...І щоб було багато-багато квітів...
«Квіти розцвітають — це земля всміхається», — співала колись мама. І яких тільки веселих усмішок не було в тому саду біля школи! І троянди, і маки, і білі лілеї, і безліч різноманітних пишних жоржин.
З ранньої весни до пізньої осені школа була наче у великому букеті. І вона, Катя, завжди бігала в вінку, і мама вплітала квіти в коси.
— Мавки мої, лісовички! — сміявся тато.
Перше літо яблуні, груші, дубки, посаджені дітьми в саду дитбудинку, були ще тоненькими, слабенькими прутиками. Це були ще «де-рева-діти», як сказала Тоня, а Світланка додала: «Вони ще в групі малят».
Але ж першої весни було посіяно і посаджено безліч квітів. З якою радістю бігли всі діти в сад, їхній власний сад! Кожна ланка мала свою клумбу, навіть дошкільники, малята, як їх усі звали, копирсалися в землі під доглядом старших дітей і виховательок.
І з першим теплом всі квіти почали цвісти по черзі — весняні, літні, осінні.
Дивно! Оці всі роки Катя ніколи не згадувала ні садка, ні квітів у ньому.
А тепер кожна квітка, що розпускалася на клумбі, нагадувала їй далеке дитинство.
— Ти пам'ятаєш Ясика? — несподівано спитала вона Льоню, дивлячись на малят, які копалися на своїй грядці. — Він був з нами в Аушвіці.
Ваня закивав головою, а Льоня спитав:
— Спочатку з бабусею, а потім сам?
— Еге, маленький, синьоокий такий. Куди він зник? Так ніхто й не знає...
— Ганс, якого бачила Ліна Павлівна,— пам'ятаєш, вона розказувала Галині Олексіївні,— може, то й був Ясик?
— А чого ти згадала його?
— Вони жили, давно, що до війни, поряд з нами. Його мама, тьотя Оля, була маминою подругою. Ясик завжди лазив у нашому садку... І тоді ж не тільки Ясик зник, а ще багато малих дітей. Ти ж знаєш, Галина Олексіївна зустрілася з тьотею Олею на Уралі. Тьотя Оля тяжко поранена. Вона й зараз лежить в санаторії під Москвою. Її розшукали. А дядя Гриша, її чоловік, загинув.
— Ти писала їй? — спитав Льоня.
— Ні. Ми вирішили, поки не знайдуть Ясика, щоб я їй не писала. Катя замислилась.
— Ми дуже були близькі, наші сім'ї... — продовжувала вона після кількох хвилин мовчання. — Коли я народилася, тато посадив ялинку, а коли Ясик — ясенок. Ялинка була вже величенька. Але ж вони згоріли, і ялинка, і ясенок, коли згоріло все село. Я б так хотіла, щоб Ясик був живий. Щоб його врятували, як і нас... Щоб ми колись зустрілися...
— Ви б могли і не пізнати одне одного. Може, це справді йому і ім'я змінили, і прізвище.
Раптом Ваня щось почав показувати на землю, потім на деревця, щось мичав, розводив руками, хвилювався. Катя уважно поглянула на нього.
— Він помер? Ти думаєш, він помер і його закопали? — спитала вона.
Але Ваня хитав головою і показував руками, як саджають дерево.
— Посадити дерево на пам'ять про Ясика? — спитала Катя. І Ваня закивав — мовляв, так, так, посадити дерево.
— І коли воно прийметься — значить, він живий,— сказала багатозначно Катя. — Тільки нікому не кажіть, хлопці, гаразд? Ми посадимо тут ясенок.
Вони посадили за «тютюновими плантаціями» маленький ясенок не в ту пору, коли садили дерева, і нікому про це не сказавши.
«Тютюновими плантаціями» Катя і хлопці гордо називали невеличку грядку з тютюном. Льоня посадив там ще ялинку. Він не сказав, чому саме ялинку. Катя спочатку почервоніла, але потім сказала, бо вона вміла сказати все прямо в очі.
— Тоді треба не тільки ялинку, а ще й твоє і Ванине дерева. Я б хотіла клен і дуб — коли вони всі виростуть, це буде дуже красиво.
Отак, під секретом від усіх, вони посадили ці чотири незаплановані деревця в кінці саду над яром, і на їхню велику радість деревця прийнялися.
Льоня вчився, як і Катя, відмінно з усіх предметів. Нічого дивного не було в тому, що коли для їхнього будинку дали одне місце в школі з англійською мовою навчання, Марина Петрівна і всі педагоги одразу подумали про Льоню. Школа теж дала прекрасну характеристику. А сам Льоня ніяк не міг вирішити — радіти йому чи ні. Він шукав очима погляду Каті — як вона ставиться до цього. Звичайно, він був гордий, що вибір упав на нього.
— Він буде дипломатом,— сказала Ліна Павлівна, — їздитиме на міжнародні асамблеї і там виступатиме проти англо-американських паліїв війни.
— Справді? — серйозно спитала Зіна. — Ой Льонечко, який ти розумний!..
Усі розсміялися, а Катя сказала:
— Ні, правда, це дуже-дуже цікаво. Я певна, що ти добре вчитимешся, знатимеш мови і підеш на дипломатичний.
Льоня зрадів, але водночас з легким докором глянув на неї. Невже Каті зовсім байдуже, чи лишиться він у будинку, чи буде в іншому місці? А Катя спокійно, як завжди, сказала при всіх:
— Мені, звичайно, сумно буде без тебе, я звикла з тобою скрізь разом працювати. Ти обов'язково приходь щонеділі. Не забувай нас там, у своїй школі.
Дуже сумував Ваня великий і тепер не відходив від Каті. Його вчила окремо Ліна Павлівна. Вона водила його і до лікаря логопеда, і в школу глухонімих, але ж він не був глухий! І лікар логопед нічим не допоміг — Ваня не розмовляв. Найкраще його розуміли Ліна Павлівна і Катя. Катя терпляче, як ніхто з дітей, розмовляла з ним. Вона розказувала йому все те, що вчили в школі, диктувала ті самі диктанти, і Ваня писав і розв'язував задачки не гірше за інших.
Так, Катя була Завжди зайнята, і їй не треба було нагадувати — зробити те або те. На неї можна було покластися, бо до всього вона ставилася свідомо і відповідально. Про це знали і діти, і вихователі.
Перед святами вона разом з усіма старшими піонерами була заклопотана найдужче.
А найбільш перед Новим роком. Перед ялинкою.
Засідання ради піонерської дружини було строго закритим. Присутні були Марина Петрівна, Ліна Павлівна, а порядкувала всім Машенька.
— Дамо слово для інформації Марині Петрівні,— сказала голова ради дружини Ася.
— Діти, — почала Марина Петрівна. — Цього року шефи виділили нам спеціальні кошти, щоб ми влаштували велике веселе свято. Ми задоволені вашими успіхами в школі і хочемо, щоб канікули ви провели якнайкраще. Ми подбаємо про те, щоб ви відвідували під час канікул театри, кіно, буде зустріч з письменниками, з двічі Героєм Радянського Союзу Сидором Артемовичем Ковпаком.
— Ой,— зойкнули дівчата.
— От здорово! — вигукнули захоплені хлопці.
— Але ми мусимо добре обміркувати,— продовжувала Марина Петрівна,— як ми влаштуємо ялинку, яка у нас буде вистава. От про це я й прошу сьогодні докладно поговорити.
— Хто бере слово? — спитала солідно Ася. Майже всі підняли руки.
— Ну, я буду всім по черзі давати,— вирішила Ася. — Ти, Валю.
— Щоб старші діти самі прикрасили ялинку, і нікого в залу не пускати, аж поки засвітимо.
Хоч це було висловлено не дуже складно, але всім подобалося.
— З школи учителів і дітей запросити в гості!
— Вивчити новорічні вірші!
— Приготувати малятам подарунки!
Усе записували, кожне дрібне зауваження. Але ось дійшла черга до Каті.
— Я пропоную,— сказала вона,— щоб усі діти, навіть малята і всі хлопці, які завжди уникають того, взяли участь у виставі. Щоб це вийшов справжній новорічний карнавал, щоб усі були в карнавальних вбраннях, і тоді всім буде весело.
— А як же малята виступатимуть разом із старшими? — спитала Валя.
— Під ногами тільки плутатимуться,— зауважив Ілько.
— Ні, ні, хай і малята! — підтримала Леночка. — Ти, Катю, напевне, вже щось надумала.
— Я справді дещо придумала, може й не так, але ви поправите. Я думала, відкриємо свято пісенькою сніжинок і їхнім танком. Оце й будуть ролі для малят. Ми самі пошиємо їм вбрання, тільки щоб Олена Іванівна покроїла.
Олена Іванівна була кастеляншею і швачкою в будинку.
— Ну, звичайно, мусить бути Дід Мороз,— продовжувала Катя, — яка ж ялинка без Діда Мороза? Він вітатиме всіх з Новим роком, він розкаже, як живуть скрізь на світі діти, а потім він почне розповідати казки. А казки будуть пушкінські, і ми їх будемо показувати, і там усім дітям ролі будуть. Ми покажемо казку про царя Салтана — там мусить бути тридцять три богатирі, і танок морських хвиль, і царівна Лебідь, і сестри. Усім вистачить!