Я кивав і мав зацікавлений вигляд. Попри те, що телевізор та програвач ДВД були ввімкнені в штепсель, вогники режиму очікування не горіли. Леслі сиділа тут достатньо довго, щоб спалити мої електронні прилади, а за їхньої відсутності наступним буде мозок Леслі. Мені треба витягти з її голови залишки Генрі Пайка.
— З п'єсами завжди так, — сказала Леслі. — Сцени та дії набагато впорядкованіші, ніж у буденному світі. Якщо не тримати себе в руках, можна захопитися геніальністю персонажа. Саме так Пульчинела й надурив нас обох.
— Але ти хочеш, щоб Леслі жила? — спитав я.
— А це можливо? — спитала вона.
— Лише за твоєї згоди, — відповів я.
Леслі нахилилася вперед і взяла мене за руку.
— О, я згоден, — сказав він. — Не можна, щоб про Генрі Пайка казали, ніби він був таким невдячним, що поділився своєю долею з невинною.
Коли він це сказав, мені було реально цікаво, чи має він хоч якесь уявлення про ті смерті та страждання, що він залишив по собі? Може, це особливість привидів? Може, світ живих був для померлого сном, який він не сприймає серйозно?
— У такому разі дозволь мені викликати мого лікаря, — сказав я.
— Ти маєш на увазі того шотландського магометанина?
— Доктора Валіда, — сказав я.
— Ти вважаєш, що він може врятувати її? — спитала Леслі.
— Так, — відповів я.
— То викликай його якнайшвидше, — сказала Леслі.
Я вийшов на сходи, вставив у мобільник батарею й зателефонував докторові Валіду, а той сказав, що прибуде за десять хвилин. Він сказав, що я маю робити до його появи. Коли я повернувся, Леслі дивилася на мене очікувально.
— Можна мені взяти тростину Найтінґейла? — спитав я.
Леслі кивнула й простягнула мені ціпок зі срібною голівкою. Згідно з порадою доктора Валіда я поклав долоню на голівку, але не відчув нічого, окрім холоду металу — в посоху не залишилося анітрохи магії.
— У нас мало часу, — сказав я.
На канапі було відносно чисте простирадло — я взяв його.
— Мало? — спитала Леслі. — На жаль, чим ближче цей час, тим менше я готовий піти.
Я почав розривати простирадло на широкі стрічки.
— Чи можна мені звернутися безпосередньо до Леслі? — спитав я.
— Авжеж, хлопчику, — сказала Леслі.
— Як почуваєшся?
Зовні я не помітив жодної зміни.
— Ха! — сказала вона, і з інтонації я був певний, що це була справжня Леслі. — Дурне питання. Це трапилося, так? Я відчуваю…
Вона підняла руку до обличчя, але я взяв її та обережно змусив опуститися.
— Усе буде добре, — сказав я.
— Ти не вмієш брехати, — сказала вона. — Не дивно, що розмовляти з людьми завжди мені доводиться.
— Ти маєш до цього природний хист, — сказав я.
— Річ не в хисті, — сказала Леслі. — А у важкій праці.
— Ти маєш природний хист до важкої праці, — сказав я.
— Дідько! — сказала вона. — Не пам'ятаю, щоб мене попереджали про ризик того, що моє обличчя може відпасти.
— Не пам'ятаєш? — спитав я. — А пам'ятаєш інспектора Неблета та його морду? Може, з ним саме це й трапилося?
— Скажи мені ще раз, що все буде добре.
— Усе буде добре, — сказав я. — Я втримаю твоє обличчя за допомогою ось цього, — я показав їй стрічки з простирадла.
— О, це дуже обнадійливо, — сказала вона. — Обіцяєш, що будеш поруч, що б не трапилося?
— Обіцяю, — сказав я і почав міцно обгортати її голову стрічкою так, як велів доктор Валід.
Вона щось бурмотіла, а я запевнив її, що проріжу для рота дірку, коли закінчу. Я закріпив стрічку так, як одна з маминих сестер навчила мене закріпляти головну хустку.
— О, круто, — сказала Леслі, коли я прорізав обіцяну дірку. — Тепер я жінка-невидимка.
Про всяк випадок я зав'язав тканину на її потилиці, щоб натягнути. Біля канапи я знайшов пляшку води й просочив нею свій саморобний бандаж.
— Тепер ти намагаєшся втопити мене? — спитала Леслі.
— Доктор Валід сказав так зробити, — відповів я.
Я не став пояснювати, що це для того, щоб бандаж не прилипнув до ран.
— Холодно, — сказала вона.
— Вибач, — сказав я. — Мені треба, щоб повернувся Генрі.
Генрі Пайк повернувся з неприхованим завзяттям:
— Що я мушу тепер робити?
Я очистив свої думки, розкрив долоню й промовив слово:
— Lux!
Над моєю долонею розцвів світоч.
— Це світло відведе тебе до твого місця в історії, — сказав я. — Візьми мене за руку.
Він вагався.
— Не бійся, воно не спалить тебе.
Рука Леслі взяла мою руку, з-поміж її пальців пробивалося світло. Я не знав, скільки триватиме моя магія, і чи залишилося в мені взагалі достатньо магії після того, як Моллі смоктала мою кров. Іноді доводиться просто сподіватися на краще.
— Послухай, Генрі, — сказав я. — Це твоя мить, твій завершальний вихід. Світло погасне, твій голос замовкне, але останнє, що побачать глядачі — обличчя Леслі. Тримайся за образ її обличчя.
— Я не хочу йти, — сказав Генрі Пайк.
— Мусиш, — сказав я. — Саме це ознака великого актора — знати точно ту мить, коли треба піти.
— Ви дуже мудрий, Пітере, — сказав Генрі Пайк. — Це справжня ознака генія — віддати себе глядачам, але залишити частку приватності, таємне місце, непізнане…
— Щоби після уходу вони хотіли бачити тебе ще, — сказав я, намагаючись не видати голосом відчай.
— Так, — сказав Генрі Пайк, — щоб вони бажали бачити ще.
А потім пишномовний сволоцюга пішов, не забарившись.
Я почув на сходах важкі кроки. Прибув доктор Валід із помічниками. На білих стрічках, що вкривали обличчя Леслі, відразу розцвіли червоні плями. Я чув, як вона хрипить, намагаючись не захлинутися. Велика долоня опустилася на моє плече й безцеремонно відштовхнула мене вбік.
Я дозволив своєму тілу впасти на підлогу — вирішив, що мені не завадить трохи поспати.
Розділ 14
Робота
Молодого чоловіка в лікарняному ліжку звали Св. Джон Джайлз і він був у Оксфорді чи то вісімкою в регбі, чи то шісткою у веслуванні, а до Лондона приїхав на вечір, щоб розважитися. Його занедбане біляве волосся прилипло від поту до лоба.
— Я вже розповів поліції, що сталося, але вони мені не повірили. То чому я маю вважати, що повірите ви? — сказав він.
— Бо ми — люди, які вірять людям, яким не вірять інші люди, — сказав я.
— І звідки мені знати, що це правда? — спитав він.
— Вам доведеться повірити, — сказав я.
Оскільки лікарняне простирадло закривало його по самі груди, я не міг побачити його поранення, але мій погляд мимохіть сповзав на його пах — так само буває, якщо біля тебе трапилася дорожня пригода, або на обличчі в когось жахлива бородавка. Він побачив, що я намагаюся не дивитися.
— Повірте мені, — сказав він. — Вам краще цього не бачити.
Я пригостився його виноградом.
— Чому б вам не розповісти мені, що трапилося? — сказав я.
Увечері він пішов з хлопцями погуляти, і вони зайшли до нічного клубу, прихованого в дальньому кінці площі Лестер. Там він познайомився з милою молодою жінкою, яку напоїв алкоголем, а потім повів у темний кут, щоб помилуватися з нею. Згадуючи про це, Джон визнавав, що можливо він був трохи занадто наполегливим, але божився, що вона була згодна; принаймні, якщо і заперечувала, то не дуже енергійно. Це була сумно знайома історія, яку офіцери «Операції Сапфір» відділу розслідування зґвалтувань, напевно, чули від кожного підозрюваного. Принаймні, ця історія була знайома, доки жінка не відкусила йому член.
— Піхвою відкусила? — спитав я, щоб упевнитися, що мені не почулося.