Нас посадили в вагон, і вагон запечатали.
— Хіба ми полонені? — плакали ми. І куди нас везли — ми не знали. І я, і донька Дарка, і сестра Юстина, і сестра Софія — ніхто з нас не знав, куди їдемо, і у нас на руках було вісімдесят дітей. Останнім часом нам підкидали і підкидали, бо людей стріляли і стріляли. Семірка і десятка померли до першої станції, і вартові їх просто викинули в вікно. Ми самі за них помолилися: я, сестра Юстина і сестра Софія, а донька Дарка сказала що більше ніколи не зможе молитися.
Я не набридла вам, прошу?
Так от! Ми проїхали пів-Європи. Так, так. Через Відень, Чехословаччину — в Судети. Про це ми потім уже дізналися. Де нам було знати, коли ми їхали в запечатаному вагоні!
У нас ще померла тридцятка, шістнадцятка, багато дітей. Ми довезли шістдесят шість. І трохи не померла моя дочка Дарка. Вона хотіла вистрибнути з вагона, коли вартові приносили воду, і її прикладом у груди штовхнув вартовий. Вона лежала гаряча і все казала:
— Наші їм покажуть! Наші їм покажуть! Мамо, я не була навіть піонеркою, ти боялася пускати мене до піонерського палацу...
А що казати, я боялася її пускати до піонерського палацу, який влаштували у графському домі за Радянської влади, і тепер вона мені дорікала за це, бо вона однаково бігала до піонерів, тільки так, щоб я не знала.
І уявіть собі, в Судетах, в маленькому селищі, куди нас запхнули, з'явився професор! І це ніби не було для нього несподіванкою, що ми там.
З ним прийшла якась висока дебела дама і якась жінка. Жінка мовчки стояла за ними.
Фрау Фогель, — назвалася дама. — Бідна, як ви там намучились,— сказала вона мені. — Я зітхнула легко лише тоді, коли сіла з дочкою у вагон!
«Мабуть, ти, птахо, їхала не в запечатаному вагоні», — подумала я і одразу вирішила ні в які стосунки з нею не входити. Хіба ви зі сходу? — спитала я.
О, так, нам довелося багато років там провести, на превеликий жаль.
— Я тут добре влаштувалася, — вела далі Фогельша, — я працюю наглядачкою над дітьми в концтаборі. О, я їх добре виховую! — примружила вона очі. — Пан Хопперт казав мені про вас, і я гадаю, що ми з вами знайдемо спільну мову.
— У нас надто різні спеціальності, — сказала я холодно, я вже розуміла, в яку мишоловку я потрапила, і я раптом уявила, що і моя Дарка може опинитися під її доглядом. — Ви — наглядачка над нещасними дітьми в концтаборі, а я — вихователька — лікар немовлят. Напевне, у нас різна мета.
— О, пан Хопперт вам усе пояснить, — усміхнулася вона багатозначно і, зробивши милостиву усмішку на своєму повному обличчі, пішла, така певна в собі, така огидна.
А жінка, підлабузницьки киваючи головою і нишпорячи по всіх нас очима, пішла за нею.
Десь я її бачила, цю жінку, та так і не згадала де.
Вони пішли, і зайшов Хопперт. І уявіть собі, дорога панічко, уявіть собі, що він нам наказав, і язик його не всохнув, коли він вимовив ці страшні слова. Він спокійнісінько сказав, що треба одібрати дужчих дітей, бо їхнє здоров'я, їхня кров потрібні для великої Німеччини.
Я спочатку не зрозуміла для чого. Вони ростимуть тут, їх доглядатимуть, а там, подумала я, побачимо ще, чи за «велику Німеччину», чи за когось іншого віддадуть вони своє життя і свою кров. Поки вони виростуть, немало води утече, і, може, не буде вже тих кар божих — війн, і тому я кивала йому головою, а сама думала: кажи, що хочеш, а Червона Армія вас жене, і я буду тричі дурна, якщо тікатиму далі.
Ні, цей диявол професор думав зовсім про інше. Він хотів одібрати найдужчих діток, щоб тоді ж, зразу взяти їхню кров для проклятих фашистів. І я тоді сказала, що не дам. Я закричала, що не дам. Я кричала, що відповідаю за них:
— Перед ким? — спитав він і засміявся. Він ще міг сміятися! — Перед ким ви відповідаєте за ці совєтські покидьки? Може, ви чекаєте, що совєти прийдуть сюди і ви перед ними готуєтесь звітувати?
Мабуть, я була сама не своя, бо закричала:
— Так, перед ними!
Коли б я була при пам'яті, я б, звичайно, побоялася таке кричати. Що там говорити, я зовсім не була такою сміливою, щоб казати такі речі в вічі, але тут я сама себе не пам'ятала.
— Я вас не пізнаю, пані Меласю, — сказав пан професор. — Ви були завжди лояльним лікарем, як і я.
— Ви брешете, — перебила я його, — ви ніколи не були лояльним, ви завжди працювали па Гітлера, на фашистів, а я думала, що я можу дбати лише про дітей і стояти осторонь від усього. Так от і виходить насправді, що так не можна. Дбати про дітей — це значить треба боронити їх, воювати за них, так от я за них і воюватиму, поки жива, бо їхні батьки полягли в боях з фашистами і нікому їх боронити, крім мене. Хай я одна, але ви через мій трун переступите, перш ніж візьмете хоч одну дитину!
— Ви не одні, панічко, — почула я, і сестра Софія стала праворуч коло мене.
— Мамо, ти не одна! — закричала і дочка моя Дарка.
А Юстина, підла Юстина, дивилася по-собачому в очі Хопперта і перебирала чотки на лівій руці.
— Сестро Юстино, — сказав Хопперт, — пані потомилися з дороги. У пані звичайна жіноча істерика. Поки пані відпочинуть, ви самі приготуєте мені дітей.
І він пішов, абсолютно спокійний, що ця перелякана підлабузниця виконає все, що він наказав і накаже.
— Ти думаєш, я підпущу тебе до дітей? — спитала сестра Софія. — Ти цими руками годувала їх, пеленала, а тепер понесеш їх на смерть?
— На все воля божа, — якось механічно відповіла сестра Юстина. — Їх святі душеньки полинуть у рай.
— Швидше ти полетиш із своїм професором до чорта в пекло, забирайся звідси геть! — заверещала сестра Софія, і мені здалося, що вона зараз, як дика кішка, випустить кігті і вчепиться у волосся сестрі Юстині.
Вони обидві були католички, і такі, знаєте, фанатичні. Сестра Юстина була завжди покірна, тиха, все виконувала, як машина, а у сестри Софії проривалися якісь дикі, нестримні нотки. Сестра Юстина мені здавалася добрішою через цю свою смиренність, і я не чекала, що саме вона згодиться виконати наказ Хопперта. Мабуть, і в мене був не дуже звичайний вигляд, бо сестра Юстина швидко-швидко захрестилася і побігла геть.
— Що ж нам робити? — спитала я сестру Софію. Але з нею не можна було ні про що говорити. Ось вона таки справді була як в істериці. Вона накликала на голови Хопперта, Гітлера, сестри Юстини, на преподобного Серафима, на всіх фашистських офіцерів і весь монастир святої Магдалени такі прокльони, такі біди, що іншим часом у мене волосся стало б дибом; але в ту мить я думала, що ми тепер уже справді на краю смерті і всі малята від трійки до вісімдесятки (перші двоє померли), і я, і донька Дарка, і сестра Софія. Я не помилилася.
Незабаром за нами, дорослими, прийшли і заарештували. Ніби до того ми були вільні. Тільки моя донька Дарка кудись зникла. Спочатку я думала, що її взято раніше, але мене так допитували, де вона, що я зрозуміла, що Дарки у них нема.
Розказувати ще довелося б багато, як ми поневірялися. Визволила нас Червона Армія. Правду казала Дарка: «Наші їм покажуть». І потім уже я довідалася, що донька моя Дарка загинула в чеському партизанському загоні в бою з фашистами.
Уявіть — ми зустріли сестру Юстину. Вона була при дітях! Тільки багатьох там не долічувалися. Вона була така ж смиренна і побожна, як раніше. Але я їй нічого не могла простити і про все розповіла радянським офіцерам, які визволили нас. Уявіть, панічно, ця побожна сестра-черниця була шпигункою. Ну, звичайно, після того я її не бачила. А професор з Фогельшею встигли втекти, на превеликий жаль, і, кажуть, вони тепер в англо-американській зоні в притулку для дітей. Я і сестра Софія повернулися до дітей. Наші військові нам усе постачали, але ми мріяли швидше повернутися додому. Вже наші увійшли в Берлін, і ми плакали разом з усіма чесними людьми світу від радості, що закінчилася війна.
І я не витримала і написала лист в Москву, в самий Кремль. Адже ми були при радянських дітях, і куди ж ще могли ми написати про цих радянських малят. А вони вже виросли за цей час! І от нас і повернули додому, у цей самий будинок, що звався колись «Дитинка Єзус». І сестра Софія зі мною. Вона слухає у нас лекції з охматдиту і ніколи навіть не загляне до монастиря. І вона цілком за нас. Зараз вона чергує в ізоляторі коло хворих.