Ми втрьох стояли коло її ліжка. Це було майже неможливо, але нам так хотілося врятувати це створіннячко.
І раптом нас покликали. Прийшла няня і сказала:
— Там приїхала якась пані. Вона хоче подивитися на дітей і вибрати собі.
Нікому з нас не хотілося йти від дитинки, за життя якої ми боролися, але Мелася Яремівна сказала:
— От невчасно. Підіть, будь ласка, Надіє Петрівно, але не затримуйтесь довго.
— Надю, піди ти, — сказала і Саша, — але постарайся швидше повернутися. Зараз ми введемо пеніцилін.
У кабінеті чекала огрядна, років сорока п'яти, добротно вдягнена жінка. Вона заговорила лагідно і несміливо, так, як жінки, хатні господарки, які дуже рідко мають справу з установами.
— Мій чоловік полковник, приїхав, нарешті, у відпустку. У нас нема дітей і не було ніколи. Але ми вирішили, коли він повернеться живий та здоровий з фронту, обов'язково взяти дитя.
Мені дуже захотілося показати цій симпатичній жінці наших повзунків. Я одразу вирішила, що вона, напевне, вибере Оленку. Оленка така у нас показна — кругловида, з великими карими очима, обов'язково Оленку.
Але мені не хотілося її зараз вести в коридор, через вікно якого ми показуємо дітей. Завжди «мамаші» зацікавлюються нашим будинком, їм треба видати халати, показати деякі підсобні кімнати, розповісти все. Це відбирає не менше години, а з цікавими ще й більше. А я турбувалася, — що там з нашою дитинкою. Може, треба допомогти, і я сказала якомога люб'язніше:
— Пробачте мені, будь ласка, може, ви приїдете завтра, я вам усе докладно розкажу і покажу. У нас чудесні діти. Але сьогодні у нас винятковий випадок. Нам принесли напівзамерзлу дівчинку восьми-дев'яти днів, мати якої несподівано померла. І ми зараз усі коло неї.
Жінка слухала, а з очей її текли сльози. Раптом вона взяла мене за руку і сказала:
— Мила, дорога моя, я вас прошу, зробіть усе, щоб ця дитинка лишилась жива. Я візьму цю дівчинку. Я нікого не вибиратиму. Будьте певні, ми для неї все зробимо. Тільки благаю вас, урятуйте її. Я знаю, що саме її я мушу взяти. Довідайтеся тільки, чи є хто з рідні... Врятуйте її, дорога моя.
— Почекайте хвилину,— сказала я,— я покличу завідувачку або нашу начальницю з Облздороввідділу, вона тут.
Я тихенько зайшла в ізолятор. Хоча це для дівчинки було байдуже, мені було страшно заходити. Коли б вона лишилася жива, яке щасливе життя її чекає!
— Жива? — пошепки спитала я. Саша кивнула головою.
— Зміни компреси. Дай глюкозу.
— Сашо! — сказала я, забувши, що на роботі я завжди зверталася до неї офіціально. — Сашо, треба, щоб дівчинка була жива.
— Аякже, — мовила Мелася Яремівна. — Це вже справа нашої честі — врятувати таку дитину.
— Олександро Самійлівно, Меласю Яремівно, вийдіть на хвилинку до цієї жінки. Я побуду коло дівчинки. Ця жінка хоче її вдочерити, якщо ми її врятуємо і якщо у неї нікого нема.
Вони обидві пішли, а я нагнулася над дівчинкою. Вона дихала ніби рівніше. Справді, вона дихала рівніше. А я їй казала: — Живи, живи, малесенька. Тобі буде так добре жити. Ох, як мені хотілося, щоб вона жила!
Я сиділа над нею цілу ніч. Мелася Яремівна теж не лягала. 0 дев'ятій годині ранку, коли нам здавалося, що вже минуло кілька днів біля цього ліжечка, увійшла няня і сказала, що мене кличе до телефону якийсь чоловік.
— Говорить полковник Навроцький, — сказав він. — Пробачте, будь ласка, що турбую вас так рано. Вчора у вас була моя дружина. Вона питає, як дівчинка, жива?
— Вона жива! Передайте вашій дружині — ми сподіваємося, що врятуємо її! З рідних нікого нема — про це вже довідалися.
Життям дівчинки зацікавилися і в Облздороввідділі, і в інституті Охматдиту. В інституті навіть образилися на Сашу, чому дівчинку не віддали до їхньої клініки, але Саша тільки всміхнулася на це.
— Меласю Яремівно, Надю, це справді справа нашої честі — виходити цю дівчинку.
Вона сама стежила за всіма процедурами — а потрібні були і камфора, і, звичайно, пеніцилін, в який вона дуже вірила. А Мелася Яремівна вважала, що найголовніше — жирові компреси з її мастила!
Ми з Меласею Яремівною все самі робили, не довіряючи навіть сестрам.
Увечері приїхала дружина полковника. Вона ніяково пошепки сказала:
— Може, годувальницю підгодувати треба, щоб молоко було краще. Я їй тут привезла цукру, шоколаду, жирів, горіхів. Ще моя мати казала, що від горіхів молоко краще.
Я засміялася і сказала, що поки що її дочці — як вона засяяла при цьому! — вливають піпеткою краплини глюкози і сьогодні лише спробують дати одну краплину материнського молока.
Але наша нова знайома не хотіла везти все це додому.
— Я благаю вас, ну, я благаю в ім'я моєї дочки, як ви, пошли вам доле щастя, сказали, хай вона буде живенька, здоровенька, хай це інші годувальниці візьмуть, вони ж інших діток годують. Я благаю вас, залиште у себе. Це за мою донечку, не ображайте мене.
Я розуміла, їй швидше хотілося відчути себе матір'ю, піклуватися, відповідати за дитину.
Я взяла все для наших годувальниць, а шоколад і горіхи роздала дітям. Вона приїздила щодня.
На третій день дівчинка відкрила очі. У нас з'явилася надія, що вона житиме! Ми навіть спитали її «матір», як її назвати.
— Валечкою, Валюшкою, — сказала вона і почервоніла. — Так чоловік хоче, — і додала: — Мене звуть Валентиною.
Потім вона розповіла, що мрія про «Валюшку», про власну Валюшку, була у них з молодих років.
— Якби ви знали, як і він турбується, щоб Валюшка здорова була, щоб її швидше додому забрати. А скоро це можна буде?
— Не раніше як через вісім тижнів, — сказала Саша. — Які б ви умови не створили дома, це буде не те, що тут, де і лікарі, і досвідчені сестри, і лабораторія до послуг такої тяжко хворої дитини. А за два місяці ви візьмете її цілком спокійно.
Я думаю, це було у неї, у Валентини Дмитрівни, як вагітність і роди — уся наша боротьба за Валющине життя. А дівчинка, між іншим, чудесна. За ці дні її й пізнати не можна. Вона вже оформилася з синьої грудочки в справжню дитину, і такі тонкі у неї риси обличчя, правильні, носик наче виточений, вушка крихітні, акуратненькі, як черепашки на річці, і тоненькі чорненькі брівки.
Та от знову не все рівно і гладко. Раптом на десятий день їй знову стало погано. Ми знову цілу ніч не спали, носили кисневі подушки, і Саша теж не їздила додому.
Валентина Дмитрівна так і сиділа цілий день і цілу ніч у кабінеті. На ранок Валюшці стало краще, і Саша дозволила Валентині Дмитрівні одягти халат і зайти з нами в ізолятор. Валюшка спокійно спала, ледь ворушачи губками.
— Я так за неї хвилювалася, — призналася жінка, — ніби я справді її родила.
Мелася Яремівна поводила її по всьому будинку, розказала, як треба глядіти немовлят, показала, як їх пеленають, купають, годують. Познайомила з годувальницею, молоко якої даємо Валюшці. Але Валентину Дмитрівну все тягло до ліжка Валюшки.
Вона у нас добрий курс охматдиту пройде.
Заходжу я до Валюшки і бачу — Валентина Дмитрівна сама не своя. Сміється й плаче:
— Надечко, дивіться, вона всміхається, вона подивилася на мене і всміхнулася.
Справді, Валюшка витріщила свої сині очиці і всміхалась. Власне, їй час було вже всміхатись, як усім дітям такого віку.
От і настав чудесний квітневий день. До будинку під'їхала машина, звідти вийшли полковник і його дружина з великим чемоданом.
Ой, яке придане привезли вони Валюшці! Тут були: рожева атласна ковдрочка, білосніжні простирадлочка, пелюшки, підгузнички, все вимережене, вишито, з помітками «В. Н.» — Валя Навроцька. Мереживна сорочечка, чепчик, плаття, капор.
— Я все сама зробила, — сказала Валентина Дмитрівна. — А що її вдома чекає!
Я уявляю, що її чекає дома!
— Позавтра ми їдемо до Москви. А там уже всі родичі знають, що у мене народилась дочка, і всі чекають нетерпляче, щоб її побачити. А потім ми їдемо до Німеччини. Зараз, Альошо, і ти її побачиш, — сказала вона чоловікові — високому полковнику з сивими вусами.