— В чому? — спитав тихо Льова. — Вам дуже скрутно? Ви, мабуть, голодуєте? Хіба ти не знаєш, що родини репресованих при Радянській владі одержують тепер допомогу!
— Що ти! — з розпачем промовила Ліна. — Як можеш ти так казати? Краще б справді я вмерла з голоду, ніж звернулася б до них по допомогу. Ні, поможи мені... бути радянською людиною... — зовсім пошепки проговорила вона. — Навчи, як, чим можу я допомогти нашим. Я знаю, Льово, ти знаєш...
— Яка ти необережна, Ліно. Ти ж так мало знаєш мене.
— Ні, — захитала головою Ліна. — Ти ж був секретарем комсомольської організації. Я стільки разів слухала тебе... І там, у піонертаборі... То ти мене не знав, а ми всі тебе добре знали, і ми стільки разів говорили з Танею про тебе...
— З Танею? — перепитав Льова, і в очах у нього майнуло щось тепле. — Вона виїхала, звичайно?
— Так, з мамою, а батько на фронті. Правда, вона дуже хороша була, Таня?
— Дуже, — чогось червоніючи, промовив Льова. — Я знаю, ти з нею дуже дружила. Ти знаєш, кого я ще тут побачив, теж не встигла виїхати — Золю Зозулю, вона теж була в нашому піонерському таборі. Ти зараз, Ліночко, йди.
— Але я побачу тебе ще? Може, ти зайдеш до нас?
— Ні, не треба мені заходити до вас, — усміхнувся Льова. — Ми побачимося обов'язково.
— Тільки швидше, — сказала гаряче Ліна.
— Гаразд. Позавтра. Давай на тому ж місці, де ми зустрілися, коло Бессарабки. — І додав: — Я радий, що ти така, не розгубилася і віриш.
— А як же інакше? — спитала Ліна.
— Звичайно, як же інакше! Однаково ми переможемо, не падай ніколи духом, Ліно! — І він потис її руку. — Нікому не кажи, що мене бачила.
— Звичайно.
Раптом Ліна на хвилинку затрималася і сказала:
— Льово, рідний, тільки будь обережний.
Льова усміхнувся і пішов, а Ліна побігла додому окрилена, сповнена надій. Таке щастя! Зустріти Льову! Він був тепер їй найріднішим у всьому світі. Хоч би швидше прийшло це позавтра! Вона лежала тої ночі і згадувала Льову таким, яким він виступав на зборах, у школі, перед загоном у піонертаборі і зараз. Ті ж великі чорні з променистим вогником очі, веселий, усміхнений, у нього була звичка відкидати рухом голови чорний чубчик з чола, і це надавало йому завжди бадьорого, трохи навіть задерикуватого вигляду. Його дуже любили і поважали всі в школі. Він був відмінник, кандидат на золоту медаль. І, крім того, завжди він щось вигадував, організовував. Жоден похід, екскурсію, суботник не можна було уявити без Льови, без його дзвінкого, веселого голосу. Як він заспівував любимі комсомольські пісні!
Таке щастя! Побачити Льову! І він повірив їй, повірив, і він допоможе їй.
Вона ласкавіше, ніж звичайно, ходила коло хворої матері. А та чомусь зовсім затихла і тільки зрідка казала:
— Лінусю... посидь коло мене... Лінусю, не сердься на мене... Зараз на неї сердитися було неможливо, така вона була нещасна. Ліна умовляла її щось з'їсти, випити чаю, але хвора ледь хитала головою.
— Мені нічого не треба, Лінусю... ти сама їж... Бач, як ти змарніла... Через мене... все...
— Не думай про це, мамо, — сказала Ліна. — Ну, зараз погане але почекай, їм не довго панувати, наші повернуться, і все буде гаразд
— Я вже не дочекаюсь... — шепотіла мати. — Я сама в усьому винна...
У неї часом затьмарювалася свідомість, і вона щось швидко, гарячково доводила то батькові, то Сергієві Леонідовичу і кричала: «Рятуйте Ліночку! Вони її хочуть забрати. Рятуйте Ліночку! Ліночко, не підходь до них! Ліночко, не дивись на них!»
Їй ставало все гірше. Мав прийти лікар і не йшов. Так минув другий день. Ніч. Ліна не спала, сиділа коло матері. Отак лише здрімнула в низенькому кріслі, а коли прокинулась, уже сірів невеселий ранок. Мати трохи затихла, тільки дихання, сипле, важке, інколи виривалося з грудей і часом знову починався напад кашлю.
«Сьогодні я побачу Льову!» — майнуло в голові у Ліни, і вона всміхнулася. Швидко схопилась і почала розпалювати трісочками пічечку. Потім прокинулась мати, винувато і лагідно посміхнулась до неї.
— Тобі сьогодні краще, правда, мамусю? — спитала Ліна.
Мати кивнула головою, але говорити не могла. Показала на горло, ледве підвела руку.
— Горло болить?
Але мати, заперечуючи, захитала головою.
Ліна напоїла її майже силоміць чаєм. Удень, нарешті, прийшов лікар.
Звідки вони взялися, такі люди? Раніше не бачила таких Ліна, а цей — наче двадцять п'ять років пролежав десь у комірчині, посипаний нафталіном і побитий міллю, і тепер виліз, чужий, із злорадною посмішкою. Навіть його старомодне пальто з бархатним коміром, як на малюнках дореволюційних журналів, і котелок, і палиця викликали огиду в Ліни.
— Власне, мені робити нічого, — сказав він, оглянувши матір, — я чудес не творю, а тут справа в годинах.
— Що ви кажете? — кинулась до нього Ліна.
— Нічим не можу допомогти, — холодно відсторонився лікар від неї. І раптом, глумливо дивлячись крізь пенсне, спитав: — Чому це ви, панночко, так настроєні проти нашої преси і відмовилися сказати правду про совєтські порядки?
Ліна стисла пальці.
— Це не ваша справа, — відповіла вона. — Ваша справа рятувати людей від хвороб, а коли ви цього не можете, йдіть собі швидше, — і відчинила перед ним двері.
Лікар щось засичав і вислизнув...
Матері справді було вже зовсім погано. Як Ліна не зрозуміла цього одразу? Але ж вона зробила все, що могла. Вона сиділа на ліжку матері і плакала, а мати тільки інколи поглядала на неї і знову втрачала свідомість, марила, стогнала.
Як можна було її покинути навіть заради побачення з Льовою?
Другого дня матері не стало...
Сусідки допомогли дістати труну, разом з Ліною одягли, поклали в труну, домовилися з якимось старим робітником з колишньої похоронної контори, який пообіцяв «захоронити по першому розряду» за мамині золоті сережки, потім Ліна пішла договоритись про місце на Байковому кладовищі.
І, нарешті, на третій день після смерті матері вона і кілька сусідок пішли за сумними дрогами, до яких була неміцно прив'язана труна. По дорозі сусідки відійшли, і на кладовищі була лише Ліна, візник і могильники...
Вже було темно, коли вона сама поверталася додому. Васильківська, Бессарабка — треба було поспішати, адже увечері ходити не можна було, затримували патрулі. Але на Бессарабці стояв натовп людей.
— Що там? — спитала вона.
— Хіба не бачите? — з серцем відповіла якась жінка. — Повісили, трьох повісили... Один зовсім молоденький, кажуть — партизани, комуністи.
Вона підвела голову і справді побачила страшну перекладину шибениці, яку вона бачила на малюнках до «Капітанської дочки», і раптом їй впало в очі — картате сіре пальто і брюки галіфе. Вона протиснулася вперед, закусивши руку, щоб не закричати... Вітер розвівав чорний чуб над білим, білим чолом... Льова... То був повішений Льова...
Як важко згадувати далі... 42-й, 43-й роки. Вона була зовсім одна-однісінька... І як, де знову зустріти такого, як Льова? Сміливого, одчайдушного, щоб витяг її з цієї прірви.
«Ліночко, не дивись на них! Ліночко, не підходь до них!» — ніби бриніли весь час передсмертні вигуки матері. І справді, забачивши постать у сірому мундирі, Ліна бігла непотрібними їй провулками, ховалася в чужих під'їздах, у руїнах висаджених у повітря будинків.
Знайомих майже не було. Татові приятелі всі виїхали, а в будинку вони раніше майже нікого не знали. Познайомилися лише тепер, по спільних мандрівках на товчок, на базар. Через нових знайомих випадково придбала уроки... музики! Вона вчила двох восьмирічних дівчаток-близняток, і за це її годували обідом.
— Шкода, що ви не знаєте німецької мови, — казала їхня мати, — тепер це найнеобхідніше.
Ліна знала мову, але не признавалася. Вона зневажала батьків, які в такий час учили дітей музиці, зневажала себе. Але це ж було краще, ніж іти кудись працювати в установу. Через нових знайомих її запросили репетирувати ще двох дітей, яких не хотіли тепер посилати до школи.