохоронною силою, має багато планів, як діяти у випадку громадських заворушень, залежно від того, хто протестує: починаючи від фермерів із вантажівками гною, і закінчуючи приміськими анархістами, що мають вихідні, та суботніми джихадистами. Але навряд чи вона має план на випадок того, що понад дві тисячі розлючених обожнювачів опери виллються з Королівської Опери й шалено буйствуватимуть на Ковент-Ґарден.
Я був майже певний, що Беверлі, як розумній жительці Лондона, стало мозку, щоб утекти з машини ще до того, як натовп підпалив її автівку, але я знав, що її мати не вибачить мені, якщо я цього не перевірю. Я біг і волав на всю горлянку, сподіваючись, що всі вважатимуть мене одним з бунтівників.
Щойно я вибіг з дверей, по моїх вухах вдарив галас. Він був схожий на невдоволення відвідувачів паба, але у гігантському масштабі, складався з дивних співів та тваринного виття. Це було анітрохи не схоже на звичайний бунт. Зазвичай більшість людей у натовпі нічого не роблять, тільки дивляться та заохочують. Покажіть їм розбиту вітрину магазина, і вони залюбки розкрадуть її вміст, але як і більшість людей вони, насправді, не хочуть бруднити власні руки. Але сьогоднішнє збіговисько складалося з самих лише ватажків; усі, починаючи з підозріло гарно вдягненого молодого чоловіка й закінчуючи поважною пані у вечірній сукні, були геть божевільні й готові щось ламати. Я наблизився, наскільки це було можливо, до охопленого полум'ям «Міні» і з полегшенням побачив, що на жодному з його сидінь нікого не було. Беверлі обачно дала драла, і мені слід було робити те саме, але я відволікся, побачивши гелікоптер, що висів просто наді мною.
Гелікоптер означав, що центральне командування поліції взяло на себе безпосередній контроль. А це означало, що десятки офіцерів центрального командування під час вечірок, переглядів кінофільмів або побачень з коханими отримали термінові телефонні дзвінки від місцевих офіцерів, які відчайдушно намагалися позбутися відповідальності за будь-що. Я міг побитися об заклад, що центральне командування відразу збагнуло, що все йде шкереберть, а щойно бунт закінчиться, почнеться грандіозна музична гра службових розслідувань. І ніхто не хотів стати тим, кому не вистачить посади, коли музика зупиниться.
За іронією, саме ця думка відволікла мене настільки, що заступник помічника комісара Фолсом зміг непомітно наблизитися до мене ззаду. Коли він вигукнув моє ім'я, я обернувся й побачив, що він простує до мене. Його консервативний піджак (тепер, зблизька, я побачив, що він у тонку смужечку) не мав рукава та ґудзиків. Заступник помічника комісара був одним з тих людей, у кого на обличчі щось смикається, коли вони розлючені; на їх думку, вони зберігають крижаний спокій, але щось їх завжди видає. У випадку Фолсома це було сіпання лівого ока.
— Ви знаєте, що я ненавиджу понад усе? — гукнув він.
Я розумів, що він би волів говорити тихим зловісним голосом, але на його жаль бунт навколо був занадто гучний.