— Бачили мого пса? Справжній англійський дог. Закладаюся на що завгодно, — в місті подібного нема.
— А який сервіз мені дістали, який фарфор — жінка у мене розуміється на цьому!
Але в нього це виходило навіть трохи добродушно і нікого не дратувало.
Жінка не терпіла ніяких його оповідань про роботу, про обов'язки. Це все він мусив лишити «на службі», а дома він був її чоловіком, готовим виконати всі примхи... Може, тому він усе менше й менше бував удома і лише по неділях любив вивезти в театр, прокатати на машині жінку і дочку. Обидві модно вдягнені, гарненькі, ні на кого не дивляться...
Особливо пишався дочкою:
— Ну, правда ж, красуня? А як грає! А як розмовляє англійською мовою і німецькою? Зовсім вільно!
Але Ліночка була по-справжньому розумна: багато читала, прекрасно вчилася, з матір'ю була далека, потай сумувала, що батько вже не розповідає про буряні юнацькі роки, і іноді дуже заздрила Тані. Вона швидко відчула, що зовсім не так треба було познайомитися з класом, і нічого в ній вже такого особливого нема, адже інші дівчатка і хлопці вчаться не гірше за неї і читали не менше. Їй дуже хотілося піти з Танею вдвох гуляти, розмовляти про найтаємніші мрії, які бувають у тринадцять років, і дізнатися, як живе ця худенька дівчинка з ясною, ласкавою до всіх усмішкою.
...Ліна сіла на камінь коло безрогих, побитих кулями диких кізочок, з сумною усмішкою глянула на руїни колишнього дитячого театру....
...Вона сиділа з тіткою в ложі бельетажа, але їй раптом стало сумно ще перед початком вистави.
Там, унизу, в ложі бенуар — директорській, коло сцени, — розмістилась зграйка хлопців і дівчаток. Це все були її однокласники, і серед них сиділа Таня. Вони всі сміялися, жартували, виривали у товстенької Рози програму, Ліда роздавала всім цукерки, там були і Володя, і Льонька, і Грицько, найбільші урвиголови і бешкетники, але сьогодні вони були гладенько причесані, і червоні піонерські галстуки були якось особливо охайно зав'язані.
Їй, Ліні, було б веселіше сидіти з ними, але вона не могла вільно зайти і сказати: «Добридень, от і я!»
Піднялася завіса. Ліна була набалувана московськими, кращими в світі театрами, а ця п'єса була посередня, і актори досить невиразні. Але от на сцену вибіг Василько — такий невисокий, стрункий хлопчина — і все вмить змінилося, все ожило, заграло. Ліночка, сама не помічаючи того, подалася вся вперед, і в залі всі хлопці і дівчатка з багатьох шкіл ніби завмерли.
— Чудесний актор! — сказала навіть тьотя. — Заради нього можна
дивитися всю виставу.
В антракті Ліна сама пішла в фойє і там, коло золотих рибок в акваріумі, зустрілася з Танею. Таня сяяла і променилася від якоїсь незвичайної усмішки.
— Правда, хороший Василько? — спитала раптом Ліна.
— Дуже хороший! — І, помовчавши, Таня спитала: — Ти вперше в цьому театрі?
— Вперше. Я дуже люблю театр взагалі і навіть боялася після Москви йти сюди.
— Ти багато бачила у МХАТі?
— О, майже все.
— Я теж дещо бачила. Мхатівці приїздили сюди. «Царя Федора», "Синю птицю».
— Ну, «Синю птицю» я бачила хтозна-скільки разів. А кого ти бачила у «Царі Федорі»?
І почалася розмова про улюблені п'єси, виконавців, і виявилося, що Таня хоча багатьох не бачила, але про всіх читала і знала дуже багато про театр.
Коли задзвенів дзвоник, Таня запропонувала:
— Ходімо до нас у ложу, там усі наші, ми розмістимося.
— Гаразд! — одразу погодилася Ліна, але зупинилася. — Незручно перед тьотею... Ти знаєш, після другої дії я прийду.
Вона справді прийшла до них у ложу після другої дії.
— От і Ліна! — привітно сказала Таня. — Сідай зі мною на стілець, ми не товсті з тобою, помістимося, і трошки нам поступиться своїм місцем Володя.
— Здрастуйте, — мовила Ліна, — я в захопленні від Василька, а ви?
— О, — багатозначно підвів угору палець Льонька, — не кажи цього при Тані, вона закохана в Василька.
— Справді? — спитала Ліна. І всі раптом почали сміятися, а Таня дуже почервоніла.
— Можливо, — призналася вона і, підморгнувши Льоньці, комічно в розпачі зітхнула.
Ліні дуже подобалося, що вони так просто всі тримаються, і, мабуть, там таки щось є, бо тільки Василько знову з'явився на сцені, як Таня вп'ялася в нього очима. Добре було б посидіти з нею десь у парку під каштанами і поговорити зовсім-зовсім відверто... Але сцена знову захопила всіх.
Василько сидить у тюрмі в пошматованій сорочці, охопивши тонкими руками коліна, зі скуйовдженим волоссям і палаючими сірими очима, він співає «Орлятко»:
Орлятко, орлятко злети вище сонця.
І крила над степом розкрий!
Навіки замовкли веселії хлопці,
Один я лишився живий.
Орлятко, орлятко, ти пір'ям блискучим
Проблисни й затьмар білий світ.
Не хочеться думать про смерть неминучу
В шістнадцять несповнених літ.
Голос тонкий, як у підлітка, ламкий і нерівний, бринить так проникливо і так бере за душу, що дівчата починають підшморгувати носиками.
— Лідо, Лідко, дай хусточку, — шепоче Роза. — Лідко, дай хусточку, я забула свою.
А із сцени лунає палко:
Орлятко, орлятко, товариш крилатий,
Бурятські степи у вогні.
На поміч ідуть комсомольці-орлята
Й життя повертають мені.
Орлятко, орлятко, ідуть ешелони.
Незламна Республіка Рад.
Бо є у орлиної влади мільйони
В бою непохитних орлят!
Таня не відриваючись дивиться розширеними очима на сцену, і мимоволі в темряві Ліна бере її за руку, і отак, міцно взявшися за руки, вони сидять до кінця...
«Я б теж хотіла так, як він, — подумала Ліна. — Коли б бути справжньою піонеркою! Чому в мене все не так?»
Вона згадала розповіді батька про громадянську війну, про боротьбу за Радянську владу.
Що робиться в театрі, коли Василька звільнено!
— Василько! Василько! — кричать і верещать сотні дітей. Хлопці стрибають через ряди, дівчатка з розмазаними сльозами на щоках пищать, як кошенята. Тут, у цьому театрі, акторів рідко закидають квітами. Але це непідроблене захоплення дорожче за найкращі квіти.
Василько вибігає ще і ще, але глядачі не хочуть розходитися. Нарешті гасне світло, і всі поспішають до гардероба.
Ліна побігла одразу до тьоті. Стали в чергу, одяглися. З Танею розминулися, але коли вийшли з театру, виявилося, що всі захоплені юні поклонниці і поклонники не хочуть розходитись.
— Ще на Василька подивимось, який він, — почула Ліна, як сказав маленький хлопчик, підштовхуючи товариша.
Коло службового виходу стояла і Таня з своєю компанією. «Ого! — подумала Ліна. — От тобі й Таня! Це мені подобається, слово честі!»
— Почекай, тьотю, в машині, я зараз, — кинула вона і підбігла до подруг.
В цей час двері відчинилися.
— Василько! Василько! Браво! — загорлали Льоня і Грицько, а на ганку з'явилася маленька тоненька жінка, в сірій білячій шубці, сірій шапочці, з великими сірими очима — Васильчиними очима. Вона усміхнулася якоюсь знайомою Ліні посмішкою, помахала всім привітно руками,— і раптом Таня кинулась їй на шию!.. Так, то була Танина мама — палкий Василько! Вони так і пішли обнявшись, а за другу руку Танину маму тримали Ліда і Роза разом, і Льоня і Володя йшли тут же, і ще ціла юрба хлопців і дівчат оточувала їх. Отак юрбою вони й пішли додому.
Ліна мовчки сіла в машину і промовчала всю дорогу, не слухаючи, про що говорить тітка.
Але з того дня почалася палка і щира дружба з Танею.
Яке це щастя, яка це чарівна радість — дружба!
Ліна думала: ні, Таня не відчуває так, як вона, Ліна. У Тані багато друзів, у Тані — мама. Маленька тоненька Галина Олексіївна. «Мама — мій найкращий друг», — казала сама Таня. Таня щороку їздить у піонертабір із своїми друзями. «Уся двірня», — сміялася вона. Але Ліна ревнувала недовго. Вони так тяглися одна до одної, що обидві одразу відчули: це вже справжня дружба, не просто подруги, як траплялося в дитинстві, інколи просто тому, що разом вчаться або близько живуть. Ні, їм цікаво було ділитися мріями, планами, думками про книжки, а інколи вони, побравшися за руки, бігали «в телячому захваті» по наддніпрянських парках, лазили по горах, спускалися до Дніпра. Вони любили вдвох ходити в консерваторію, на академічні концерти, і Таня завжди категорично відмовлялася від машини: