У вітальні стояв рояль. На ньому ніхто ніколи не грав. Він стояв як необхідна приналежність кожного буржуазного сімейства, ознака сталого добробуту.
Як давно це було, коли Ліна сідала до свого білого кабінетного рояля і грала по три-чотири години на день, і потім самій було соромно, що так вся віддавалась цій насолоді.
Таня і дідусь дуже любили слухати «Патетичну сонату», а її мама — «Карнавал» Шумана, «Aveu», і Ліна не соромилась їм грати.
...Бетховен, Шуман, Шуберт... старі, великі, добрі друзі, з такого далекого тепер для неї життя. Як дивно! Вони були друзями там, в далекому Києві, а тут, на своїй батьківщині, великі фоліанти з безсмертними творами лежать німі, нікому непотрібні.
Звичайно, Ліна не насмілювалася спитати фрау Еллі, чому та ніколи не грає. Адже, напевне, в дитинстві її вчили грати. Але самій їй, Ліні, інколи до нестями хотілося заграти. Їй здавалося — вона тоді наче поговорить з другом. Їй хотілося заграти не тільки те, що вона вчила з своїми вчителями — Бетховена, Шумана, Шуберта, Чайковського, їй хотілося підібрати, відтворити ті пісні, яких вона навчилася в дорозі і в таборі від дівчат. Коли вона згадувала їх, а вона згадувала їх щодня, щогодини, у вухах бриніла пісня Килимки:
Ой прилетів чорний ворон Та й під саму хату. Загадав він нам дорогу У неволю кляту.
Але ж це було б просто дико — тут грати! І вона лише обережно, ніби голублячи, проводила кілька разів на день ганчіркою по клавішах і тихенько мугикала Килинчині пісні. Під час пісні бубхен добре засинала...
Мугикала і згадувала дівчат. Що з ними? Як вони там, найрідніші подруги? Таня відійшла в таке далеке «доісторичне» минуле, ніби зовсім інше життя. А тут, близько, в цьому ж місті, за колючим дротом у блоку № 7 на нарах і під нарами спали вночі її найрідніші люди. Вранці їх будять і під вартою вони йдуть на фабрики... Працюють до пізньої ночі, невеличка перерва на обід — баланда, від якої тхне чим завгодно, тільки не їжею...
Пізно ввечері притуляться одна до одної, пишуть листи додому, читають гіркі скупі рядки, що надійшли звідти. Чи згадують її? Звичайно, згадують. І їй ставало соромно, що вона так спокійно живе, працює старанно на своїх ворогів. І вони, вороги, надто дивно поводяться... Якось увечері фрау Еллі перевіряла учнівські зошити. Ліна постукала в двері сказати, що бубхен уже спить і чи вже треба готувати вечерю, чи чекати пана лікаря.
Раптом фрау Еллі спитала:
— Ви були піонеркою, Ліно?
— Була, — відповіла не замислюючись Ліна і, підвівши голову, глянула прямо в очі фрау.
— Ви чули коли-небудь про Карла Лібкнехта, про Розу Люксембург?
— Звичайно. У нас навіть маленькі діти знають про них. У нас були піонерські загони імені Карла Лібкнехта, а багато фабрик носять ім'я Рози Люксембург. — На хвилину вона зупинилася. Вона згадала вулицю Рози Люксембург у Липках, де недалечко й вони жили...
Рідний Київ став перед очима, і вона заговорила швидко, сама не розуміючи чого. Ах! Однаково вона вже була за гратами, а що її ще чекає?
— У нас була вулиця Карла Маркса, там був дитячий театр... І у нас у школі був піонерський загін імені товариша Тельмана.
Фрау Еллі сполотніла, з жахом глянула на Ліну і махнула рукою, ніби словами вона не могла припинити цю нестриману мову, що зненацька прорвала, як потік навесні.
— Still, Madchen, still![6] — прошепотіла вона. — Досить, не треба. Ліна, опустивши очі, вже дивилася долу.
— Скільки вам років, Ліно? — спитала фрау Еллі.
— Десятого березня мені вже буде вісімнадцять. Готувати вечерю, фрау Еллі?
— Так, уже час, — сказала фрау Еллі, почервоніла і схилилася над зошитами.
* * *
Ліна стояла з бубхен на руках і дивилася у вікно. Проходили загони «гітлерюгенд». Спочатку підлітки, потім зовсім невеличкі хлопчики і дівчатка в формі з свастикою. Багато загонів — чи у них парад який, чи що? Як страшно. От ростуть діти, багато дітей. Вони народжуються всі такі малі, ласкаві, як ця Ірма, яка сидить на руках у полоненої слов'янки і ніжно притулилася голівкою до її плеча. Але вона підростає, починає лопотіти, і їй починають втлумачувати, що «Deutschland uber alles»[7], що є арійська і неарійська раси, що вони арійці — чистокровні німці — мусять панувати, а решта — їхні раби. У них, чистокровних арійців, викорінюють усі людські, благородні почуття і роблять їх здібними на всі звірства, на всі ті варварські вчинки, які бачила сама Ліна па власні очі.
Перед очима виникає шибениця на Бессарабці і Льова... Зовсім, зовсім інше заклали їм в плоть і кров і Льова, і старий директор, і вся рідна школа. То ж були роки, коли всі стежили за героїчною боротьбою в Іспанії, надсилали подарунки іспанським дітям, стрічали маленьких іспанців, яких привезли в Радянський Союз. Дружба народів. «У нас, в Радянському Союзі, усі народи як брати», — виринув рядочок з давно забутого віршика.
«Як добре у нас було. Як справедливо, — думала Ліна. — Як вони могли піти на такий народ, що бажає всім тільки щастя й миру? І як спокійно собі живуть усі ці фрау Еллі, гери Шмідти поряд з концтаборами, а я от стою і чукикаю їхню дитину, і хіба я можу заподіяти їй щось зле, так, як вони нашим дітям? І що я скажу потім, коли наші переможуть — а що я робила? Була служницею у ворогів, гляділа їхню дитину. Краще б я була в концтаборі з своїми дівчатами. Але ж і там нас гнали працювати на фабрику...»
В неділю і фрау Еллі, і гер Карл, лікар, вставали трохи пізніше, ніж завжди, і Ліна могла поспати на півгодини довше.
Так і тієї неділі вона тільки розкрила, як і завжди, очі, зиркнула на годинник — шоста година — і знову закрила їх. Ще годину, ні, цілі дві години можна поспати, бо вчора ввечері фрау Еллі сказала, щоб сьогодні вона спала навіть до восьмої години, бо сніданок буде о дев'ятій, і щоб зранку не заходжувалась з прибиранням, бо гер лікар спочиватиме. Ще дві години! На кухні рипнули двері — то, мабуть, фрау вийшла налити води. Якщо їй сказали, що можна спати, — значить можна.
І Ліна знову міцно заснула.
«Ой, мабуть, уже пізно! — раптом схопилась вона, бо почула на кухні брязкіт посуду і голоси. — Чому ж фрау Еллі не збудила мене?» Вона швидко вдяглася і вийшла. Так і є! Фрау Еллі була вже вдягнена, причесана, стіл був уже накритий, кофе кипіло на плитці.
— Доброго ранку. Я заспала, — сказала Ліна. Вона звикла до рівного витриманого тону хазяїв, і їй було б неприємно, коли б фрау Еллі розсердилась, гримнула так, як гримають на них в концтаборі, не тому, що вона боялася розсердити хазяїв, а щоб знову не відчути себе безправною рабою.
Але що це? Очі фрау Еллі дивляться навіть привітно, вона усміхається так, як тоді, коли бавиться з бубхен.
— Вітаю вас, Ліно, — каже вона. — Адже сьогодні день вашого народження. Карл, неси Ірмочку, будемо снідати!
На столі на блюді ще гарячий кухен[8], три прибори для дорослих і один маленький — перед високим кріслом Ірмочки.
— Сідайте, Ліно! — сказала фрау Еллі здивованій Ліні. Перед прибором Ліни — загорнутий пакуночок.
— Це подарунок від Ірми, — пояснює фрау Еллі.
Ліна ніяково розгортає. Там легеньке недороге платтячко, картатий фартушок і панчохи. Нові панчохи!
Як у концтаборі дівчата згадували панчохи, обгортаючи ноги трикотажним дрантям! Тут, правда, хазяйка дала одразу Ліні свої старі, які та старанно штопала щовечора. А це були тонкі, зовсім нові панчохи — просто чудо! Фрау наказала вдягти плаття, фартушок і панчохи. І Ліні було так дивно вдягати все це нове, ціле... Вийшов лікар і теж сказав:
— Вітаю вас, Ліно.
Він взагалі рідко бував дома, майже ніколи не розмовляв з Ліною, але інколи уважно, уважно дивився на неї. Вони сіли за стіл.
— Ну, що ж вам побажати в день народження? — спитав він.
— На мою думку, лише одне, — несподівано, з почуттям сказала фрау Еллі, — щоб здійснилися її бажання, а я думаю, ми знаємо про них! Я ще бажаю, щоб її батько був живий і здоровий і щоб ми з нею, коли скінчиться війна, зустрілися не ворогами.