Тепер, коли Тóбі був відносно тихий, я отримав можливість звернути увагу на відсутність у квартирі пані Палмаррон «собачості». На камінній полиці стояли фотографії — напевно, пані Палмаррон і її дітей — але не було ніяких декоративних серветочок. Не було спеціального місця для собаки, не було шерсті на кутах канапи. Я вийняв свій записник і ручку:
— Він ваш? — спитав я.
— Що ви, ні, — сказала пані Палмаррон. — Він належав панові Скірмішу, а тепер я за ним доглядаю. Він не такий вже й поганий, якщо звикнути.
— Він потрапив до вас до смерті пана Скірміша? — спитав Найтінґейл.
— Так, — полегшено зітхнула пані Палмаррон. — Розумієте, Тóбі ховається від закону, він «заліг на дно».
— А який злочин він скоїв? — спитав Найтінґейл.
— Його розшукують за напад, — сказала пані Палмаррон. — Він укусив чоловіка. За ніс. Навіть поліцію викликали, — вона подивилася на Тóбі, який наразі ганявся уві сні за пацюками. — Якщо б я тебе не приховала, чекала б на тебе, хлопче, буцегарня, — сказала вона. — А потім довічний сон.
Я зателефонував до відділку в Кентіш-Таун, ті з'єднали мене з Гемпстедом, а ті сказали мені, що так, був перед Різдвом виклик через напад собаки у Гемпстед-Гіт. Жертва не стала висувати звинувачення, а більше в рапорті нічого не було. Вони дали мені ім'я та адресу жертви: Брендон Купертаун, Дауншир-Хілл, Гемпстед.
— Ви наклали на собаку закляття, — сказав я інспекторові, коли ми вийшли.
— Лише маленьке, — сказав Найтінґейл.
— Отже, магія існує, — сказав я. — А ви, таким чином… як це зветься?
— Чародій.
— Як Гаррі Поттер?
Найтінґейл зітхнув.
— Ні, — сказав він, — не як Гаррі Поттер.
— І в чому полягає різниця?
— Я не з казки, — сказав Найтінґейл.
Ми знову сіли в «Ягуар» і попрямували на захід, огинаючи південний край Гемпстед-Гіт, а потім повернули на північ, щоб піднятися на власне Гемпстед. Тут, на пагорбі, був лабіринт вузьких вулиць, геть захаращених усілякими «BMW» та великими джипами. Ціни за тутешні будинки були семизначні, тож якщо десь тут і водився тихий відчай, його причиною мало бути щось таке, що за гроші не купиш.
Найтінґейл залишив «Ягуар» на стоянці для місцевих жителів і далі ми пішли на Дауншир-Хілл пішки. Потрібний нам будинок виявився одним з ряду величних вікторіанських особняків, що стояли осторонь від північного краю дороги. Будинок був нівроку: готичні прикраси на двосхилому даху, еркери; за газоном перед будинком доглядали професіонали, а судячи з відсутності домофону, будинок належав Купертаунам повністю.
Підходячи до вхідних дверей, ми почули плач немовляти — слабкий, неквапливий плач дитини, яка готувалася до добрячого голосіння й була готова робити це весь день, якщо буде така потреба. Зважаючи на заможність будинку, я очікував зустріти тут няню або служницю, але жінка, що відчинила нам двері, була занадто змучена, щоб бути найнятою.
Августі Купертаун було трохи менше ніж тридцять років, вона була високою білявою данкою. Про її громадянство ми дізналися тому, що вона сама вмудрилася згадати про нього майже відразу. До народження дитини в неї була худа фігура, майже як у хлопчика, але материнство розширило її стегна й додало жиру. Про це вона теж згадала майже на початку розмови. З точки зору Августи, в цьому були винні англійці, які не вміли жити відповідно до високих стандартів, на які розраховували скандинавські жінки з хороших родин. Я не знаю, що вона мала на увазі; можливо, у данських лікарнях є спортивні зали для породілей.
Вона приймала нас у великій внаслідок прибраних стін вітальні/їдальні з підлогою зі світлої деревини; нефарбованих соснових дощок тут було набагато більше, ніж я волів би бачити за межами сауни. Попри всі старання пані Купертаун, дитина вже почала долати безжалісну чистоту будинку. Пляшка для годування закотилася під сервант, а зняті повзунки лежали зібгані на дорогій стереосистемі. Я відчув запах молока та блювотини.
Дитинча лежало в колисці вартістю чотириста фунтів стерлінгів і плакало.
Над мінімалістським гранітним каміном зі смаком були розвішані родинні портрети. Брендон Купертаун був чоловіком сорока років із приємною зовнішністю, з чорним волоссям і вузькими рисами обличчя. Поки пані Купертаун метушилася, я нишком фотографував телефоном.
— Я завжди забуваю про таку можливість, — пробурмотів Найтінґейл.
— Ласкаво прошу до двадцять першого століття, сер, — сказав я.
Коли пані Купертаун прибігла до нас, Найтінґейл ввічливо підвівся. Цього разу я вже був до цього готовий і зробив те саме.
— Дозвольте поцікавитися, чим заробляє ваш чоловік? — спитав Найтінґейл.
Пан Купертаун був телевізійним продюсером, досить успішним, з кількома преміями BAFTA й продажем телепрограм у США (що пояснювало будинок за семизначну ціну). Він міг би досягти навіть більшого, але зліт на вищі щаблі міжнародного шоу-бізнесу був обмежений парафіяльним характером британського телебачення. Якби ж то британці припинили знімати телепрограми, що орієнтуються лише на місцевого глядача, або навіть почали знімати акторів, які хоч трохи привабливі.
Хоч якими цікавими не були думки пані Купертаун щодо провінційності британського телебачення, ми вважали за потрібне спитати її все-таки про інцидент із собакою.
— Це теж дуже типово, — сказала пані Купертаун. — Авжеж, Брендон не хотів наполягати на звинуваченні. Адже він англієць. Він не хотів здіймати галас. Але полісмен все одно мав покарати власника того собаки. Та тварина вочевидь становить небезпеку для громадян — вкусила бідолаху Брендона за ніс.
Малюк замовкнув, і ми всі затамували подих, але він лише ригнув, а тоді знову продовжив плакати. Я подивився на Найтінґейла й закотив очі, вказуючи на дитину. Може, він застосує те саме закляття, яким скористався проти Тóбі? Інспектор у відповідь нахмурився. Напевно, щодо дітей існують етичні обмеження.
За словами пані Купертаун, до пригоди з тим собакою дитина поводилася дуже добре. А тепер… ну, тепер, на думку пані Купертаун, у нього чи то зуби ріжуться, чи то живіт болить. Їхній районний лікар, схоже, нічого не розумів і взагалі майже нічого їй не розповідав. Вона вважала, що краще буде звернутися до приватного лікаря.
— А як тому собаці вдалося вкусити вашого чоловіка за ніс? — спитав я.
— В якому сенсі? — спитала пані Купертаун.
— Ви сказали, що вашого чоловіка собака вкусив за ніс, — пояснював я. — Той собака дуже малий. Як він дістав до носа?
— Мій дурний чоловік нахилився, — сказала пані Купертаун. — Ми були на прогулянці в парку, всі троє, аж раптом до нас підбіг цей собака. Мій чоловік нахилився, щоб погладити його, а той раптом хап його за ніс, не сіло не впало! Спочатку мені здалося, що це дуже смішно, але Брендон почав кричати, а потім підбіг той бридкий чоловічок і почав репетувати: «Що ви робите з моїм песиком?! Не займайте його!»
— Під «бридким чоловічком» ви маєте на увазі власника собаки? — спитав Найтінґейл.
— І цуцик бридкий, і хазяїн такий самий, — сказала пані Купертаун.
— Вашого чоловіка це засмутило?
— Хіба з англійцем це зрозумієш? — відповіла пані Купертаун. — Я пішла шукати, чим зупинити кровотечу, а коли повернулася, Брендон уже сміявся — для вас тут усе є жартом. Мені довелося самій поліцію викликати. Вони приїхали, Брендон показав їм свій ніс, вони почали сміятися. Усі були задоволені, навіть той бридкий цуцик.
— А ви не були задоволені? — спитав я.
— Річ не в задоволенні, — сказала пані Купертаун. — Якщо собака вкусив чоловіка, що йому завадить укусити дитину або малюка?
— Дозвольте спитати, де ви були вночі у вівторок? — спитав Найтінґейл.
— Там, де й будь-якої іншої ночі, — відповіла вона. — Вдома, доглядала за своїм сином.
— А де був ваш чоловік?
Августа Купертаун була неприємна, вона була білявка, але не дурна; вона спитала:
— А навіщо вам це знати?
— Це не важливо, — сказав Найтінґейл.
— Ви ж начебто з приводу собаки прийшли? — спитала вона.