Весь вечір, поза 12 годину, шаліла страшна буря зі зливою.
Вчорашня буря зірвала хрест з Михайлівського монастиря і поламала кілька тополь на Бібіковськім бульварі. Був у Дорошенка, питався мене про Льонґіна Цегельського, якого покликав до праці в міністерстві. На загал беручи, мій давній колєґа з Петербурґу, не мав щастя у виборі співробітників. Те саме закидав йому і гетьман у розмові зо мною.
З голосів преси про мій відчит — "Культура примітивізму" (про російську культуру): "Відродження" — позитивно, "Рабочая Жизнь" — лається. "Русской Голос" — досить обєктивно, трохи з іронією, під заголовком —"Что дала русская культура г. Донцову". Оповідали мені, що два москалі з ґазетних кол, які були на моїм відчиті, плакали — зі злости[9].
Треба піти до о. Щепанюка. Дістав я лист від одного священика, благає зробити все на всеукраїнськім Соборі православного духовенства, щоби вибрали Головою церкви митрополита Шептицького. Запізно! Антоній — тріюмфатором[10].
Нові сенсації, які зробилися щоденними. В кафе-ресторані "Франсуа" оповіли мені, що в гетьманських кругах, серед землевласників, оповідають про зміну кабінету — в їх дусі. Чутки одна від одної дурніша: новий тайний договір з Україною, окупація, війна між Австрією і Німеччиною, перелапана радіограма про союз німців з московськими монархістами для відбудови "єдиної і неділимої" Росії і т. п. Цікаво для характеристики бажань і настроїв.
Був у мене Л. зі Львова. Оповідав, що більша половина галицької суспільности поділяє погляди львівського "Українського Слова". Спершу, в Галичині — був він ліпших надій. Казав, що приступлення до гетьманського режиму Дорошенка і мене, трохи захитало погляди безоглядних сторонників Центральної Ради в Галичині. Тепер Л. є трохи розчарований, але надії не тратить.
Кістяковський, з приводу вибуху страйку друкарів, хоче садити страйкарів на півроку до тюрми. Мабуть, лише на словах.
О 6-ій годині у гетьмана в палаці. Переді мною був Д. Маркович, вставлявся за арештованих кооператорів у Винниці. Коли я ввійшов в кабінет гетьмана, він вже мав відомості про стлумлення повстання в Звенигородщині[11]. Був в найліпшім настрою і найліпшої віри. Не доцінює ваги хвилини. Гетьман зависає в повітрі. Від нього вже починають відвертатися його підпора — великі землевласники, а симпатій дрібних хліборобів режим, здається, ще не здобув.
З його припоручення в часописі для хліборобів, яку доручив мені видавати в Києві, старатимусь створити з тих хліборобів фундамент для режиму. Чи удасться?
У Шишманова. Дуже отвертий політик. Оповів мені, що кабінет Радославова упав через Добруджу і недостачу збіжжя. З України болгари нічого не дістають. З Румунії все йде до Німеччини. Кондомініюм Центральних Держав в Добруджі дратує всіх. Просив Шишманов звести його з деякими нашими політиками.
О 7-ій годині на засіданні видавничої комісії (уряд плянує видання клясиків української літератури). О 8-ій годині в Орликівського. Кількох поляків, правобережних великих земельних власників і цукрових промисловців. Дуже добре говорять по-українськи. Ліпше від многих "мартівських українців". Були і Шемет з Міхновським, і Біленький. Із знайомих мені українських поляків був присутний теж Йоахім Волошиновський, редактор часописі "Дзєннік Кійовскі". Ініціятором цих зборів був, теж присутний, Липинський, який такими сходинами продовжував свою передвоєнну роботу — зєднання польської шляхти Правобережжя для української справи. В той час видавав в тій цілі "Пшеґльонд Крайови" і опублікував брошуру — "Шляхта на Українє". Тоді розходилося про навернення польської аристократії до української національної ідеї, тепер — до державної. На зборах мене зробили головою. Одразу поставлено постулят української державности, принятий всіма. Деякі з присутних поляків пробували закидати про політичну унію. Дістали з нашої сторони делікатну, а від Міхновського — навіть неделікатну відправу. Маю вражіння, що як би Україна сконсолідувалася в міцну державу, у твердих формах, то за двадцять літ всі поляки наші стали б українцями.
Увечері у гетьмана. Приняв мене в палацовім парку. Авдієнція тривала коротко. Говорили про біжучі справи. Дав йому карикатуру на нього з одної петербурзької ґазети. Українська хата, на призьбі сидить гетьман Скоропадський, в гетьманськім жупані, шабля і булава на землі, — і колише дитину в колисці, причепленій під деревом. В колисці (у формі німецького шолома) як спеленута дитина — український козак з довгим вусом, витягнув одну руку і — реве. Під карикатурою підпис: "Баю-бай, пусть тебе пріснітся рай"!..
9
Зірвання хреста з київської святині здавна уважалося на Україні за недобрий знак для держави. Коли Батий облягав Печерську Лавру, буря зірвала хрест з Богородицької церкви; ченці і людність з жахом приняли це як заповідженяя загибелі держави.
Д. Дорошенко буїв моїм колєґою, коли я вчився на університеті в Петербурзі (1902–1907). Належали ми до української Студентської Громади разом з В. Яновською (замужем Радзимовською), пізніше професоркою Київського університету, з різбарем М. Гаврилком, братами С. і Ю. Мазуренками, М. Стасюком, О. Назарієвим, Шадлуном, артистом-малярем Ю. Могалевським та ін. Разом з старшими українцями над Невою (О. Лотоцьким, Лаврентієвим, Л. Бичем, пізнішим головою Кубанського Краєвого уряду в 1918), влаштували в осени 1905 p., в актовій салі Університету перше українське політичне віче з жаданням незалежности України. За це віче, як один з промовців, я був арештований і перевезений до Лукянівської тюрми у Києві, де мене мали "пришити" до судового процесу київських Р. У. П.-істів.
Д. Дорошенко належав до партії соц. федералістів, що повстала з радикалів-демократів і з Т. П. У.-істів (Т-во українських поступовців). Був людиною згідливої, мягкої вдачі, завдяки своїй незвичайній памяти уходив серед нас за ходячу енцикльопедію українознавства. Пізніше пристав до гетьманського табору, не перестаючи бути драгоманівцем. Цій обставині, мабуть, треба приписати, що ні один, ні другий в тих таборів, не уважав його за 100-відсоткового "свого". Своїми політичними переконаннями схилявся в бік федералістичної ідеї. Останні роки перед смертю зазнав багато огірчань від деяких земляків в Канаді.
11
Дмитро Маркович, з знаної старої родини, новеліст, пізнав я його в 1918 р. вже дуже старого, як українського сенатора, його сина, сенатора польської республики (від Зах. Волині), стрічав у Львові, з внуком припадково запізнався в Англії по 2-ій світовій війні, де він був жокеєм в одного англійського пана.
Про Звенигородське повстання була в ЛНВістнику стаття-спогад отамана Юрка Тютюника (псевдо Юртик). Це була надзвичайно маркантна постать епохи визвольних змагань 1917-22 pp. Пізнав я його у Львові в 1922 p., свіжо по повороті з протибольшевицького рейду 1921 p., куди він ходив з полк. Отмарштейном, Палієм (Сидорянським), Добротворським, та ин. Його спогади, друковані в ЛНВістнику, я пізніше видав окремою книжкою, в "Книгозбірні Вістника" під заголовком "Революційна стихія". Була це молода ще, кремезна людина, середнього зросту, бльондин з голубими, здається, очима, глибоко запалими в великих очних ямах. Робив у Львові вражіння тиґра, щойно замкнутого до клітки. Повітря мирного життя дусило його, незвиклого сидіти безчинно. Все носився з плянами повстанської акції на Україні. В 1923 чи 1924, мабуть, році прийшла несподівана вістка, що "Тютюник перейшов до большевиків". Не знаючи справи, але знаючи Тютюника, я одразу (в "Заграві") поставив здогад, що Тютюнлик не перейшов добровільно, а що його провокаторськи звабили на Україну. Рік, а може більше потім, прочитав я історію схоплення Тютюнника в російсько-монархістичнім еміґрантськім "Возрожденії", де знайшов підтвердження мого здогаду. Під час 2-ої війни, посередно, від осіб, що чули цю історію від українців, які переправляли отамана через Дністер з Бесарабії на Україну, дізнався я про трагічний кінець Ю. Тютюнника. Знесшися з одним, як він думав, з "своїх людей" з України, Тютюнник зважився на переправу. У п. К., в Бесарабії, де він замешкав, була приходяча циганка-служка. Уздрівши отамана, захотіла йому погадати. Погадавши, перестерігала його "не переходити воду, бо недобре його чекає". К-о теж благала циганка не пускати на виправу отамана, бо "згине з вражої руки". Але Тютюнник не дав себе стримати…
Одна версія каже, що його зараз по висадці на українськім березі, оглушили ударом револьвера в голову, а потім дали депешу в Москву — "табак (тютюн) продан". Друга версія каже, що Т-ка оглушили веслом по голові, вже коли він пересів, посередині Дністра, з одного човна на другий. Рік, чи два потім, Т-ка розстріляли.
В демо-соціялістичних кругах Тютюнник не мав симпатій. Ті круги не дарували йому його "переходу" до Совєтів, хоч його "пеpeхід" був схопленням. Натомість, ті самі круги не тільки дарували Грушевському і Винниченкові їх — справді добровільний — перехід до большевиків, але й звеличували їх як взірцевих патріотів. Причина такого відношення до Т-ка була у демо-соціялістів, на мою думку, подібна до причини їх неґативного відношення до Гетьмана. Характером, вдачею, поглядами і всім своїм стилем (навіть літературним) Юрко Тютюнник цілком ріжнився від типу демо-соціялістичного діяча. Був він того ґатунку людей, яких соціалісти відразливо прозивали "фашистами". В усякім разі Юрко Тютюнник був новим типом, який зявився у нас лише в часи революції, людиною непересічного формату, яка могла би відіграти на Україні далеко більшу ролю.