— Ви хочете сказати, що привиди існують?
Найтінґейл акуратно витер губи серветкою.
— Ви з ним розмовляли, — сказав він. — Який ваш висновок?
— Я чекаю на підтвердження свого старшого офіцера, — сказав я.
Він відклав серветку й взяв чашку.
— Привиди існують, — сказав він і надпив чай.
Я витріщився на нього. Я не вірив ні в привидів, ні у фей, ні в богів, і впродовж двох минулих днів почувався глядачем на виставі ілюзіоніста, неначе будь-якої миті з-за завіси вийде фокусник і попросить мене загадати будь-яку карту. Вірити у привидів я не був готовий, але емпіричні результати заперечувати не міг.
А якщо привиди справжні?..
— Чи не хочете ви мені сказати, що в лондонській поліції є секретний філіал, який займається привидами, вовкулаками, феями, демонами, відьмами, чаклунами, ельфами, гоблінами?.. — спитав я. — Я сподівався, що ви мене зупините раніше, ніж я вичерпаю всі відомі мені слова.
— Названі вами — лише мала частка, — сказав Найтінґейл.
— Інопланетяни? — не зміг не спитати я.
— Поки що не було.
— А секретний філіал поліції?
— Боюсь, що до його складу належу лише я, — відповів він.
— І ви хочете, щоб я… долучився?
— Щоб ви допомогли мені з цим розслідуванням, — сказав Найтінґейл.
— Ви вважаєте, що в цьому вбивстві було щось надприродне? — спитав я.
— Розкажіть-но мені, що вам повідомив ваш свідок, — сказав він, — а тоді побачимо, до чого це веде.
Тож я розповів йому про Ніколаса та про те, як убивця змінив одяг. Про записи камери спостережень і про те, що відділ убивств вважає, що то двоє різних людей. Коли я закінчив, він попросив у офіціантки рахунок.
— Шкода, що я не знав цього вчора, — сказав він. — Але є шанс, що ми все одно зможемо знайти слід.
— Слід чого, сер? — спитав я.
— Потойбічного, — сказав Найтінґейл. — Воно завжди залишає слід.
Їздив Найтінґейл на «Ягуарі», на справжнісінькому Mark 2 з 3.8-літровим двигуном XK6. Мій татко міг би свою трубу продати за можливість володіти такою тачкою, і це ще в 1960-х, коли труба досі для нього щось значила. «Ягуар» не був як новий: на кузові подекуди були вм'ятини, на дверцятах водія була огидна подряпина, шкіра сидінь починала тріскатися, але коли Найтінґейл повернув ключ запалювання і рядний шестициліндровий двигун загуркотів, ця машина була ідеальна.
— На державних випускних іспитах ви здавали природничі науки, — сказав Найтінґейл, коли ми поїхали. — Чому ви не пішли до університету?
— Я відволікся, сер, — відповів я. — Мої оцінки були невисокі, тому я не зміг вступити туди, куди хотів.
— Серйозно? І що вас відволікало? — спитав він. — Може, музика? Ви організували власний гурт?
— Ні, сер, — сказав я. — Нічого настільки цікавого.
Ми поїхали через Трафальгарську площу й скористалися поліцейським проблисковим маячком, щоб проїхати навпростець через Мелл, повз Букінгемський палац до пам'ятника королеві Вікторії. Я розумів, що цією дорогою ми могли їхати лише до одного з двох місць: або до Белгравського відділку, де був штаб відділу вбивств, або до Вестмінстерського моргу, де знаходився труп. Я сподівався на штаб, але їхали ми, звісно, до моргу.
— Але ви розумієте науковий метод? — спитав Найтінґейл.
— Так, сер, — сказав я і подумав: Бекон, Декарт, Ньютон — пам'ятаю. Спостереження, гіпотеза, експеримент і ще щось, що я зможу пригадати, коли повернусь до свого ноутбука.
— Добре, — сказав Найтінґейл. — Бо мені потрібна людина, здатна до об'єктивності.
«Точно в морг», — подумав я.
Офіційно він зветься «Криміналістичний комплекс Іена Веста» і являє собою найкращу спробу МВС надати одному зі своїх моргів такий само крутий вигляд, як в американських серіалах. З метою завадити бридким полісменам забруднювати залишки доказів на тілі померлого, тут є спеціальна аудиторія, звідки можна стежити за розтином наживо на телеекрані. Ця технологія навіть найстрашніший розтин тіла опускала до рівня телевізійної документалістики. Я не збирався вимагати більшого, але Найтінґейл сказав, що нам потрібно наблизитися до тіла.
— Навіщо? — спитав я.
— Зір — не єдине чуття, — сказав Найтінґейл.
— Ви на екстрасенсорне сприйняття натякаєте?
— Просто не зачиняй свій розум для незрозумілого, — сказав Найтінґейл.
Місцевий персонал, перш ніж дозволити нам підійти до столу, змусив нас одягнути чисті захисні костюми та маски. Оскільки ми не були родичами або знайомими, вони не стали накривати тканиною проміжок між плечима та головою. Як же я радів, що відмовився в ресторані їсти!
Напевно, Вільям Скірміш за життя був досить непримітною людиною. Середнього віку, трохи вищий за пересічного чоловіка, мускули в'ялі, але жирним він не був. Дивитися на відокремлену голову, в якої замість шиї нерівні краї розірваних шкіри та м'язів, виявилося напрочуд легко. Більшість людей вважають, що перший труп, якого бачить поліцейський офіцер — жертва вбивства, але насправді це зазвичай жертва дорожньо-транспортної пригоди. Для мене перший раз трапився на другий день служби, коли велокур'єрові відбила голову велика вантажівка. Після того я не те що б звик до цього, але принаймні знав, що буває набагато гірше. Дивитися на безголового пана Скірміша не було приємно, але я мушу визнати, що це виявилося не так страшно, як я уявляв.
Найтінґейл нахилився над тілом і наблизив обличчя майже впритул до розірваної шиї. Потім похитав головою та обернувся до мене.
— Допоможіть мені перевернути його, — сказав він.
Навіть із хірургічними рукавичками на руках я не хотів торкатися тіла, але відмовлятися було вже пізно. Тіло виявилося важчим, ніж я очікував. Холодне та інертне, воно ляпнулося на живіт. Я швидко відійшов, але Найтінґейл покликав мене назад.
— Нахиліть своє обличчя якомога ближче до його шиї, заплющіть очі та скажіть мені, що ви відчуєте, — сказав Найтінґейл.
Я вагався.
— Обіцяю, що потім вам буде зрозуміліше, — сказав він.
Добре, що на мені були маска та захисні окуляри: не було жодного шансу, що я випадково поцілую мертвого. Я зробив так, як він мене попросив, і заплющив очі. Спочатку був лише запах дезінфікційного засобу, неіржавкої сталі та вимитої шкіри, але через кілька секунд я відчув ще щось: відчуття дряпання, шерсті, висунутого язика, мокрого носа, хвоста.
— Ну що? — спитав Найтінґейл.
— Собака, — сказав я. — Маленький собака, що забагато дзявкає.
Ричання, гавкіт, крики, спалахи бруківки, палиць, сміху — маніакального, верескливого сміху.
Я різко відсахнувся.
— Насилля та сміх? — спитав Найтінґейл.
Я кивнув.
— Що це було? — спитав я.
— Потойбічне, — сказав Найтінґейл. — Схоже на те залишкове зображення, що залишається від яскравого світла, коли заплющиш очі. Ми звемо це «vestigium».
— Звідки мені знати, що це не уява? — спитав я.
— З досвіду, — сказав Найтінґейл. — Щоб відрізняти це від уяви, потрібен досвід.
На щастя, ми відвернулися від тіла й пішли.
— Я ледве-ледве відчув щось, — сказав я, коли ми перевдягалися. — Воно завжди таке слабке?
— Це тіло вже два дні лежить у холодильнику, — сказав Найт, — а мертві тіла погано зберігають vestigia.
— Отже, те, що його залишило, мало бути дуже сильним? — спитав я.
— Так, — сказав Найтінґейл. — А тому ми маємо припустити, що цей собака дуже важливий, і нам треба дізнатися чому.
— Може, у пана Скірміша був собака? — припустив я.
— Добре, — погодився Найтінґейл. — Почнімо з цього.
Ми перевдягнулися й уже пішли до виходу з моргу, аж раптом нас спіткала доля.
— Люди скаржаться, що в цій будівлі почало смердіти, — сказав за нашими спинами голос. — Трясця мені, якщо це неправда!
Ми зупинилися й озирнулися.
Старший детектив-інспектор Сівол — великий чоловік: майже два метри заввишки, груди як бочка, пивне черевце, а голос такий, що іноді вікна тремтіти. Він був чи то з Йоркширу, чи звідкись поблизу, і так само, як багато інших жителів півночі, що мали проблеми з психікою, він замість витрачати гроші на психотерапевта переїхав до Лондона. Я багато чув про нього, і ці чутки зводилися до одного: за будь-яких обставин займати його неможна. Він ішов до нас уздовж коридору, схожий на бика на стероїдах, і мені ледь вдавалося стримувати бажання сховатися за спину Найтінґейла.